ТВОЯ КНИЖКА ПІДЖИВИЛА НАШІ СЕРЦЯ

Видання українською мовою в умовах угорської окупації Закарпаття (1939—1944 рр.)

Володимир ПІПАШ,
голова Закарпатського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка,
депутат Закарпатської обласної ради,
кандидат історичних наук

Після завоювання у березні 1939 р. Карпатської України гортіївською Угорщиною все українське, зокрема мову й українські видання, було заборонено. Натомість дозволено користуватися суржиком — так званим “угро-руським язиком” і розробленим для нього правописом (“гарайдівкою”). Певні послаблення зроблено лише для літератури, що виходила російською мовою, позаяк окупанти та мадярони-колабораціоністи не так її боялися, як української.
Заборона викликала протест національно свідомих українців, зокрема молоді, вихованої у “Пласті”, “Просвіті”, яка пам’ятала злет національного духу під час кількамісячного існування Карпатської України. Отож коли восени 1939 р. Краківський центр ОУН, на чолі якого стояв С. Бандера, направив у Закарпаття Михайла Габовду та Дмитра Бандусяка із завданням організувати націоналістичне підпілля, вони потрапили в сприятливе середовище. Невдовзі було створено нелегальну оунівську організацію, до якої входило понад 100 осіб на чолі із крайовим проводом. Крайовим провідником став Андрій Цуга (“Дуб”, “Мур”) з Малого Березного. Восени 1940 р. утворено і “дочірню” структуру — молодіжну секцію крайової організації ОУН, яку очолив уродженець с. Буштино Михайло Орос (“Хміль”, “Данило”).
Серед напрямів діяльності націоналістів було видання нелегальної газети “Чин”. Її редактором став референт з ідеології крайового проводу ОУН, колишній студент Мукачівської торговельної академії, уродженець с. В. Раковець Іван Романець (“Смерека”, “Сухий”), матеріали друкував технічний референт Федір Тегза з с. Березова (Хустщина), тиражував Василь Хромей із с. Тернова, а статті писали Василь Маркуш з Бедевлі, Дмитро Бандусяк з Ясіня та ін. І. Романюк випустив два числа газети у січні й березні 1941 р. Було надруковано статті про Т. Шевченка, політичне становище на Закарпатті та ставлення ОУН до Угорщини. Оскільки І. Романюка 6 квітня 1941 р. після зняття із Хустського замку угорського державного прапора та встановлення там замість нього синьо-жовтого, що організували оунівці до другої річниці Карпатської України, заарештували, то третє число газети, яке вийшло у серпні 1941 р., редагував Степан Пап (“Пугач”). Це єдине число, яке збереглося. Зокрема у ньому опубліковано програму діяльності крайової екзекутиви ОУН на Закарпатті, з якої чітко видно, що метою організації було визволення Закарпаття від угорської окупації та возз’єднання у Великій Українській державі.
Газету друкували на розмножувальній машині, яку доставили із Кракова. Вона зберігалася у хаті В. Хромея у лісі. Влітку 1941 р. там видрукували нелегальну брошуру “Обвинувачую Мадярщину”, що складалася із 95 пунктів злочинів Угорщини проти закарпатських українців. Автором тексту був С. Пап.
На початку 1941 р. референт із пропаганди крайового проводу ОУН Василь Потушняк (“Донський”), мешканець с. Осой Іршавського району, випустив накладом 1000 примірників перше легальне видання українською мовою “Наш календарчик. 1941”. За друк у державній друкарні м. Севлюша він заплатив 180 пенгів. Календарик починався його віршами “1940” і “1941”. Надруковано також церковний календар на 1941 рік, просвітницько-роз’яснювальний матеріал “Поштові оплати”, помісячний огляд політичних подій “1940 р. в історичному перегляді”, новелу “В долах”, підписану криптонімом О. К., й уривок з роману із життя вовків “Поклик роду”, підписаний криптонімом В. К. Книжечка містила 27 сторінок українською мовою, правопис був з елементами “язичія”. Вихід став можливим, мабуть, тому, що цензура не звернула уваги на начебто церковний календар.
Якщо окупанти не помітили календаря, то в середовищі національно свідомих українців він не пройшов повз увагу. Адже це була “біла ворона” серед видань, які виходили суржиком та російською мовою. Серед тих, хто звернув увагу, був і Василь Піпаш, вісімнадцятирічний мешканець с. Косівська Поляна, що на Рахівщині, колишній пластун, випускник гімназії отців Василіян. В. Піпаш уже мав практику літературної творчості, бо із 1936 р. його твори публікували в часописі О. Маркуша “Наш рідний край”, а в роки окупації — в “Літературній неділі”, “Руській молодежі” та “Благовіснику”. Однак щоб друкуватися там, слід було псувати мову. Позаяк у календарчику було вказано адресу видавця, він написав лист В. Потушняку із проханням, аби той розповів, як йому вдалося видати книжечку українською мовою, бо хотів спробувати теж. В архіві В. Піпаша-Косівського збереглася листівка, датована 2 березня 1941 р., із відповіддю, де В. Потушняк рекомендував спробувати домовитися про друк у Тячеві.
Василь Піпаш побував у Тячеві й домовився про друк своєї книжки у приватній друкарні Ліпота Сабова. У другій половині червня 1941 р. тут вийшов накладом 1000 примірників його “Збірничок гуцульських народних пісень “коломийок”. Автор присвятив книжку, аби приспати цензуру, “літературноязиковій секції Підкарпатського Общества Наук”. За видання заплатив 260 пенгів, свою двомісячну зарплату продавця крамниці “Гондя”. Обсяг книжки — 47 сторінок. Складалася вона з “Переднього слова” і колядок за жанрами: ліричні, вояцькі, побутові, жартівливі тощо. 26 куплетів і шість рядків із “Переднього слова” цензор конфіскував. Решту дозволив, мабуть, вважаючи, що якщо такою мовою народ співає, то можна це друкувати. Безперечно, ніде не вказано, що книжка вийшла українською мовою.
Позитивну рецензію на книжку опублікувала газета “Неділя”. Окрім цього, В. Піпаш отримав лист із “сердечною подякою” за видання та посвяту від директора Підкарпатського Общества Наук І. Гаразди. Книжка почала поширюватися Закарпаттям.
Натхнений успіхом, Василь Піпаш на початку 1942 р. у тій самій друкарні видав (теж накладом 1000 примірників) книжку “Дві зірки… і інші оповідання для молоді” українською літературною мовою. Позаяк посилатися, як це він зробив у попередньому виданні, на те, що це народні коломийки, було неможливо, то щоб перехитрити цензуру, на звороті титульної сторінки великими літерами зазначив: “Оповідання написані гуцульським діалектом”.
На титульному аркуші книжечки зазначалося: “Бібліотека “Руська Гуцульщина”. Ч. 1”. Тобто йшлося про намір започаткувати серію видань гуцульським діалектом. Василь Маркусь пише у “Споминах”: “Поява збірки оповідань В. Піпаша “Дві зірки” 1941 р. (насправді 1942 р. — Авт.) стала подією на Закарпатті. Це якось піднесло українську інтелігенцію, а зокрема молодь, і сповнило її новими надіями. А може, таки вдасться зломити послідовне антиукраїнське ставлення угорців щодо Закарпаття… Нам мріялося досягнути хоч такого, що мали русофіли”. В. Піпаш отримав десятки позитивних листів-відгуків, зокрема від І. Гарайди, Ю. Бращайка, П. Потушняка, С. Бобинця, П. Барнички, Ю. Станинця, П. Милославського, В. Маркуша (Маркуся) та ін. Ось лист Юлія Кубінія: “Ужгород, 16.II.42.
Брате!
Не гнівайся, що братом звемо Тебе, але при появі Твоєї книжечки вважаємо Тебе мов за рідного — та жаль, що Ти так далеко від нас.
Твоя книжечка відживила в молодих наших серцях національне почуття, згадала нам славне минуле і вказала шлях до дальшої іскри. Та іскра, що Ти її запалив, не згасне, вона вічно жити буде, аж запалить вогонь… З поздоровом: ужгородські студенти”.
Що за іскру і кого мав на увазі Ю. Кубіній, підписуючись “ужгородські студенти”, здогадатися неважко. У В. Піпаша налагодилося листування із членами молодіжної секції ОУН. Досі у нього зберігається обліковий зошит із детальними записами прізвищ, хто де і скільки розповсюдив його книжки. Згідно із записами, на Закарпатті цим цілеспрямовано займалися 56 осіб, очевидно, вбачаючи в цьому українську пропаганду. Для прикладу, Ю. Кубіній реалізував 50 примірників, Дмитро Климпуш — 25, Юрій Станинець — 25, Василь Маркуш — 100, Петро Барничка — 17.
Знайшлися і послідовники у виданні книжок. Учитель із Богдана, уродженець с. Розсішка Михайло Попадич 1942 р. видав у Виноградові книжку “Сопілка. Народні співанки з Богдана” обсягом 104 сторінки. У ній українською опубліковано коломийки, записані від 15 виконавців.
Тим часом В. Піпаш запропонував В. Маркушу, тоді учневі 8 класу Хустської гімназії, спільно видавати у рамках бібліотеки “Руська Гуцульщина” щомісячний літературно-мистецький журнал “Гуцульське слово”. Писали “гуцульське”, розуміли “українське”.
Перше число “Гуцульського слова”, датоване березнем 1942 р., було здано в тячівську друкарню Л. Сабова. Однак коли половина обсягу була вже набрана, жандарми конфіскували видання. Позаяк Піпашу-Косівському вдалося через роки угорського й радянського режимів зберегти оригінал-макет “Гуцульського слова”, то відомо, як він мав виглядати.
Журнал починався передмовою і віршем “Рідне слово”, автором яких був Василь Маркуш. Він написав два оповідання: “Захід сонця” та “Гуцульська ніч”, підписавшись псевдонімами В. Добрик, В. Марусин. Автором вірша “Сини Карпат”, дослідження “Гуцульський народний орнамент”, оповідань “В березні”, “Гуцулка” та деяких інших матеріалів, підписаних псевдонімами В. Гірський, Вапіко, В. Г., був Василь Піпаш. Мали намір опублікувати твори Юрія Станинця (із псевдонімом Ю. Страх оповідання “Упир”), Андрія Ворона (із псевдонімом А. Волошка уривок із роману “Жіноча любов”, оповідання “Марина”), Кирила Феделеша (вірш “З наших гір”), вірші Й. В. Ґете, Ш. Петефі українською мовою, рубрику “Хроніка”, рецензії тощо.
Вірогідно, конфіскація журналу була пов’язана з арештами членів українського націоналістичного підпілля. Зокрема заарештували В. Маркуша, К. Феделеша, а в багатьох інших членів ОУН під час обшуків знайшли книжки В. Піпаша. Загальне число заарештованих за участь в оунівському підпіллі сягнуло 150 осіб, із яких значну частину засудили в липні 1942 р. на строк від кількох місяців до 12 років. Згодом майже всіх амністували за клопотанням єпископа Олександра Стойки і, як згадує Маргарита Бабота, хорватського маршала Славка Кватерника. Деякі українські патріоти судових переслідувань уникли. Мабуть, угорська влада із пропагандистських міркувань не хотіла, щоб число засуджених було ще більшим, бо тоді довелося б визнати те, що заперечувала: у Закарпатті існують українці й масовий український рух.
Наскільки влада була вражена спробами видавати літературу українською мовою, свідчить те, що проводити слідство у Косівську Поляну прислали жандармського офіцера у чині підполковника (найвірогідніше, шефа детективів Закарпаття підполковника Ожвата). Позаяк його вдалося переконати, що на Гуцульщині розмовляють тією самою мовою, якою друкували твори, а 19-річного видавця характеризували у селі позитивно (зокрема і староста-угорець), В. Піпаша не судили. Однак невдовзі мобілізували в армію й відрядили на фронт. Як і багато закарпатців, він незабаром перейшов на бік Радянської армії, вступив до Чехословацького військового корпусу Людвіка Свободи і з боями дійшов до Праги.
Навіть в умовах угорської окупації українські патріоти робили спроби видання літератури українською мовою.
Іван Романець після звільнення з угорської тюрми брав участь у діяльності з відновлення оунівського підпілля. Його заарештували органи НКВС, і 16 лютого 1946 р. засудили на 10 років таборів. Подальша доля невідома.
Степан Пап, заарештований 12 липня 1942 р., сидів в угорських тюрмах аж до 1945-го. Після війни жив у Кошицях (Словаччина), став священиком, редактором журналу “Благовісник”, публіцистом, а також автором історичних праць, зокрема про християнство на Закарпатті. Помер 1990 р.
Василь Потушняк у радянські часи працював агрономом у рідному селі Осой на Іршавщині.
Михайло Попадич був першим завідувачем райвідділу культури на Рахівщині, згодом — директором школи-інтернату у Виноградові, захистив кандидатську дисертацію з педагогіки.
В. Маркуш (В. Маркусь) звільнений у грудні 1942 р. з Ковнерівської в’язниці, після визволення Закарпаття був делегатом Першого З’їзду Народних Комітетів, який ухвалив рішення про возз’єднання краю з Україною. Однак побачивши радянську дійсність, емігрував за кордон, став професором університету ім. Лойоли у США.
Василь Піпаш-Косівський після повернення з фронтів Другої світової війни понад 40 років пропрацював журналістом у рахівській районній газеті “Зоря Рахівщини”. Закарпатський фольклорист і поет, із 1990 р. очолює Рахівське районне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment