Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Як тільки сонце підбилось ген до вершечків черешень, моє вухо так і націлилось на могилки: чи не стріляють вже там? Тихо. Ще не воюють. А пора. Роса вже спала, можна по-пластунськи, не вимокнеш.
Здається, заробив собі на “війну”. Приніс двоє відер води від Фрасчиної криниці, січки нарізав, перемішав із картопляним лушпинням, трошки насипав висівок — це для свині під вечір. Тепер ще вижену корову на цегельню — там вже давно пасе свою Кримусь Панас, пригляне…
Чую, вже почали з автоматів… Бігом через двір Яшка Котила, який з ранку до вечора сидить на порозі, — якби зараз не було… Ні, сидить. “Ти куди женешся?” — зупинив. “На могилки. На войну”, — кричу на льоту і полопотів. Майже на крилах злетів на гору, перевалився через мур і завмер: “Куди візьмуть? До “руських” чи до “німців”? Туди, де менше. Якби зразу був, то мірялися б на палці, куди кому, а так — треба чекати. Трава поміж могилами вилягла, адже “война” ведеться по-пластунськи, голову боїшся підняти. У кого є кепка, той поприв’язував листя барвінку, трави, а коли підстрижений “під машинку” або “під бокс” — чим прикриєш голову?
Витягаю прикритий старим, від Великодня, дерном захований біля муру мій “пулємьот” — із широким дулом чавунний корпус польської м’ясорубки. Тягерний мотузок ледве не перерізає потилицю, але такої зброї нема ні в кого. Мають дерев’яні “штуцери”, “вінтовки” із соняшника, пістолети дерев’яні з металевим дулом, а ось такого “пулємьота” не зобачиш. Правда, тягати його, повзаючи по-пластунськи, — одна мука, зате який гонор.
Бачу, підповзає Іван Савіцький. “Ти хто?” — питаю. “Руський. Ти йди до німців, там не хватає”. Знаю, штаб німців — у кінці могилок, за “фігурою”, де ще видно могилу козаків, які воювали за Хмельницького під Берестечком. Бо “руський штаб” біля каплички в густому кущеві бузку.
Це гірше. Ніхто не хоче у “німцях” воювати. Страшно, бо як візьмуть “совєти” в “плєн”, то так вимучать, аби признався, де штаб. Прив’яжуть до черешні й починають “допитувати”. Особливо коли старші хлопці грають. Можуть і ноги підсмажувати на вогні, й голку під “пазюрі” — під нігті заганяти… Але старші воюють найчастіше із хлопцями з Нового Току чи із Золочівки, з Русиного Берестечка, з Вичавок… У них справжня зброя — автомати є німецькі, совєцькі ППШ, “лимонки”, кажуть, раз і гармату викотили… Було так завоюються, що енкаведисти з Демидівки приганяються розганяти. Хапали — і у “фезеу” на Донбас. Казали, під землею повоюєш таким долотом, що зуби повилітають від його торохкотіння, всю душу витрусить.
Бігом попід муром до “німецького штабу”, біжу і тішу себе: “Певно, вже когось послали в “розвєдку”, бо коли в розвідці, то легко попасти в “плєн”. Ти не повинен видати себе, не можеш стріляти…”
“О, добре шо прийшов. У нас “потєрі” — “вбили” Славка Куліка. Зразу. Поліз на черешню виглядати, а снайпер зняв його. Підеш у “развєдку”, — наказує Славко Мотрунин.
Повезло йому — командіром став.
— Давай, чого стоїш? І здай “пулємьота”. Бери мій пістолет — і пашол!
Я зразу ж — наказ! — залягаю і давай “вишивати” вужем поміж могилами. На моїх кортових штанях на колінах нашиті дві латки із совєцької плащ-палатки. І на ліктях такі ж… Повзу, а коліна і лікті аж посвистують під травою. Дивлюся, чи не зіперся на мур Гарсей Савіцький. Той підкаже, де “руські”, як обійти вартового, а головне, де він зачаївся.
Гарсей Савіцький дивом зостався живий. Чи не всі хлопці й дядьки, які залишилися в селі до приходу Червоної Армії в сорок четвертому і були мобілізовані, лягли десь, кажуть, під Ковелем — ні зброї не мали, не переодягли їх в солдатське… Гарсей вижив. Був поранений. Вернувся. Нічого не розказував. Мовчав. Тільки сидів на порозі у вилинялій гімнастерці й таких же штанях. Босий. Худий і сумний. Але коли починалася “война” на могилках, ішов туди і все дивився, як ми воюємо. Спочатку мовчки спостерігав, а згодом починав командувати: “Куди повзеш? Тобі шо, засліпило? Обходь лівим флангом. А ти прикривай його, прикривай! Усьо, замри! Ні с мєста! Окопайся і жди! Вони підуть в атаку. Не витримають. А ти тоді січи! Отак — веєром, веєром з пулємьота!”
Гарсей нам заважав, бо зразу командував “обома фронтами”. Правда, більше за “руських” стояв, проте любив організувати “войну” за всіма правилами, а ми хотіли самі воювати. Починалася сварка, доходило до бійки, бо одним здавалося, що Гарсей помагав противникові, а інша “воююча сторона” звинувачувала своїх “ворогів” майже у відкритті “другого фронту” в його особі.
Коли “война” закінчувалася, всі збиралися біля Гарсея. А той починав безжально критикувати бойові дії й “руських”, і “німців”. Особливо чогось його обходили фланги, які не прикривались, наше небажання окопуватися і чекати атаки противника. Відчувалося, що Гарсей дуже не любив атак, а ми були нетерпеливі — все рвалися вперед, спішили першими “вистрілити” і радісно викрикнути: “Всьо! Ти вбитий! Я перший попав”.
Для нас ця “война” на могилках була радістю, великою втіхою, а Гарсей, згадую, чомусь дуже переживав. Страждав. Раптово замовкав, погляд його німів, здавалося, він щось болісно згадує, намагається оживити в пам’яті якісь події. Ми тоді на цей стан колишнього фронтовика не зважали, хоча намагалися його розпитати. Та Гарсей нічого не розповідав. Іноді посилав до Слави Лярчика, який повернувся з фронту без ноги, але й він нічого особливого не оповідав, крім кількох фраз: “Чую, шось кипить-свистить, гахнуло — і в голові задзвеніло, замакітрилося, стало чорно, а далі — не пам’ятаю. Памороки забило. Де і хто ногу різав — наче то не зі мною було. Тіко пальці сверблять на нозі, якої нема. До млості. Так хочеться почухати їх, а їх нема. Дали от протеза. Деревляного. Так ходить ніззя. До крові натирає. І пасок пече. Кажуть, як натру, як цегла, тоді мона буде ходити”.
Кажуть у селі, що сімнадцятилітній Слава Лярчик був в УПА, а коли вернувся з фронту інвалідом, покинув політику. Казав: “Мені тої совєцької войни хватить на все життя. А свою войну у совєтів не виграти. От німця повалять і за нас возьмуться. Будуть ше гірше душити, ніж у тридцять дев’ятому”. Як у воду дивився.
Тому й вижив, бо, як тоді казали, вину перед совєтами “іскупив кров’ю”. А всі ті, хто був в Організації Українських Націоналістів, хто воював у загонах Української Повстанської Армії, пропали в боях або не вернулися із Сибіру. Цікаво, як назвали би цю жахливу війну рядові Червоної Армії Гарсей Савіцький і Слава Лярчик — Великою Вітчизняною чи Другою світовою? І чи мало це якесь значення для них, для сотень тисяч необмундированих, беззбройних, ненавчених українців, яких гнали радянські командири і політруки в атаку на кулемети, на танки? Але чи не кожен українець, в якій би армії він не воював — у Радянській, польській, в Українській Повстанській Армії, в батальйонах “Нахтігаль” і “Роланд”, у дивізії СС “Галичина”, у поліційних та допоміжних частинах при німецькій армії, в складі червоних партизанів чи навіть в Армії Крайовій (і там були українці, бо їх, хто проживав тоді на Західній Україні до 1939 року, призивали до польського війська), знав, що війна світова розпочалася не 22 червня 1941 року, а значно раніше. Принаймні для українців її початок позначався серпнем 1939-го, коли Закарпаття проголосило незалежність і змушене було захищати свою республіку від угорців.
Мого двоюрідного брата Михайла Воляника війна накрила вже 1 вересня 1939 року, коли він, жовнір польської армії, змушений був відступати під натиском німецьких танків і пропав. Яка його доля, де його могила — батьки так ніколи й не дізналися.
Не торкала ні розум, ні серце мільйонів українців ця назва — “Велика Вітчизняна війна”. Не була на слуху й назва “Друга світова війна” — була просто жахлива, кривава війна, і не важило те, де, на яких фронтах і якими військовими потугами вона ведеться. Відкотилися сорок першого “перші совєти”, яких проклинали майже усі, крім кількох вцілілих членів КПЗУ і тих, хто встиг потрапити на службу до нової влади. Люди зразу ж побачили, якою залізною рукою ця власть бере за горло кожного, хто не так, як вона, думає, і не робить те, що вона наказує.
Мій батько розповідав, як його “записували” в колгосп. Точніше, сам записався. Чи не першим. А не хотів, бо брат Митрофан радив: “Грицю, старайся не записуватися до колгоспу, бо будеш бідувати”.
Послухався. Іншим не радив. Донесли в район. Кличуть. “Ну, прийшов, нова власть строга, заїдатися не можна. Заходжу, два сидять енкаведісти. Револьвер на столі. Як крикне один: “Садісь, сукін син! Что ти агітіруєш людям, чтоб оні до колгоспу не запісивалісь?! Смотрі, ти знаєш, где бєлиє ведмеді? Поєдеш туда со своім всєм кодлом. Ступай домой!” І в Бога ругаються на мене. “Сєгодня до захода сонця чтоб подал заявлєніє. Заяви єслі не заявіш сєгодня, то ми тібя із села уберьом! Потому что протів власті агітіруєш! Якби нє бєдняк, то ми січас і забралі! Але ти — бєдняк!”
І як револьвером дасть по столу, я аж рота роззявив. Вийшов я і не вірю, що живий. В очах чорно. Я бігом. У горлі все спеклося, груди стогнуть, хриплять, як міхи в Якимовій кузні. Ніг не чую. А то ж дванадцять кілометрів. Добіг ще завидна, впав на стіл у сільраді, вже не писав сам. Тіко розписався…
Йду до хати. Ледь не плачу. І думаю, що то оте слово “кодло” означає. А коника свого Муця так шкода відводити до того проклятого колгоспу. Думаю, заженуть його там, запалять у роботі. Плужка віддав, борону, все віддав. Беріть, хай вас холєра забере. От бандіти!”
Нова влада, як вона себе називала, “визволителі”, в переважній силі своїй була прийшла, в основному з радянської України. І не тільки. Із Росії також. Зразу ж із “визволителями” в Західну Україну було направлено 1534 адміністративні працівники, 1215 комуністів і комсомольців як інструктори та пропагандисти партійних комітетів. Привезли, а згодом надіслали 265 працівників судів і прокуратури, 60 комуністів для очолення редакцій районних газет і багатотиражок, працівників торгівлі, фінансових органів і зв’язку1. Особлива увага приділялася створенню судів, прокуратури, НКВС. Особисто рішенням наркома внутрішніх справ Л. Берії від 6 листопада 1939 р. було утворено на Волині чотири обласні й 60 повітових відділів міліції, для комплектації яких із міст РРФСР було відряджено 400 осіб начальницького складу. Крім того, в Західну Україну направили ще 100 кадрових офіцерів внутрішніх військ із інших республік, 250 працівників особливих відділів НКВС Київського військового округу, 100 офіцерів із прикордонних округів, 150 випускників чекістських шкіл. Терміново у Волинській області створили три в’язниці2.
Ці тюрми були швидко заповнені. Станом на 10 червня 1941 р. у Луцькій в’язниці утримували 2055 в’язнів, у Ковельській — 836, Володимир-Волинській — 3183. Нещасних в’язнів чекала жахлива доля. На подвір’ї Луцької тюрми на другий день війни — 23 червня 1941 р. було розстріляно близько 2000 ув’язнених, про що й рапортував 28 червня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС капітан Філіпов4. Майже 10 відсотків населення Західної України було репресовано лише за рік — з осені 1939 до осені 1940-го. Крім того, внаслідок масових депортацій мешканців “визволених територій” без суду і слідства, без жодних письмових звинувачень у Сибіру, на Півночі, Далекому Сході, у Казахстані та інших віддалених районах СРСР опинилося 1 млн 170 тисяч осіб. І це лише за два неповних роки владарювання радянської репресивно-каральної системи.
На першому етапі депортацій за кілька днів початку лютого 1940 року було вивезено із Волинської області 1613 сімей (8858 осіб). Із 10 до 17 лютого 1940 року із Західної України було депортовано 17 206 сімей (89 062 особи)5.
Передусім примусово виселяли внаслідок оперативної діяльності терміново створених обласних, районних і дільничих трійок НКВС “спецпоселенців-осадників”, або “осадників і лісників”, членів сімей репресованих польських офіцерів, поліцейських, жандармів, працівників тюрем, польських державних установ, поміщиків, фабрикантів і, ясна річ, учасників спротиву “визволителям”-союзникам гітлерівської Німеччини. А спротив чинило і польське підпілля, і підпілля українське — Організація Українських Націоналістів.
Понад 15 тисяч членів ОУН вийшло із польських тюрем унаслідок розгрому Польщі і поділу територій за Мюнхенською угодою. Але органи НКВС зразу ж взялися за переслідування і знищення не лише колишніх бойовиків, підпільників ОУН, але й національно свідомих українців, навіть членів Комуністичної партії Західної України. Особливо тих, хто був національно свідомий, український патріот, а таких в Західній Україні було багато. Й Організація Українських Націоналістів, і КПЗУ визначали польський режим у Західній Україні окупаційним, і кожна із цих організацій боролася з цим режимом власними методами. І були в українців для цього серйозні підстави — від закриття українських шкіл, обмеження в користуванні українською мовою, заборона відзначення національних свят та важливих історичних подій і дат… Кожен українець пережив гострі моральні травми внаслідок ганебних пацифікацій (умиротворень) 1930, 1934 і 1938 років, які болісно шокували національну гідність українців.
Далі буде
