Надія КИР’ЯН
100 років тому відійшов у вічність Борис Грінченко, про якого влучно написав його побратим Сергій Єфремов: “Найхарактернішою й найвизначнішою постаттю серед літературного покоління 1880-х років був у нас Борис Грінченко (1863—1910 р.) — не тільки як особа, як громадський діяч і як письменник, але й як символ цілої епохи — безмежного гніту з одного боку і дужого відпору та громадської одсічі з другого. Такі люде як Грінченко несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, навпроти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу любові до рідного краю”.
Борис Грінченко залишив величезний спадок, ще належно не поцінований. Про це говорили на відкритті виставки “Борис Грінченко: до 100-х роковин смерті” у Національному музеї Тараса Шевченка, яку ініціював і оформив експонатами зі своєї колекції мистецтвознавець Володимир Яцюк. Виставка висвітлює фольклористичну, лексикографічну, педагогічну й видавничу діяльність письменника, участь у Братстві “Тарасівців, чернігівській “Громаді”, київській “Просвіті”.
В експозиції широко представлено автографічні тексти й написи Бориса Грінченка, його дружини Марії Загірньої, Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок, Івана Франка, Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Івана Липи та його сина Юрія, Христі Алчевської та інших. Представлено найважливіші видання того часу, альманахи, збірники тощо, у кожному з яких Борис Грінченко брав активну участь. Про кожен із представлених експонатів Володимир Яцюк може розповідати безкінечно, випромінюючи внутрішнє світло й доброту. Не можна без хвилювання читати “живий” лист Івана Франка до Грінченка на поштовому папері з фотографією Тараса Шевченка, інші документи епохи, яких торкалися руки відомих діячів.
Представила виставку директор музею Наталія Клименко, яка сказала: “Ця виставка уряджена нашим працівником, усім відомим шевченкознавцем Володимиром Макаровичем Яцюком, людиною, яка все свідоме життя займається тим, що збирає все, що стосується не тільки Тараса Шевченка, а й людей, які стояли на сторожі української культури. Кожен, хто навіть побіжно гляне на цю виставку, розуміє, що вона може бути прологом до музею Грінченка. Прикметно, що саме в день сотих роковин музей здійснив цей прекрасний культурний проект”.
Лауреат Шевченківської премії, письменниця Любов Голота розповіла про багатогранну діяльність Бориса Грінченка, яку навіть важко охопити повністю: “Минуло сто років з того дня, коли, як говориться у вірші Миколи Вінграновського: “Може бути, що мене не буде”. Це сталося.
Коли Грінченка ховали й говорили над могилою прощальні слова, хтось із промовців сказав, що цей чоловік працював більше, ніж жив. І це правда. Коли глянути на огром усього зробленого Грінченком, згадати той опір, який йому доводилося з юності чинити проти власного батька, що не сприймав українства, згадати ті переслідування, які чинили письменникові, важко повірити, що це справи однієї людини. Він не був багатим, а все, що мав, витрачав на свої захоплення, на видання книжок. Без Грінченка не було б київської “Просвіти”, а відтак не було б тих “Просвіт”, в очільниках яких ставали письменники (Михайло Коцюбинський у Чернігові, Микола Аркас у Миколаєві, Михайло Комаров в Одесі, Дмитро Яворницький у Катеринославі, нинішньому Дніпропетровську).
47 років життя, коротшого, ніж праця, усе, до чого торкалася його рука, є й належить історії. Це і робота фольклориста, і поетичні й прозові твори, і той словник, який на довгі роки був пошанівком і, можливо, останнім рубежем української мови в усі часи її випробувань. Пам’ятаю, як у 1960—70-х роках нам дорікали, що ми захоплюємося словником Грінченка. Це були ті роки, коли словника не перевидавали. Пам’ятаю як один із найщасливіших днів, коли в букіністичному магазині в Дніпропетровську натрапила на дуже товсту книжку на тонесенькому рисовому папері з дрібнісіньким шрифтом, у якій вмістилися всі томи словника. Видання друкувалося в Німеччині на замовлення українського уряду.
Борис Грінченко разом із Миколою Лисенком створив те, що в Росії означили “Могучою кучкою”. Там об’єдналися композитори, а в нас — уся творча українська інтелігенція. Завдяки старанням Грінченка до цієї групи приєдналися Іван Франко, Василь Стефаник та інші відомі українці. Вони листувалися, спілкувалися. Леся Українка в київській “Просвіті” в ті часи завідувала відділом культури.
Хочу наголосити, що Борис Грінченко разом Миколою Лисенком брав участь у зборі коштів на пам’ятник Котляревському в Полтаві.
У всьому йому допомагала кохана дружина, яка разом з ним працювала, заповнювала картки до його словника, була секретарем.
Українською справою тоді займалася не така вже й велика громада — це була щопта, можливо, з десяток людей, але це були люди, які за несприятливих умов творили українську культуру.
Борис Грінченко — надзвичайно містична постать. Захоче — допустить до себе, а кого не схоче, то ця людина не зможе нічого нового про нього сказати. Серед допущених був Анатолій Погрібний, який захищав кандидатську дисертацію за творчістю Бориса Грінченка, вивчав його доробок усе життя. Серед них і наш сьогоднішній ініціатор цього дійства. Ця виставка надзвичайно насичена. Хочеться до кожної книжечки припасти, подумати, адже всю свою бібліотеку, всю працю Грінченко заповідав людям. Одна з його великих мрій була — створення народних шкіл, гуртків, які збиралися при каганці. Тоді навіть вигадали таке слово: “каганцювання”. Це було народне просвітництво. Від цього “каганцювання” на початку ХХ століття виникли бібліотеки “Просвіти”, народні доми, просвітянські школи. Так, як Микола Лисенко, створюючи хори, об’єднував людей піснею, Борис Грінченко словом підіймав народ. Про цю видатну особистість можна багато говорити, але хоч як би там було, на сьогоднішній виставці ми увійшли у великий світ Бориса Грінченка”.
Слово про письменника також сказали лауреат Шевченківської премії Василь Шендеровський, заслужений працівник культури Ігор Ліховий, письменниця, викладач Київського університету імені Бориса Грінченка Леся Мовчун. Вона повідомила, що в їхньому ВНЗ щойно відкрили музей Бориса Грінченка, а студенти вважають честю й великою відповідальністю те, що заклад названо ім’ям великого українця, доглядають за могилою письменника та його рідних і розуміють, що Борис Грінченко — це не минуле, а сучасне й майбутнє.
