ВАРТОВИЙ РІДНОГО СЛОВА

До 100-річчя із дня смерті Бориса Грінченка

ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка та Київський університет ім. Бориса Грінченка провели “круглий стіл” “Борис Грінченко — вартовий рідного слова”. В обговоренні взяли участь науковці, студенти та громадські діячі, розглянувши багатогранну творчу спадщину Бориса Дмитровича.

Авторка статті Антоніна Іванівна Мовчун

Антоніна МОВЧУН,
кандидат педагогічних наук,
заслужений вчитель України,
завідувач НДЛ грінченкознавства
Київського університету
ім. Бориса Грінченка

Серед самовідданих трудівників, які поклали життя на вівтар служіння Україні, Борисові Грінченку належить особливе місце. Його життя і творчість гідні подиву, а невтомна громадська діяльність, освячена любов’ю до України, гідна захоплення.
Сучасники Бориса Грінченка, провівши його у вічність, визнали, що він залишив рідному народові неоціненне багатство: розмаїту літературну та наукову спадщину.
Про це добре пам’ятають у Київському університеті імені Бориса Грінченка. До 100-річчя із дня смерті письменника в приміщенні ректорату (вул. Воровського, 18/2) відкрито Музей Бориса Грінченка. Чому саме тут?
Витоки університету — в тих перших педагогічних курсах удосконалення учителів початкових народних училищ, що їх відкрив Київський навчальний округ 1874 року. Уславлене ім’я Бориса Грінченка вперше з’явилося в назві закладу ще 1919 року. У складних перипетіях реформацій курси—інститут—університет ім’я Б. Грінченка остаточно повернулося у назву 1993 року.
Серйозна пошукова робота, відкриття в університеті єдиної в Україні науково-дослідної лабораторії грінченкознавства дали змогу створити музей Б. Д. Грінченка.
Вулиця Воровського (колишня Бульварно-Кудрявська) пов’язана зі значною частиною життя Бориса Дмитровича. А на Гоголівській, 8 у квартирі № 6 Грінченко створив мовознавче диво — “Словарь української мови”, який Російська імператорська академія наук відзначила як найкращий словник другою премією Миколи Костомарова.
На Бульварно-Кудрявську, 10 Борис Грінченко поспішав 1906 року: тут розпочало роботу організоване й очолюване ним товариство “Просвіта” імені Т. Шевченка.
Поруч із нашим ректоратом — будівля за № 26, що називалася 1906 року Народною аудиторією. Приміщення її збудувало Товариство сприяння початковій освіті. Невтомний Грінченко разом із товариством “Просвіта” в Народній аудиторії проводив лекції, літературні й музичні вечори. Тут єдиний раз у Грінченковому житті його було вшановано ювілейним мистецьким вечором у зв’язку з 25-літтям літературної діяльності. Скромно, як зазначають учасники того дійства: прочитано реферат про творчість і влаштовано концерт. Проти помпезності виступив сам ювілянт.
У приміщенні ректорату теж витає Грінченкова невтомна енергетика. Він бував тут із 1902 року. Саме тоді й збудовано наше приміщення для жіночої торговельної школи імені Пелагеї Терещенко.
Тож відкриття музею у приміщенні ректорату освячене самим Борисом Грінченком. Його відкриття пов’язуємо зі сторіччям виходу 1909 року четвертого тому Грінченкового Словника — найкращої праці української лексикографії — та зі сторіччям того дня 1910 року, коли Борис Дмитрович пішов у вічність.
Відкриття Музею Б. Грінченка — не тільки загальноуніверситетська, а й важлива культурна й освітня подія. На карті столиці України з’явився ще один музей. У ньому зібрано важливі експонати, що відтворюють феномен особистості Грінченка як українського явища.
Жодної справи задля України Борис Дмитрович не відкидав, хоч якою вона комусь видавалася дрібною. За словами Івана Франка, письменник змушений був “підставляти плечі під те, що валилось, але повинно стояти, розхитував і валив те, що ще стояло, але мусило впасти”.
Праця задля рідної України була сенсом життя письменника, і ту самовідданість у служінні національній культурі Б. Грінченко передав словами: “Віддав себе я праці без вагання. Я йшов туди, де розум посилав”. Він жертовно зрікався насолоди вільної творчості в ім’я громадянського обов’язку перед рідним краєм. “Я ніколи не належав до тих поетів, що весь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завсігди я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці, часом любої, дорогої, здебільшого — нудної, наймитської”.
Фанатизм його працелюбства оцінювали сучасники. Так, М. Чернявський казав, що Б. Грінченко “більше працював, ніж жив”, М. Лисенко наголошував, що життєве призначення Бориса Грінченка — в роботі.
Письменник мав усвідомлений обов’язок слугувати рідній культурі. Тож працював майже в усіх її галузях: був поетом і прозаїком, байкарем і драматургом, перекладачем і казкарем, критиком і публіцистом, фольклористом й етнографом, бібліографом і мовознавцем, лексикографом, просвітителем і видавцем. Феномен його невтомності пояснив М. Лисенко: “Обвівши духовним зором Україну з краю в край, постеріг, зрозумів тяжке її безпомічне становище — і вирішив віддати життя своє на службу їй, кинувшись самотужки обслуговувати потреби її духу”.
Справді, розуміючи занедбаність української культури, невтомний Грінченко не тільки віддав усі сили на розбудову національного духу, а й піднімав у сучасників потребу самозреченої праці: “Треба робити, робити, робити. Ми воли у ярмі… але вони зорють ріллю, прийде сівач, рясно засіє, і запишніють сходи”. Він не тільки закликав, а й “підганяв” своїх сучасників до роботи. За це “підганяння” і настирливість друзі дали йому прізвисько Диктатор і називали Генералом. Серед найвизначніших характеристик Бориса Грінченка як особистості — людина повинності, справдешній універсаліст.
Ще учнем п’ятого класу реальної школи Бориса заарештували за розповсюдження нелегальної літератури. Він пережив допити й знущання у в’язниці, але не зізнався, у кого брав літературу. У в’язниці захворів на туберкульоз. За словами Сергія Єфремова, ім’я Б. Грінченка вже тоді стало стягом для цілого покоління.
Він мав багато псевдонімів, користувався ними, щоб обійти цензурні рогатки. Один із псевдонімів — Вартовий, бо на сторожі рідного слова, історії, культурної ниви він справді був вартовим.
Його чотиритомний “Словарь української мови” — це науковий подвиг. Разом із дружиною Марією Загірньою він здійснив працю, яка стала рубіжною в українському словникарстві. За словами О. Гончара, тільки любов здатна була звершити цей подвиг. І звичайно ж, то була любов до України, та ще й небачена працездатність подружжя Грінченків, що по 10—12 годин, покинувши всяку іншу роботу, працювали над словником.
На словникові був заснований український правопис, ухвалений у 20-х роках ХХ століття. З певними змінами чинний і нині.
Багато зробив Б. Грінченко і як фольклорист та етнограф. Він був першим, хто ґрунтовно зібрав фольклорні скарби Чернігівщини та інших реґіонів України, видавши їх тритомною працею “Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерніях”. Четвертим томом цієї праці Грінченко вважав фольклорну збірку “Из уст народа”.
А. Кримський зазначив, що Грінченко-письменник найбільше виявив свій талант у жанрі повісті. Справді, прозаїк Б. Грінченко був одним із перших в українській літературі, хто розповів у “Сонячному промені” про різноманітні шляхи, якими йшла (чи сподівалася йти) українська інтелігенція кінця ХІХ століття.
Раніше від М. Коцюбинського він розповів про класовий розпад українського села в дилогії “Серед темної ночі” та “Під тихими вербами”. Був першим літератором у зображенні теми життя шахтарів.
Б. Грінченко — один із перших письменників, що писали для дітей і про дітей. Разом із І. Франком, Оленою Пчілкою він закладав підвалини дитячої літератури. Цю традицію продовжили М. Коцюбинський, Леся Українка, С. Васильченко, Олександр Олесь. Письменник розповів у своїй малій прозі про становище школи та безправність народного вчителя (“Екзамен”, “Непокірний”), про знедолене дитинство (“Каторжна”, “Сестриця Галя”, “Ксеня”, “Дзвоник”), розкрив морально-етичні проблеми житття дітей сільської бідноти (“Без хліба”, “Украла”, “Кавуни” та ін.).
Уперше в літературі для дітей доступно розкрив історичні події (“Олеся”).
Грінченкові було 18 років, коли він розпочав учительську працю. Як педагог розумів роль казки в дитячому вихованні. Тож активно виступив у жанрі віршованого оповідання та віршованої казки. З народних джерел черпав сюжети для цих творів. “Книга казок віршем” з’явилася 1894 року у Львові. Сюди увійшло майже 20 казок. Збірка мала велику популярність серед дітей, неодноразово перевидавалася. Водночас із казками І. Франка (збірка “Коли ще звірі говорили”) “Книга казок віршем” Б. Грінченка розпочинала жанр української літературної казки.
Тернистим видався учительський шлях вісімнадцятирічного педагога, що розпочався 1881 року в селі Введенське Зміївського повіту. Перша школа, де опинився молодий педагог, — це напівзруйнована кімната у волості. Молодий учитель і вечорами був із дітьми: варив куліш, читав книжки, співав українські пісні. І хоч успішність поліпшилася (про це зазначив навіть інспектор, присутній на екзамені), школу закрили. В оповіданні “Екзамен” Б. Грінченко розповість про цей випадок.
Наступного року він уже працював у с. Трійчате, але мешкав у сусідньому селі Чунишине. Молодий учитель створював для дітей популярні книжки, брошури. Найзначніші з них — “Про грім та блискавку”, читанка “Од снігу до снігу” не втратили актуальності й тепер.
1883 року Б. Грінченко перебував на літніх учительських курсах у Харкові. Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, вчителькою Марією Гладиліною, майбутньою письменницею, яка виступатиме в літературі під псевдонімом М. Загірня. Молодого вчителя поважали за відданість праці, за гострий розум і любов до дітей. У статті “Якої нам треба школи” письменник відстоював ідею навчання рідною мовою. Учитель Б. Грінченко переконував сучасників, що “з чужомовної науки дитина дуже часто стає якоюсь недотепною, важкою на думку” — цей постулат покладено в основу оповідання “Дзвоник”.
Невдовзі (з 1884 року) письменник учителював у с. Нижня Сироватка на Сумщині. Саме тут створено оповідання “Сестриця Галя”, “Сама, зовсім сама”, “Без хліба”.
Найдовше (1887—1893 рр.) Б. Грінченко працював на Луганщині (тоді Катеринославщина) в школі Христини Алчевської. Саме тут йому вдалося реалізувати чимало своїх педагогічних ідей. Зокрема, попри офіційні заборони, навчав дітей української грамоти. Сам переписував друкованими літерами українські твори, впорядковуючи саморобні книжечки для читання. Хоч школа була з російською мовою навчання, завдяки старанням подружжя Грінченків діти усвідомлювали, що вони українці, знали свою історію і географію, цікавилися літературою, читали твори українських письменників, а вечірнє читання книжок для дорослих стало традицією в Олексіївці. Педагогічна праця спонукала Б. Грінченка написати для дітей підручники “Граматка” (1888) і “Рідне слово” (1889).
Непрості взаємини склалися в письменника з Х. Д. Алчевською. “Я поважаю її як людину. Та ставлюся негативно до тієї її діяльності, кінцевим результатом якої є русифікація мого народу. Повівшись інакше, я вважав би себе зрадником моїх переконань, — так відповів на запросини взяти участь у святкуванні 30-річного ювілею просвітницької діяльності Христини Алчевської. — Я вважаю, що українці повинні служити Україні й українській, а не московській освіті. Поважаючи московську освіту на московській землі, я не можу інакше, ніж негативно, поставитися до московської освіти на українській землі. Кінцевим результатом Христини Данилівни є омоскалення мого народу — тобто те, проти чого спрямована моя діяльність”. І не приїхав на ювілейні урочистості, навіть не дозволив прочитати на вечорі своїх попередніх вітань Х. Алчевській.
Наприкінці 1893 року полишив учительську працю. І вже з 1894-го родина Грінченків оселилася в Чернігові. Та долею вчителів письменник опікувався й далі. Працюючи в Чернігівському земстві на різних посадах, дбав про поліпшення умов життя і праці вчителя, про створення бібліотеки, клопотався про відкриття шкіл, вважав, що “вчитель тоді вчитель, коли не думає про порвані чоботи”.
Тут він організовує єдине в Східній Україні видавництво, що випускало дешеву популярну літературу для народу. Коштів бракувало, щоб здешевити книжки, тож і редагування, і коректуру рукописів Борис і Марія взяли на себе. Майже 50 назв книжок загальним накладом 200 тис. примірників завдяки наполегливій безоплатній праці Грінченків побачили тоді світ. Адже письменник був переконаний, що для українців справа просвіти є справою національного відродження. Ось чому майже десять літ віддав він учительській праці й такої уваги надавав виданню популярної літератури для народу.
Письменник не обмежувався національним, мав переконання, що “всяка справа культурна тільки тоді буває певна і міцна, коли вона, зростаючи на рідному ґрунті, живиться живущим духом з великої скарбниці духовних здобутків народів усього світу”.
Недаремно розділ “Рідний край” у своєму підручнику Б. Грінченко розпочав словами: “Наша мова зветься українською мовою. Наша земля зветься Україною. Ми звемося українцями. Свою рідну українську мову ми любимо найбільше од усіх мов на світі… Але ми повинні і других усіх людей любити і поважати, і всім другим людям повинні робити добро…”
У цьому ставленні до культури інших народів — витоки його перекладацької діяльності, якій він теж віддав значну частину свого короткого віку.
Сам невтомно перекладаючи, митець закликав сучасників до цієї роботи: “Не обмежуйтеся однією лише українською літературою, а дайте йому (народові) багато, багато українських перекладів зі світової скарбниці літератури”.
Б. Грінченко володів німецькою і французькою мовами. В останні роки вивчав італійську, навіть розпочав роботу над українсько-італійським словником. Драматургію Ібсена любив так, що мріяв прочитати в оригіналі, тому вивчав норвезьку мову. Та чи не найбільше його приваблювали Шиллер і Гейне. Шиллера називав коханим німцем. У робочому кабінеті тримав портрети Шевченка і Гейне. Грінченків переклад драми Шиллера “Вільгельм Тель” захоплено зустріли сучасники. М. Коцюбинський відгукнувся словами: “Яка чиста мова, який гучний вірш! Другого такого гарного перекладу в перекладацькій літературі українській я не знаю”. А Цезар Білиловський переконував, що “подарувавши Україні всього Шиллера в такому перекладі, Ви, певно, лишите після себе довічний пам’ятник… Щоб так перекладати — треба творчу силу мати, а в серці треба, щоб палало сонце могутньої любові до України”.
Чимало сил і здоров’я Б. Грінченко віддав упорядкуванню музею старожитностей В. Тарновського. Він урятував для нащадків частину колекції, що пліснявіла в одному з київських підвалів. Подружжя Грінченків півроку безоплатно працювало над упорядкуванням “Каталога музея украинских древностей”. 758 Шевченкових експонатів пройшло через їхні руки.
Грінченки переїхали в Київ 1902 року на запросини редакції “Київської Старовини”, щоб працювати над словником. Жили спочатку на Паньківській, 8; потім — на Гоголівській вулиці, 8. А з Маріїнсько-Благовіщенської (зараз Саксаганського, 67) Грінченко, склавши духівницю, виїхав в Італію, думалось, на лікування, а виявилось, у вічність.
У Києві він редагував першу українську періодичну пресу: журнал “Нова громада”, газети “Громадська думка” (пізніше “Рада”). Тут заснував товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Членами товариства були відомі діячі української культури: Олена Пчілка, Леся Українка, Микола Лисенко, онук Т. Шевченка по сестрі Катерині художник Фотій Красицький, Любов Яновська, Марія Загірня, Михайло Грушевський, Іван Нечуй-Левицький та ін.
Тут письменник створив першу публічну бібліотеку (нині ЦНБ НАН України імені В. Вернадського). Те укомплектування “Просвітою” змістовної народної бібліотеки стало для Б. Грінченка найважливішою справою. До книжок мав святе ставлення. Усе життя родина письменника збирала книжки насамперед ті, що стосувалися України. Тож у заповіті просив нащадків, щоб його бібліотека збереглася як ціле, просив не змішувати її книжки із загальним фондом, мати окремий каталог й окремі шафи, називати “Бібліотекою Марії і Бориса Грінченків”. Книжки не видавати додому, а безплатно надавати для роботи в читальній залі.
Марія Миколаївна після смерті Б. Грінченка намагалася виконати цей заповіт. Вона купила приміщення (зараз Воровського, 8) для бібліотеки. Сама жила в готелі Покровського монастиря.
Тут, у Києві, Б. Грінченко зазнав не тільки радощів натхненної праці, а й невимовного горя втрати рідних: доньки, внука, матері.
Його донька Анастасія Грінченко — письменниця, перекладачка й громадська діячка. У літературі вона виступала під псевдонімами Настя Горова, Настя Сагайдачна, Н. Гаєнко. Писала ліричні вірші, байки, оповідання, публіцистичні статті, перекладала твори Марка Твена, Г. Ібсена, А. Франса та ін. Настя навчалася у Львівському університеті на філософському факультеті, але захопилася революційною діяльністю, брала участь у збройних виступах. Важко пережив Грінченко ув’язнення доньки. У листі до В. Гнатюка писав: “Опріч роботи, якої справді в нас дуже багато, на нашу сім’ю випало ще лихо — дочка в нас скоро три місяці як у тюрмі”. У в’язниці Настя захворіла на сухоти. Чимало зусиль доклав Борис Дмитрович, щоб домогтися звільнення Насті за станом здоров’я під домашній арешт. Страшно уявити той душевний стан, у якому перебували Грінченки: два з половиною місяці під вікнами кімнати ходили жандарми, а на ліжку помирала донька… 1 жовтня 1908 року пішла у засвіти 23-річна Настя, через чотири місяці — її крихітний син, єдиний онук письменника. Тяжка сімейна трагедія спричинила в Грінченка спалах пригаслого туберкульозу. Хворого, з температурою 38,5 на позичені в батька гроші дружина повезла його на лікування в Італію.
6 травня 1910 року в італійському місті Оспедалетті Борис Грінченко пішов у вічність. Він просив нас у заповіті, щоб гроші за перевидання його книжок віддавати київській “Просвіті”, просив відкрити школу імені свого внука Володимира Грінченка.
У прощальній промові С. Єфремов висловив біль втрати Україною свого сина словами: “Не стало Того між нами, Кого звикли ми і в негоду, і в спеку палючу, і в люту хуртовину бачити завжди за роботою на нашій вбогій, занедбаній ниві, коло стерна нашого національного життя”.
Сто років як немає Грінченка, але жива пам’ять про нього. Назва нашого ВНЗ — Київський університет імені Бориса Грінченка. Заклад пишається славним іменем: ми — грінченківці.
До 100-річчя із дня смерті визначного діяча в університеті пройшли Дні Пам’яті: відкрито музей Б. Грінченка, на могилі його доньки й онука ми встановили нові хрести. Із малої батьківщини Грінченка на відзначення пам’яті письменника прибули земляки: учителі Руськотишківської ЗОШ Олександра Холод та Циркунинської ЗОШ Тетяна Дмитрівна, які привезли для музею словник Грінченка, виданий в Німеччині в 20-х роках, що його звідтоді зберігали земляки й користувалися ним.
Робота з архівними матеріалами допомогла нам відшукати заповітні слова, які хотіла написати на хрестах доньки й онука Марія Грінченко: Настя Грінченко — Громадська робітниця і письменниця; Воля Грінченко — Світлечко наше ясне.
6 травня ми вшанували пам’ять Бориса Дмитровича покладанням квітів. На його могилі відправив панахиду отець Ілля — настоятель Свято-Тихонівського храму (раніше Архангело-Михайлівського села Борщева на Харківщині), того самого, де 1863 року через три дні після народження було охрещено Бориса. Отець Ілля освятив хрести й музей письменника.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment