Ніна ВІРЧЕНКО: «ЗЕРНИНИ З ДОРІГ ЖИТТЯ МОГО»

Днями у стінах Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут” відбулася ХІІІ Міжнародна наукова конференція імені академіка ВУАН Михайла Кравчука (1892—1942), де 1350 науковців з 21 країни світу виголосили майже тисячу доповідей.
Перша математична конференція імені всесвітньо відомого науковця пройшла в Київській політехніці ще 1992 року. А нині за кількістю учасників та науковим рівнем її можна вважати математичним конґресом. Щоразу науковці доповідають у чотирьох секціях, що відповідають основним напрямам творчості М. Кравчука: “Диференціальні та інтегральні рівняння, їх застосування”, “Алгебра, геометрія. Математичний та чисельний аналіз”, “Теорія ймовірностей та математична статистика”, “Історія і методика викладання математики”. Цього року кількість доповідей була рекордною.

Євген БУКЕТ
Фото автора

Пам’ятаю знайомство з цим науковим форумом. Я тоді був першокурсником фізико-математичного факультету КПІ і з радістю згодився допомагати організаційно в проведенні VIII Міжнародної математичної конференції імені академіка Кравчука викладачеві математичного аналізу професору Ніні Опанасівні Вірченко. Тоді, у травні 2000-го, я дізнався про трагічну долю видатного українського науковця початку ХХ століття і про драматичну історію повернення імені Михайла Пилиповича у вітчизняний науковий обіг.
Пам’ятаю доповідь на тій конференції американського політолога, доктора філософії Івана Качановського з Вашинґтона. На початку наступного, 2001 року, він повідомив, що знайшов в архівах підтвердження того, що Джон Вінсент Атанасов, створюючи перший у світі комп’ютер, користався науковим доробком українського вченого.
Михайло Пилипович Кравчук — професор, з 1929 року — академік Всеукраїнської академії наук, вчитель Архипа Люльки — конструктора реактивних авіадвигунів, Сергія Корольова — конструктора радянських космічних кораблів і Володимира Челомея — керівника радянської космічної програми. Вже давно існують на сторінках наукових досліджень многочлени Кравчука, моменти Кравчука, формули Кравчука, осцилятори Кравчука. Методи М. Кравчука використано в США, Японії й інших країнах під час моделювання кібернетичної техніки. Але вчений не обмежувався дослідницькою роботою. Йому належить велика роль у розвитку математичної освіти на рівні середньої й вищої школи, у розробці української математичної термінології, в організації наукового життя в добу українізації. Він відомий ще й тим, що першим почав писати математичні праці українською мовою. І це, певно, його згубило. Йому приклеїли ярлик “націоналіста” і запроторили до більшовицьких концтаборів, попри великий науковий доробок. Він став жертвою тоталітарного сталінського режиму…
Нині Михайло Пилипович повернувся. 2002-го відкрито аудиторію ім. М. Кравчука в КПІ, 2003-го — пам’ятник М. Кравчуку на території політехнічного інституту, 2004-го створено фільм “Голгофа академіка Кравчука”, а торік його ім’ям названо одну з київських вулиць. Окрім цього, видано кілька книжок, присвячених науковцеві.
І все це — завдяки людині, яка вважає громадську роботу з популяризації імені Михайла Пилиповича Кравчука справою свого життя. “Мій громадянський та науковий обов’язок — досліджувати, вивчати, пропагувати наукові ідеї вченого, продовжувати й розвивати всі напрями його наукової, громадської діяльності, скрізь і завжди бути гідною його імені!” — заявляє Ніна Опанасівна Вірченко — український математик, доктор фізико-математичних наук, професор, академік-секретар відділення математики АН Вищої школи України, віце-президент АН ВШ, член НТШ, Українського, Американського, Австралійського, Бельгійського, Единбурзького, Лондонського математичних товариств, Соросівський професор (1997), Почесний професор НТУУ “КПІ” (2005), голова Науково-методичної ради Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. Має нагороди: відзнаку Ярослава Мудрого від АН ВШ України (1999, 2005), медаль “Будівничий України” (2001), медаль Андрія Первозванного (2005), знак від МОН “Петро Могила” (2007), заслужений працівник освіти України (2006), “Викладач-дослідник КПІ — 2008”. На відкритті цьогорічної конференції Академія наук вищої школи України нагородила Н. О. Вірченко найвищою відзнакою — Святого Володимира.
Н. О. Вірченко — високообдарований педагог зі стажем півстоліття, авторка понад 350 наукових і науково-методичних праць, 20 оригінальних книжок.
5 травня Ніні Опанасівні виповнилося 80 років. Про її життя, наукову і громадську діяльність в останні десятиліття надруковано понад 100 статей, кілька монографій. Нині вона узагальнила цей матеріал і готує до друку книжку спогадів “Зернини з доріг життя мого”. Ось лише деякі віхи з її насиченого трудового шляху — коротка біографія і цитати з майбутньої книжки.
Народилася 5 травня 1930 року в селі Завадівка на Житомирщині (тепер Корсунь-Шевченківський район Черкаської області). Починалося життя Ніни Вірченко дуже просто: з любові до України, яку вона увібрала з молоком матері, загартована батьківським духом, виплекана рідною природою.
“У містечку Червоному, що на Житомирщині, під час окупації відвідувала народну школу. Навчаючись у 6—7 класах, збагнула, що війни і політичні режими — то тимчасове горе, а математика — вічна гармонія і висока поезія”.
Ніна придумала собі псевдонім — УЖМА, за який її пізніше мучили на слідстві в КДБ. А розшифровується він так: “Україна — Жінка — Математика — Астрономія” або “Українська жінка-математик”. Українка — передусім!
Восени 1945-го родина переїхала до Житомира. Випускний клас Ніни був у школі № 36. Там сьогодні є список медалістів за всі роки, її прізвище — перше. Закон дозволяв їй вступати без іспитів у будь-який ВНЗ. Вступила на мехмат Київського університету (хотіла до Московського університету — не вийшло. Про це Н. Вірченко опублікувала нарис “Як академік А. М. Колмогоров прийняв мене на мехмат Московського університету” в журналі “У світі математики” за 2004 рік).
16-річна дівчина з кісками, худенька, височенька вчилася на мехматі самовіддано, заворожено слухала лекції. “Із тих перших студентських літ, — згадує Ніна Опанасівна, — найбільше пам’ятаю невимовну радість, неймовірну насолоду від занять математикою і нестерпне почуття голоду! Це ж був голодний в Україні 1947 рік! На лекціях формули змішувалися перед очима зі шматочками хліба”…
Ніна добре вчилася, була сміливою, мріяла про міжпланетні польоти й українську незалежність. Мрії ці привели її до студентського гуртка ракетотехніки й аеродинаміки, де молодь обговорювала різні гіпотези підкорення космосу. 29 хлопців і дівчина вивчали будову літаків, розробляли власні проекти вдосконалення польотів, стрибали з парашутом. Ніна здійснила десять стрибків. А в гуртожитку з дівчатами дискутувала про ОУН, УПА, потребу української державності. Дівчата добре запам’ятовували її слова. Більшість із них потім докладно переказали їх кадебістам…
Найближча подруга майже півтора року повідомляла “куди слід” про ненависть Ніни до “рідної радянської влади”. За її доносом 28 червня 1948 року Ніну заарештували. Її звинуватили у політичній змові, підготовці заколоту. Дівчина опинилася віч-на-віч із досвідченими катами, але не зрадила ані себе, ні друзів. “Далі все йшло за відпрацьованим сценарієм: слідство на тій самій Володимирській вулиці, де стоїть alma mater, потім — Лук’янівська в’язниця, де в камері на 20 квадратних метрах чекали своєї долі 150 жінок. Спали, як оселедці. 8 січня 1949 року почула вирок: 10 років спецтаборів”.
“Тайшетські табори: лісоповал, каменярні, щодня 10 кілометрів через іркутський сніг до місця роботи і потім назад, до бараку. Ні радіо, ні газет, ні паперу — все забороняли. Листи — тільки двічі на рік. А про режим, знущання конвоїрів, наглядачів, тяжку роботу, хвороби, 40-градусні морози, втрату друзів — на це й слів не вистачить! Замість імен і прізвищ — особисті номери ув’язнених, могили у вічномерзлій землі. Не Ніна Вірченко, а номер Р-840. Добре, що окрім неволі, існує ще й математика”. Як зручно писати формули на снігу — це її мелодія душі: розв’язувала задачі, які присилали з Києва, навчала математики товаришок. Це фактично була її перша педагогічна практика. Така одержимість допомогла зберегти силу духу і вижити. Адже Ніна і там жила за принципом: що ти зробив для України?
Після смерті Сталіна Ніну Вірченко амністували як “малолітку”. Після шести років ув’язнення…
Пам’ятаю, якось під час лекції хтось зі студентів запитав Ніну Опанасівну про її молоді літа. Вона тоді не стала нічого розповідати, лише зронила сльозу. “Повертаюсь після амністії додому в Україну з каторжної колонії № 010, — згадує Ніна Опанасівна. — Їхала тиждень. Вся в думках… Нарешті Україна. Вклоняюся Дніпру, згадую дорогих мені дівчат-каторжанок… Пересадка на Житомир, до поїзда дві години. А надворі лютий: сніг, мороз. Я у валянках, у латаному бушлаті, на голові шапка, за плечима мішок, біжу до пам’ятника Шевченкові. Вже близько півночі… Підходжу до Тараса, вклоняюсь, стаю навколішки і довго молюся. Обіцяю: вчитися, займатись математикою і робити щодня щось для України… І раптом! Росте Тарас, дерева розступаються — Шевченко стає велетом над сонним Києвом, навкруги — тільки Він і я. І чую його: “Ніно, будь завжди донькою України! Бо хто ж, як не ти?!” Я вся — в екстазі… Схаменулась — і бігом назад”.
Повернувшись в Україну, працювала вчителькою математики і фізики спочатку в містечку Іванополі, селі Улянівці на Житомирщині, а потім у с. Томашівці Фастівського району на Київщині. Зі своїми томашівськими учнями досі підтримує дружні стосунки. 1956-го поновилася на заочному відділенні університету, продовжувала навчання. Завдяки професорові Г. М. Положію, доцентові Н. О. Пахарєвій, професору І. І. Ляшку, академіку І. Т. Швецю — колишнім фронтовикам, які, озброївшись своїми нагородами, документами про поранення й академічним авторитетом, так би мовити, взяли її “на поруки”, після закінчення університету вступила до аспірантури. Достроково закінчивши аспірантуру 1964 року, захистила кандидатську дисертацію і стала асистентом, через рік — старшим викладачем, а з 1967-го — доцентом у Київському університеті.
Трохи запізніло, але прийшло й подружнє щастя. Майбутній чоловік Ростислав Доценко зацікавив Ніну Вірченко задовго до знайомства. “Талановитий молодий філолог повертався до Києва після десятирічного ув’язнення 1963-го. Разом із друзями зустрічала його на вокзалі, підійшла, подарувала квітку…
У нас було багато спільного — душевні болі й сподівання, поруч із ним можна було бути собою, відкритою, щирою, не ховатися від життя, а в розмовах досягали неймовірних висот духовного єднання”. Ростислав і Ніна жили бідно, ледь зводили кінці з кінцями. “Але в день весілля дозволили собі й святкове вбрання, й таксі, прикрашене квітами, на якому проїхалися Володимирською вулицею, повз похмурі вікна КДБ. Дивіться: ми — щасливі, ми — переможці!” Згодом народилися дві доньки. Марія нині — науковий співробітник у галузі кібернетики, Олена — кардіолог.
Пильне око держбезпеки постійно стежило за родиною (аж до 1990 року). Були звичними обшуки, допити, “жучки” в усіх закутках і т. ін. На початку сімдесятих, коли Україною котилася чергова хвиля політичних репресій, Ніну Опанасівну звільнили з роботи. Те, що її не ув’язнили вдруге, вважає подарунком долі. Після тимчасового безробіття 1974 року Ніна Опанасівна пройшла за конкурсом на посаду доцента в Київській політехніці (КПІ), де викладає й донині. Але через політичні переслідування захистити докторську дисертацію дозволили тільки 1988 року, вже за часів перебудови. Тема докторської — “Нові типи парних (потрійних) інтегральних рівнянь зі спеціальними функціями”. Присвятила цю дисертацію своїм батькам, які так і не дочекались її наукового успіху.
Ніна Опанасівна все вміє поєднувати: і викладацьку роботу, і наукову, і громадську діяльність у “Просвіті”, Всеукраїнському товаристві політв’язнів і репресованих, організацію вже 13 міжнародних наукових конференцій, присвячених Михайлові Кравчуку. Ніна Опанасівна каже: “Оглядаючись на пройдений життєвий шлях, кредо якого було “Моє життя — Україна і математика”, тепер додаю ще: “Михайло Кравчук і студентство”.
Ще й досі пам’ятаю, з яким захопленням вона читає лекції з математичного аналізу, з яким теплом розповідає на них не лише про М. Кравчука, а й про інших українських математиків. На все життя врізалося в пам’ять, що в математиці існує тризуб (параболізм гіперболи), що символ належності до множини “є” математика запозичила з української мови, що функцію можна “розгорнути”, а не розкласти в ряд, що “функція справджує крайові умови”. Ніна Опанасівна вже має достатньо матеріалу для ще однієї книжки — “Дещо про українську математичну термінологію”. “Ось тільки візьмуся за неї, мабуть, уже коли вийду на справжню пенсію, сяду вдома, — говорить вона. — Поки що часу не вистачає, є багато важливішої роботи”.
Безсумнівно, Ніна Опанасівна Вірченко — дивовижна, неповторна, світла людина. Вчений, Педагог з великої літери. Вона може закохати будь-кого в математику. Для мене й багатьох інших колишніх і нинішніх студентів Ніна Опанасівна завжди буде взірцем викладача, патріота, науковця.

Редакція газети “Слово Просвіти” щиро здоровить Ніну Опанасівну Вірченко з ювілеєм і бажає їй щедрої вдячності, життя і праці, друзів та учнів. З роси й води!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment