МОЯ ДРУГА СВІТОВА…

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

Продовження.
Поч. див. у ч. 20 за 2010 рік

На нашу “войну” зглядався і Ванько Піддубний — дуже строгий був на вигляд, неговіркий. Напереживався. Був у двох арміях. У польській — якимось дивом вернувся додому. Казали, українці не хотіли воювати за Польщу. Як тільки німці почали її трощити, багато хто, аби не потрапити в німецький полон, тікав додому. Поляки перехоплювали таких і без суду розстрілювали. Казали, що в Боремельському лісі була така засідка, в неї начебто потрапив і Михайло, мій двоюрідний брат.
Ванько Піддубний був свідомим українцем. Письменний. Книжки і газети українські читав. Брав у когось у Боремлі. Чи в “Просвіті”, доки поляки її не закрили. А ліквідовували “Просвіту” у Волинському воєводстві чотири рази. Уперше 1928 року, коли закрили 318 осередків, які налічували 7 244 члени, вдруге — 1929-го (49 осередків із 2 380 членами), втретє —  1932 року, коли зліквідували 216 осередків із 6 109 членами і, нарешті,  1936-го заборонили діяльність 47 осередків, в яких було 1907 членів1.
“Просвіти” у Рівному й Дубні було закрито за розпорядженням волинського воєводи Генрика Юзевського, відомого завдяки розробці так званої “волинської політики”, ще в першій половині 1929 року. Проте українці не збиралися покірно складати руки і чекати від нової волинської влади обіцяного Юзевським залучення їх до державного життя Польщі шляхом розширення участі українців у законодавчих органах, у місцевих адміністраціях, в органах самоуправління. Українці швидко зрозуміли, що “волинська політика” воєводи має на меті втягти український рух у будівничі процеси Польської держави і так здійснювати державну асиміляцію неполяків. Про це свідчить звіт волинського воєводи про стан українського шкільництва на Волині.  1932—1933 навчального року в цьому воєводстві залишилося чотири українські школи, тоді як інші національні меншини, як чехи мали 13 своїх шкіл, німці — 66, росіяни — 5, євреї — 572.
Очевидно, що українці були змушені шукати інші форми і засоби боротьби за рідне слово, за національну культуру, національну честь і гідність. Тому “Просвіта” продовжувала діяльність підпільно. У Дубнівському повіті діяло в 1929—1930 рр. 112 філій “Просвіти”, членами якої було 3 200 осіб. Очолював її роботу посол польського сейму Максим Чучмай3.
Авторитетним просвітянином на Демидівщині був випускник Луцької гімназії родом із села Вичавки Юстим Омельчук. Він і його однодумці — випускник Луцької гімназії Михайло Цибульський з Новосілок, Матвій Токар із Боремля, Антон Мичковський із Нового Току, Петро Ремесник із Рудки, Микола Дмитрук із Демидівки, Андрій Трачук із Рогізна, Кіндрат Марчук з Ільпибоків та багато  інших українських патріотів організовували нелегальні просвітянські гуртки, привозили і розповсюджували нелегальну літературу, готували приватно, як Юстим Омельчук, який не прийняв польське громадянство, а тому не мав права працювати вчителем, українських дітей до вступу в гімназії, переважно в Луцьку і Кременці. Вони засновували хати-читальні, самодіяльні народні театри, хори, аматорські акторські гуртки.
Дехто відбув службу в польській армії, а декого заарештовувала за нелегальну національно-просвітницьку діяльність польська поліція, дехто побував у сумнозвісній тюрмі-концтаборі у Березі Картузькій…
Особливо багато українських патріотів Демидівщини потрапило до рук поліції під час ретельно підготовленої пацифікації в червні 1935 року. Понад 500 поліцейських та відділ курсантів поліцейської школи з Великих Мостів у Галичині вночі 25 червня “накрили” багатьох активних діячів опору діям польської влади у Дубнівському, Луцькому і Горохівському повітах. Було пацифіковано, тобто піддано ретельному обшуку й арештам 78 українських сіл. Тих, хто чинив рішучий опір, розстрілювали на місці — такий дозвіл дали повітові комісари польської поліції. Згідно з наказом Луцького повітового коменданта, комісара поліції Клєчевського передбачалося: “Облави розпочати о першій годині 25 червня 1935 року. Всіх осіб, які перебуватимуть у будинках, де проводиться обшук, затримувати і надівати їм кайдани. В разі втечі — вживати вогнепальну зброю. Затримувати також всіх молодих людей, які перебуватимуть на території облави. У випадку непокори — стріляти. Всіх осіб, які будуть наближатися до будинку, в якому проводиться обшук, затримувати, а в разі втечі — стріляти…”4. Тієї ночі було заарештовано 41 чоловіка, вісім українців — двоє членів ОУН і шість членів КПЗУ — застрелено. Це була передусім помста за вбивство на Волині членами ОУН  1935 року трьох поліцейських. Оунівці також ліквідували кількох сексотів із місцевих українців. Під час цієї червневої пацифікації загинуло від рук оунівців двоє поліцейських5.
Згадуючи ці ганебні акції силового впокорення (мимоволі зринає в пам’яті російське сакраментальне “принуждение к миру”) українців на Волині й у Галичині, слід пам’ятати, що до посилення конфронтації у польсько-українських відносинах активно долучався СРСР, який на початку 20-х років розпалював передусім на Волині полум’я світової комуністичної революції. З цією метою формували спеціальні диверсійні групи, які засилали на територію Волині й там вони здійснювали напади на панські й осадницькі маєтки, підпалюючи будинки, господарські споруди, скирти… Таких диверсійних акцій, які не обходилися без збройних зіткнень із польською поліцією і військом,  1924 року здійснено 257, із яких 77 були пов’язані із вбивствами і 245 — з підпалами6. Нерідко горіли хати і господарства українських селян. Польська влада нещадно розправлялася з диверсійними групами і повстанськими загонами.
Наближався трагічний 1939 рік. Не один Ванько Піддубний повоював у Другій світовій війні в рядах польської армії, яка внаслідок загальної мобілізації, оголошеної 31 серпня 1939 року, досягла чисельності до одного мільйона вояків. Українці в польському війську становили 10—15 % її особового складу7. “Орієнтовно в його лавах у вересні 1939 р. перебувало від 106314 до 111910 українців”8.
Жертви внаслідок німецько-польської й радянсько-польської кампаній 1939 р. достовірно не обчислені внаслідок відсутності основної документації, статистичних даних, хоч польська сторона у вересні—жовтні 1939 р.  втратила понад 70 тис. солдатів. Вважають, що 7 834 українці загинули як солдати польського війська. У німецькому полоні після кампаній 1939 р. опинилося 60 тисяч українців9. Понад 20 тис. польських солдатів-українців потрапило до радянського полону.
Ясна річ, українці достойно воювали проти фашистської Німеччини, хоча певна їх частина особливо не переймалася долею Речі Посполитої. І були для цього серйозні підстави. Починаючи із 1921 року, коли Західна Волинь згідно з умовами Ризького договору перейшла до Польщі, влада Другої Речі Посполитої намагалася створити однонаціональну польську державу. Так, у Волинському воєводстві на 1923 рік адміністративний апарат складався майже із самих поляків. Із 283 осіб, які працювали у воєводському і повітових управліннях, 274 особи були поляками. За всю історію між двома світовими війнами посаду повітового старости не обійняв жоден українець, рідко коли українець міг потрапити на роботу в поліцію.
Українців не брали на роботу на стратегічно важливі об’єкти, зокрема, в установи зв’язку, залізничного транспорту. Не довіряли. Українській інтелігенції добитися якої-небудь, бодай найнижчої, посади в державних закладах було надзвичайно важко.
Очевидно, що такі дискримінаційні дії польської влади породжували антипольські настрої, інспірували протестні акції. Особливо болісно сприйняли волиняни, як і галичани, що потрапили під Польщу  1923 року внаслідок надання Радою Амбасадорів прав на Східну Галичину, ухвалення  1924-го законів про заборону вживання української мови в державних установах та про реформу школи, зокрема запровадження так званих утраквістичних шкіл, у яких більшість предметів викладали польською мовою. За суттю, це був курс на знищення українського шкільництва, з чим українці не могли змиритися. А це була велика потуга. На західноукраїнських землях, які опинилися в складі Польщі (126 тисяч кв. км, і, згідно з переписом 1931 р., понад 7 млн осіб), абсолютна більшість яких (5 114 тисяч осіб) були громадяни української національності10.
У Волинському воєводстві станом на 1939 рік проживало 68,4 % українців, 16,6 % поляків і 9,9 % євреїв11. Українців переважна більшість, а вони безправні. Й озлоблені. Бо не українці вони, а православні, як за часів російської окупації, або волиняки, поліщуки, русини, руські, тутейші… Тільки не українці. Польська влада відмовлялася реєструвати філії “Просвіт”, не дозволяла походів із жовто-блакитними прапорами і в національних строях на Козацькі Могили для вшанування пам’яті полеглих у Берестецькій битві козаків, забороняла українські вистави, виступи українських хорів. Польська поліція робила постійні обшуки в читальнях, у кооперативах, заарештовувала активістів, знищувала книжки, журнали, газети, майно… А тут ще нестача землі. Біда. Із заздрістю і злістю селяни позирали на господарства колоністів-осадників, яким польська влада щедро наділяла найкращі ґрунти. Вже до 1 січня 1923 року на Волині цим колишнім офіцерам, підофіцерам польської армії, високим чиновникам було надано 112 тисяч гектарів, на Поліссі — 113 тис. га землі12.
У моєму, Дубнівському, повіті з’явилося на початку 20-х років ХХ століття 482 господарства польських колоністів, у сусідньому Горохівському — 325. І кожне з цих господарств мало земельний наділ від 10 до 50 гектарів. Тільки у Волинському воєводстві було 3 562 осадники, 1 358 із них мали державні посади. Багато хто був службовцем лісової охорони і користувався пільгами польської держави.
Згадує син одного з військових осадників: “Зупинились ми поміж Луцьком і Ковелем. Батько дістав 50 гектарів земельного наділу, а також помешкання в панських будинках, що на фільварку. Відразу з банку отримали державну позику. З Центральної Польщі приїхали майстри, які за державний кошт протягом літа збудували нам гарну хату та всі потрібні господарські забудови і за досить короткий час (від весни до осені) ми стали власниками доброго господарства. Мали все необхідне, бо отримали допомогу з Міністерства рільництва, від воєводи і старости”13.
Владу із села переводили в колонії. Та це ситуацію не змінювало, бо солтисом міг бути лише поляк. Головне, що на сусіднє українське село швидко поширювалися ті порядки, які формувалися в колонії. Школа має бути польська із польськими вчителями, крамницями — також польська “Коlkа rolniczego”, швидко будували каплицю, а згодом і костел. Місцевих українців не брали на роботу, особливо сезонну — запрошували робітників із центральних районів Польщі, а якщо і наймали місцевих, то платили мізерні гроші.
Місцеві боялися осадників, бо “вже з перших місяців поселення кожний осадник  віком від 16 років і до глибокої старості дістав з поліції довгу та коротку зброю (карабіни й добрі револьвери) для особистої оборони перед “тубільцями”, “хамами” чи “гайдамаками”. Організовано було військове товариство “Strzelec”, а також призначено інструктора-спеціаліста до військового вишколу. …Нам було вільно робити все: бити, калічити, вбивати, руйнувати, розуміється, не поляків, не польське, а українців чи українське. Наприклад, в селі було весілля, то ми чекали цілою молодою колонією біля весільної хати, коли молодята та всі запрошені гості прийдуть з церкви. Тоді ми першими входили до хати, сідали за столи і кричали: “Давайте горілку, закуску!” І нам були змушені дати горілку та закуску. Отже, ми випивали горілку та з’їдали все, що було приготовлене для гостей, а рештки нищили, розкидаючи попід стіл, топчучи ногами.
І за це ніхто з господарів чи гостей не мав права нам ані слова сказати. Коли ми так пили і їли, то молодята і гості чекали в сінях або на подвір’ї до часу, аж доки ми зробимо для них місце за пустими столами. Опісля музики були змушені нам грати, а ми танцювали, бавилися зі своїми (польськими) чи весільними дівчатами. До нас, в наше коло, ніхто з весільних чи місцевих хлопців, чи навіть дружбів, не мав права прилучитися, бо танці були тільки наші. А коли знайшовся якийсь відважний, то його в колі так побили, скопали, поламали кості чи й ножами покололи, що й на плахті треба було виносити. Не один по такому весіллі більше й світу не побачив”14.
Очевидно, що така брутальна поведінка колоністів-осадників не була повсюдна, але українська людність болісно реагувала на кожен випадок приниження, знущання, упослідження їхньої людської й національної гідності.
— Якби я було записався в католики і почав би ходити до костелу в Боремлі — як там усередині було гарно, то б міг ше до армії й землю купити, навіть учитися в Польщі, доробитися можна було до доброї роботи, чи то в ґміні чи навіть у Луцьку, — розповідав якось Ванько Піддубний на Великдень, коли були проводи. — А там ти ніхто. Хлоп. І в армії мали б мені бодай хорунжого чи підофіцера дати, а я без школи. Їхньої. Я ж був у Волинській кавалерійській бригаді. Під Мокрою ми так геройсько стояли перед німцем. Казали, що буде в мене Бойовий хрест. Ага, роззявив губи. Прийшли совєти — і на “обученіє”, в резерв чи як там у них. Не вспів і разу стрілити — вже в плєну. Добре, що німці наших, українців, відпускали додому. А тут таке почалося… Село на село, хутір на хутір, поляк на українця, українець на поляка. Кровава мерва зайшла на світ.

Далі буде.
1 Україна — Польща: важкі питання // Матеріали ІІ міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини в 1918—1947 роках”. — Варшава, 22—24 травня 1997. — Варшава, 1998. — С. 62—63.
2 Україна — Польща: важкі питання. — 1998. — С. 20—21.
3 Бухало Г. Просвіта сіяла світло. — Рівне: Державне РВП. — 1994. — С. 30.
4 Україна — Польща: важкі питання. 1998. — С. 21.
5 Руцький Микола. Вони виборювали волю України. — Луцьк: ВАТ “Волинська обласна друкарня”. — 2009. — С. 19—20.
6 Україна — Польща: важкі питання. — 1998. — С. 20.
7 История второй мировой войны. — М., 1974. — Т. 2. — С. 410—412.
8 Україна — Польща: важкі питання // Матеріали IV міжнародного семінару істориків: “Українсько-польські відносини під час Другої світової війни”. TYRSA, 1999. — Т. 4. — С. 23.
9 Там само. — С. 23—24.
10 Україна — Польща: важкі питання. — С. 16.
11 Maly Rocznik Statystyczny 1939. — Warszawa, 1985. — S. 52—53.
12 Гунчак Тарас. Україна: перша половина ХХ ст. — К., 1993. — С. 205.
13 Цит. за: Сергійчук Володимир. Поляки на Волині у роки Другої світової війни. Документи з українських архівів і польські публікації. — К., 2003. — С. 8.
14 Цит. за: Сергійчук Володимир. Поляки у роки Другої світової війни. — С. 9—10.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment