ПРОПАГАНДИСТ «ДОСЯГНЕНЬ» НЕДАЛЕКОГО МИНУЛОГО

Віктор ТЕРЛЕЦЬКИЙ,
голова Шосткинського райоб’єднання ВУТ “Просвіта”, член Національної спілки письменників України

Якось один із місцевих чиновників підніс мені — просвітянину — книжку біографічних нарисів Д. Табачника про осіб із кола зовнішньополітичних відомств України 1917—1996 років. Видання мало, на перший погляд, пристойну назву “Україна на шляху у світ” (К., 1996).
Проте… Читаю і дивуюся. Спочатку автор цитує: “Україна є важливою частиною європейської архітектури, і вона могла б відігравати в ній особливу роль” (с. 397). Це з виступу одного із міністрів закордонних справ України 1995 року. Можливо, Табачник з ним брав до рук “Погляд на становлення Малоросії” Миколи Гоголя, де славетний полтавець так оцінював народ свого краю: “Одне із надзвичайних явищ європейської історії”. Але далі читаємо: “Україні не треба нікуди прямувати. Вона була, є і лишатиметься там, де їй визначено історією і географією”. Отож сидімо і не рухаймося, чекаймо! Хоча Д. Табачник і пише про “Україну на шляху (курсив мій — В. Т.) у світ”.
Цей політолог, публіцист захоплюється, пропагує: “Прагматичний зовнішньополітичний курс Президента України Л. Д. Кучми заслужено набув авторитету у світі — головне в ньому реальні, а не пропагандистські досягнення. Розумної альтернативи політиці Президента України немає” (с. 8). Ну як було Табачнику не співати дифірамби, коли він з липня 1994 р. був головою Адміністрації Президента України? Дивись: люди подумають, що і він, Дмитро Володимирович, доклав зусиль до встановлення того “прагматичного зовнішньополітичного курсу” — курсу, який “набув авторитету у світі”.
Тепер щодо освіченості Д. Табачника. У нарисі про Миколу Прокоповича Василенка пише, що той народився 1 квітня 1877 р. Доктор історичних наук не відає, що М. П. Василенко побачив світ 2 (14) лютого 1866 року. І не “в 1905 р. був головним редактором ліберальної газети “Киевские отклики”, а ще року 1903-го з кількома однодумцями взяв до рук керівництво цією газетою.
Не згадав жодним словом таку цікаву постать Михайла Акінфійовича Суковкіна, який як київський губернський комісар 8 квітня 1917 р. разом з М. С. Грушевським відкрив у залі купецького зібрання Всеукраїнський національний з’їзд, а за свідченням історика, міністра закордонних справ 1918 р. Д. І. Дорошенка, стояв біля витоків української дипломатії. Був, зокрема, Надзвичайним дипломатичним місієм у Туреччині (м. Константинополь).
Обійшов мовчанкою дипломатичний шлях уродженця Росії Віктора Гавриловича Батюка. 1946-го він із батьками приїхав в Україну. В смт Воронежі на Шосткинщині закінчив 1-й та 2-й класи місцевої школи. “То були єдині два роки в моєму житті, що я провів в українському середовищі”, — писав він авторові цього допису до “Слова Просвіти”. А далі продовжував: “У Москві, Києві, чи то Нью-Йорку — завжди вважаю себе “сумським”, бо моє рідне село — це кулішівський Вороніж”.
В. Батюк у 1968—1973 рр. був другим секретарем Постійного представництва УРСР при ООН у США, далі (1974—1978) — генеральним секретарем МЗС України. У 1992—1994 роках незалежна Україна відрядила Віктора Гавриловича своїм Постійним представником при ООН.
Віктор Батюк, хоча й був на 21 рік молодшим від Олеся Гончара, став приятелем славетного письменника. 1988-го на 70-річний ювілей О. Гончара відгукнувся поетичним твором, а згодом вмістив спогади про нього в книжці “Вінок пам’яті Олеся Гончара”. Що зближувало їх? Безперечно, велика любов до України.
Постать В. Г. Батюка, як бачимо, нехтується Табачником, який не має права обіймати посаду міністра освіти і науки з погляду на його антиукраїнські, антинаціональні висловлювання.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment