НАЦІОНАЛЬНІ ЦІННОСТІ НА ТЛІ ГЛОБАЛЬНОГО ХАОСУ

Галина ЛОЗКО,
доктор філософських наук

Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, зате згодом вона скрізь бере верх
і стає солодкою спасителькою людства…

Іван Франко

За вікном третє тисячоліття. Глобалізація нахабно вилазить із вітрин, чигає на кожного перехожого з кіосків, рекламних щитів, моніторів, чіпляє за поли: “купи, спробуй, відчуй, ми йдемо до тебе, ти цього вартий!” За XX ст. глобалізм сягнув усіх найвіддаленіших куточків планети. Визначення глобалізму з точки зору української національної методології не залишає сумніву: глобалізм — жорсткий політичний режим, за якого транснаціональні корпорації з надкапіталами розглядають будь-яке національне існування як “меншовартість”, нівелюють будь-які культурні цінності, знищують будь-яке інакодумство. Головна мета глобалізму — всебічний контроль над світом.
Прискорення глобальних процесів радикально змінює суспільство і людину: модернізація техніки й технологій відбувається швидше, ніж зміна поколінь. Ця шалена швидкість не дає сучасній людині змоги повноцінно засвоїти надбання попередніх поколінь й осмислити їхню сутність.
Молода людина, яка ще не встигла зрозуміти правила “гри”, повинна вже змінювати поведінку за новими “правилами”, які нав’язує їй глобальний світ. Однак офіційно визнана наука не поспішає змінювати ідеологічних, ціннісних і навіть понятійно-термінологічних догм, отже, стає гальмом у розвитку (або навіть порятунку власного народу). Виникає прірва між тим, що пропонує заідеологізована наука, і тим, що людина спостерігає щодня.
Динамічні зміни сучасного суспільного розвитку спонукають до зміни концептуальних основ освіти і виховання. Полігенність і поліморфність суспільства, які зростають, змушують викладача і вчителя до “плюралістичності й варіативності” розвитку системи освіти, що по-перше, суперечить стабільності національної аксіології, а по-друге, спрацьовує на користь глобальних “господарів”.
Сучасне людство доведене до тієї критичної межі, за якою — або життя, або смерть європейської людини. Це та межа, коли порятунок можливий лише за відкритого, не заанґажованого стереотипами погляду на реальний стан речей і вибору єдиного правильного шляху. Як вважали наші предки, сила — в Правді. Тож не опускаймо сором’язливо очі при нагоді оприлюднити правдивий стан речей.
Для розуміння загальної картини поглянемо на розподіл сил на планеті Земля. Нині на земній кулі європейців усього 8 %. З кожним поколінням кількість білих людей зменшується на 40 %. Навіть епідемії чуми не завдавали Європі таких втрат. Футуристичний прогноз невтішний: якщо нинішні демографічні тенденції збережуться, то через одне покоління білі стануть меншиною в США, а через п’ять поколінь — зникнуть з лиця Землі.
Показово, що біологів й екологів усе ще турбує зникнення певних видів тварин, а ось зникнення цілої людської раси досі не стало предметом наукового дискурсу. Демографічна поразка європейських народів і поглинення їх азіатами значно збіднить етносферу Землі. Однак тотальна дезінформація унеможливлює розуміння причин занепаду і гальмує пошуки шляхів виходу з кризи.
Нав’язувана глобалістами “загальнолюдська” цивілізація потребує “загальнолюдських” цінностей. Тому вони й створюють ідеологеми, стереотипи мислення і цілеспрямовано їх насаджують через систему освіти, рекламу, ЗМІ тощо, а ми навіть не прагнемо чинити спротив. Крім того, очевидно, більшість державних діячів стримує страх за своє високе суспільне становище, бо глобальна система жорстоко карає за непослух: США навіть застосовують військову зброю проти народів, які не хочуть вступати в “загальнолюдську цивілізацію”, а вважають за краще залишатися самими собою. Національні цінності глобалісти засуджують як “нонсенс”, “безкультур’я”, “пережиток”, “дикунство”. Щось схоже ми вже спостерігали за часів насадження єдиної “істинної релігії любові”, яка в Середньовіччі пройшлася Європою в супроводі кривавих війн, хрестових походів, інквізиції та боротьби з інакодумством.
Нині форми боротьби з європейськими націями модернізувалися, застосовується переважно інформаційна, чи точніше — дезінформаційна зброя. Вперше впродовж історії наші народи “мирним шляхом” розбавляються неконтрольованою масою мігрантів і самі себе не відтворюють. Політика підтримки міграції — це поступова заміна одного етносу іншим. Це стало можливим внаслідок цілеспрямованого інтернаціонального виховання кількох європейських поколінь.
Ми вже знаємо догми глобальної цивілізації, нав’язані всьому “прогресивному людству”. Витоковими ідеями глобалізму найчастіше вважають теорію “відкритого суспільства”, засновником якої був філософ і політолог Карл Поппер (1902—1994). На його ідеї спирається мільярдер Джордж Сорос. К. Поппер народився і жив у Відні. Побоюючись переслідувань гітлерівських властей як єврей, він емігрував до Нової Зеландії, де й написав два томи книжки “Відкрите суспільство і його вороги”, яка вийшла в Лондоні 1945 р. Хоч ми дотримуємось думки, що корені глобалізму значно глибші: вони тягнуться своїми покрученими мацаками зі світових релігій, які, вийшовши за межі власних етносів, почали експансію, перетворившись на інтернаціональну зброю масового знищення.
Виходячи з мети глобалізму як політичного явища, можемо сформулювати й мету глобальної освіти та виховання: створення позанаціонального (безнаціонального) космополіта, що є повною протилежністю національно свідомій особистості. Для полегшення глобальної “роботи” слід створити умови, за яких можлива відмова від своєї національності, тобто потрібне формування глобального мислення через знецінення власних національних цінностей. Це здійснюється шляхом нав’язування світові глобальної аксіології.
Ось основні “цінності”, які визнано офіційною нормою: інтернаціоналізм, демократія, свобода, рівність (егалітаризм), права людини, гуманізм, любов до “ближнього” та ін. Поняття, які нібито, на перший погляд, не викликають сумніву. Однак до кожного з них слід придивитися пильніше, або поглянути під іншим кутом зору, щоб відкрилося глибинне, протилежне зовнішньому.
До прикладу, гуманізм, який вважають найвищою нормою сучасної цивілізації. У різних культурах він має різну цінність, бо менталітет наприклад європейця і менталітет азійця — радикально протилежні. Європейсько-християнський гуманізм мусульмани сприймають як слабкість і пораженство, як вольову недосконалість і людську другосортність. Так, завищений рівень гуманізму може стати “відкритими ворітьми” для супротивника або шляхом до самознищення. Такий гіпертрофований гуманізм європейська філософія називає гуманітаризмом: “демонстративна любов до всіх людей без розбору і нав’язування обов’язку допомагати всім пригнобленим, голодним, хворим і т. ін.” (Г. Фай).
Такою самою декларативною є й американська ідеологема “ми різні — ми рівні”. Цю ідеологічну словоформу американці застосовують у галузях релігії, культури, суспільствознавства та ін. Дітей привчають до цього зі шкільної лави, де мультирасова людність культивується як еталон “відкритого суспільства”, у якому нібито всі рівноправні. Однак усякі розмови про рівність — пустопорожня балаканина, в чому людина переконується щодня з власного досвіду.
Демократія по-американськи ближча до народного жарту: “Демократія — це свобода вибору між пепсі-колою і кока-колою”. Третього не дано. А якщо серйозно, то демократія скінчилася ще в епоху еллінізму в Афінах, де вона була лише регулятором відносин у моноетнічному суспільстві громадян і не поширювалась ні на рабів, ні на метеків (“інородців”). Сучасна демократія, на думку французького філософа Гійома Фая, — її спотворена форма, що зветься демократизмом. Демократизм мультирасового суспільства — це протилежність класичній афінській демократії, яка спрацьовувала тільки в середовищі власного демосу (а не маси неконтрольованих мігрантів!).
Спитаєте, які сумніви викликає постулат “любові до ближнього”? Ця загальновживана словоформа нівелює саме поняття “ближнього”, яке у біблейському висвітленні отримує зовсім інші, протилежні очікуваним якості. Саме ця заповідь разом із заповіддю “любіть ворогів своїх” вносить повне сум’яття, дезорієнтацію і втрату ціннісних орієнтирів — чи не тому вони найбільш порушувані серед самих християн? Подивімося на це з іншого боку: ксенофілія (любов до чужинців) логічно призводить до ксеногамії (запліднення чужинцями). Після такого винаходу “прогресивного людства” й Чингісхану нічого робити. Саме це й заохочують світові системи цінностей. Тому глобалізм вводить закони проти ксенофобії — неприйняття, “боязні чужинців”. До речі, ксенофобія — не тільки наслідок колоніального синдрому окремих націй. Як стверджують етнопсихологи, ксенофобія — цілком природна захисна реакція на “інше”, притаманна дітям від народження, в той час як ксенофілія — штучно набута якість внаслідок виховання.
Що ж думали про це давні філософи? Про змішування народів писало багато античних авторів. Наприклад, Аристотель вважав: “Нація, яка приймає до себе надто багато інородців, приречена на загибель”. Про це говорили Фукідід, Ксенофонт, Емпедокл та інші (див. публікації журналу “Сварог” 1999, ч. 10). Антропологічні досліди довели, що расове змішування неминуче призводить до зупинки видової еволюції Homo Sapiens. Не маючи нічого проти інших націй і рас, хочу зауважити, що різноманітність світу забезпечується саме комбінацією монокультур (тобто культур однорідних, чистих етносів), а не мультикультурною сумішшю.
Сучасний науковий погляд на етносферу Землі надає можливість вважати її частиною біосфери, яка підлягає законам Природи. Нація — це дар природи. Нещодавно в Києві відбувся етнофестиваль, який закликав зберегти цей дарунок природної різноманітності, однак ніхто й ніколи не говорить відверто, щоб зберегти цей дар, треба виконувати дуже просте правило: не змішуватися! Для цього нині створений і діє “Світовий рух за апартеїд” (як відомо, і комуністи, і глобалісти завжди одностайно виступали проти апартеїду — тобто проти відокремленого проживання народів). Рідновіри — прихильники роздільного проживання народів, що забезпечить вільний розвиток національних традицій та збереження національної ідентичності. Саме збереження чистоти Роду було головною заповіддю давньої дохристиянської релігії. Через християнство та інші інтернаціональні релігії ці здобутки національної віри було знищено, бо нібито “для Бога нема ні юдея, ні елліна, ні скіфа”.
Тому нині мультирасове суспільство виступає як глобальний ідеал. Саме для таких конгломеративних мегаутворень як “багатонаціональний радянський народ” або мультирасова “американська нація” глобалісти створюють і нав’язують ідеологічний міф про політкоректність і толерантність. Ці популярні цінності нагадують толерантність вовка щодо надзвичайно гуманної отари овець, яку він самовпевнено заганяє в глобальну кошару. Насправді вже кілька десятків мільйонів афроазійців, що ведуть переважно паразитичний спосіб життя, переселилися в Західну Європу, внаслідок чого склалася криміногенна ситуація в Англії, Франції, Німеччині. Білі громадяни цих країн сплачують дедалі більші податки на утримання кольорового населення, яке користується європейськими гуманними нормами і “правами людини”.
США пишаються досягнутими “свободами” — недаремно статуя Свободи є символом американської ідеології. Саме США настирливо прищеплюють усьому світові різні “свободи”: свобода віросповідань, свобода зміни національності, свобода зміни гендерних ролей, свобода від дітонародження і виховання дітей (радикальний фемінізм) та ін. Ці свободи всіляко підтримують і пропагують будь-якими засобами — від шкільної й студентської лави до величезних білбордів, встановлених уздовж міських магістралей. “Люби всіх!” — пропонує довгонога красуня з вишкіреними зубами й безсоромно оголеними грудьми. “В Україні нема расизму” — вторує їй всюдисущий Савік Шустер на щиті біля залізничного вокзалу столиці, мовляв, “запрошуємо гостей усіх мастей”. Ці глобальні “свободи” — за суттю “свобода навиворіт”, вони несумісні з традиційними цінностями європейців і білої людини загалом. Такі свободи позбавляють людину відповідальності перед своїм Родом і своєю нацією, що пришвидшує вимирання цілих європейських народів.
Етнопсихологи стверджують: якщо конкретна раса або етнос із політичних або релігійних причин змушені прийняти світогляд іншої раси чи етносу, то вони неминуче приречені на самознищення, бо їхні одвічні, біологічно зумовлені цінності підміняються чужорідними. Дисонанс цінностей, як правило, спричинить деструкцію психічного, а згодом і фізичного стану, оскільки вони взаємозумовлені.
Тож чи правомірно нині апелювати до вже достатньо заяложених “загальнолюдських” цінностей, які лягли в основу саме глобальної аксіології? На це питання дав однозначну відповідь український філософ Іван Франко в праці “Поза межами можливого” ще на початку ХХ ст.: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації” (Т. 45, с. 284). Так само суперечлива нав’язувана ідеологія “прав людини” за повного ігнорування прав народів, що насправді є лише прикриттям для тотальної війни проти тих, хто ще пам’ятає власне етнічне коріння.
Тож ми повинні відповісти, якою має бути національна система цінностей у цей глобальний час і як добитися її пріоритетів у сучасному освітньому просторі. Для цього насамперед не зайве згадати ті наші давні цінності, які ціле тисячоліття викорінювали глобальні ідеологи засобами маніпуляції людською свідомістю та з допомогою панівної церкви. Головною трійцею дохристиянської аксіології виступали: рідна земля, рідна мова, рідна віра. Щоб повернути і зберегти цю національну цінність, треба виховувати не тільки національну самосвідомість і гордість за свою націю, а й національний імунітет: відпорність, уміння дати відсіч чужому, зокрема відмовитися від чужих цінностей, навчитися відрізняти чуже від свого, рідного. Цього, на жаль, не вчать ні в школі, ні у вищому навчальному закладі.
Поняття рідної землі багатогранне. Це передовсім рідна мати — символ місця, де народжується людина. Земля заселена (село) — місце появи Роду людей. Земля родюча — ґрунт для вирощування врожаю. Земля священна — сховище Предків — місце, яке випускає (народжує) і приймає (хоронить), аби знову народжувати. Досі існує приказка: “Із землі вийшли, в землю й підемо”. Розуміння нерозривної єдності людини з Родом і Землею властиве нашій етнічній вірі з глибокої давнини. Відірваність від силового поля рідної Землі викликає генетичні зміни. Втрата зв’язку з рідними Богами неминуче призводить до звиродніння людської душі.
Рідну мову на рідній землі слід розглядати як найсуттєвішу національну цінність. Упродовж кількох сотень років українська мова зазнавала дискримінації, що не могло не позначитися на національній самосвідомості, менталітеті, морально-етичних якостях і на долі народу. Попри це, феномен рідної мови наділений надзвичайною живучістю, завдяки чому українській мові вдалося зберегти колорит і унікальність. За світовими стандартами, моноетнічною державою вважають ту країну, де живуть 70 % однорідного етносу. Україна ще й сьогодні моноетнічна держава, де українці становлять 77,8 % (за даними 2001-го, 78,8 %). Це дає право Україні на державність лише однієї мови — української. Найбільша етнічна меншина України, заселена внаслідок цілеспрямованої міграційної політики, росіяни — 17,3 %. Отже, етнічні росіяни, як і представники всіх інших меншин, зобов’язані володіти державною українською мовою, як володіють державною російською в Росії башкири, татари, чуваші, мордва та інші.
Рідна віра — це душа народу. Тому знищити язичництво для глобалістів означає вбити сам народний організм. Однак, як бачимо, рідна віра й досі фактично зводить нанівець майже двотисячолітню роботу глобальних маніпуляторів людською свідомістю. Саме в етнічній релігії криється та визначальна для національної ідентичності нумінозна сила (від лат. numin — Бог), яка давала наснагу нашим предкам виживати й перемагати в найскладніших умовах боротьби за життя і місце нашого роду-племені під сонцем. Нумінозна сила тісно пов’язана саме з Богом конкретного народу, з яким цей народ здійснює спілкування рідною мовою через рідні обряди і звичаї на рідній землі, що дає йому змогу йти власним історичним шляхом у власному просторі й часі.
Тільки глобальні політтехнології, основи яких були закладені вже в перших реформованих релігіях (буддизм, зороастризм), а далі — й християнство та іслам призвели до втрати національної ідентифікації за релігійною ознакою. Як стверджує націолог В. Карабанов, “Бог Старого Заповіту і Боги інших народів — не є однією й тою ж силою в різних іпостасях, як намагаються довести екуменісти”. Насправді кожен народ споконвіку має з Богами власну “угоду”. Саме цього духовного зв’язку були позбавлені всі європейські народи, сумні наслідки чого пожинаємо нині.
Тому не слід дивуватися, що, збагнувши нарешті, в яку прірву падаємо, на світанку третього тисячоліття європейці наважилися зробити відчайдушну спробу повернутися до рідних етнічних релігій. Уже з кінця ХХ ст. у науково-освітньому просторі з’явилися філософи-рідновіри в Англії, Франції, Німеччині, Греції, Італії, слов’янських і скандинавських країнах. Ідеологія порятунку європейських націй спирається на філософську спадщину “правих” мислителів і належить до антиглобальних доктрин, спрямованих на самозбереження етнічної різноманітності насамперед європейських народів.
На жаль, праць праворадикальних філософів досі майже не вивчають у навчальних закладах. Тому в освітніх програмах бракує національної аксіології, а в науці доволі кволо застосовують національно-екзистенційні методології саме через відсутність інформації про них.
Причини цього складні й водночас прості. Нехтування національністю — не данина глобальній моді, це цілеспрямована ідеологічна війна проти всіх народів, що має ознаки геноциду. До прикладу, розглянемо такий факт: 2 вересня 1993 року Верховна Рада України ліквідувала графу про національність у нових українських паспортах. Ця подія, на думку патріотів, “стала ще однією чорною датою українського календаря”. Однак дехто з нардепів твердив, що відсутність графи про національність у паспорті — “європейська норма”. Отже, з наших паспортів вона зникла нібито на вимогу Ради Європи, бо запис про національність, на думку європейців, може стати причиною дискримінації. І лише після цього нібито РЄ 1994 року почала співпрацювати з Україною. Півтора десятиліття мовби вже стерли з пам’яті ті скандальні засідання Верховної Ради, які сколихнули значну частину українців, які, проте, нічого вдіяти не змогли. Та нині, переглядаючи протокол того недолугого засідання, бачимо, що нас нахабно обдурено: про жодні європейські норми на засіданні не йшлося…
Так ще один етноцид українців здійснено без крові. Спочатку ліквідація графи в паспорті, далі — не вписують національність у свідоцтво про народження. За такого безнаціонального ведення документації наші діти, онуки, наступні покоління нікому й нічим не доведуть, якого вони роду-племені й хто були їхні предки, а також ніколи не дізнаються, яка нація ними править (бо національність нардепів також “невідома”). Отже, української нації де-юре вже немає. А якщо немає нації, то й не може бути національної ідеї, національних інтересів, національної програми, національної культури — національних цінностей?
Нас позбавили права мати національність! А як же “права людини”? Мабуть, щось тут не так? Або ці “права” поширюються тільки на представників “мультираси”? Саме таких біороботів виховують на принципах глобальної аксіології.
Чи існують загальні цінності для всіх землян? Так, існують. Це Земля-планета і Земля як святість, її природа, довкілля; життя в усій його різноманітності; етносфера й етнокультура, яку неможливо врятувати без національної системи цінностей. Відмінна риса нації — наявність національної самосвідомості. Біомаса, зрозуміло, самосвідомості не має. Отже, попри нав’язувані нам “цінності”, науковці й освітяни завжди були і залишаються відповідальними за майбутнє наших народів. Саме інтелектуальна (а не політична!) еліта — совість нації. Тільки вона здатна переосмислити те, що відбулося, і те, що відбувається. Тому, відкинувши вагання (у нас нема на це часу!), зробімо переоцінку цінностей насамперед для себе самих, як це зробили свого часу Г. Сковорода, Т. Шевченко, Ф. Ніцше, Ю. Евола, М. Еліаде, І. Франко, Леся Українка, Я. Стахнюк, А. Вацик, В. Шаян та багато інших наших попередників і сучасників. І передаймо знання про справжні цінності Роду нашому молодому поколінню, бо може статися, що скоро не буде кому й для кого це робити.
В своїй хаті — своя Правда!

Про автора: Галина Лозко — доктор філософських наук, завідувач кафедри філософії Київського університету імені Бориса Грінченка, член Національної спілки письменників України (публіцист), голова Об’єднання Рідновірів України, редактор релігієзнавчого часопису “Сварог”, автор 12 монографій та понад 100 наукових і науково-популярних статей з філософії, етнології та українознавства.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment