Репортаж про українські оази у Європі, про те, як топчуть українську культуру в присутності закордонних українців, як, прикусивши язика, не вміємо впильнувати свого набутку.
Христина БЕРЕГОВСЬКА,
мистецтвознавець, засновник молодіжної мистецької фундації “Берег Батьківщини”
У середині березня зі Львова вирушила делегація молодих митців, які везли художні роботи львівської молоді. Пасажири автівки планували побачити країни згідно із маршрутом: Польща, Словаччина, Угорщина, Словенія, Італія, Іспанія, Франція, Німеччина, збиралися побувати на відкритті мистецьких виставок у Мадриді й Парижі.
Мали прибути у Мадрид до Іспанського культурного центру святого Ніколаса. Польщу проїхали швидко. Підкрадалася втома. Незчулась, як почала дрімати. Та куди там! Тільки-но в’їхали у Словаччину, як погані дороги дали про себе знати.
У Будапешті навіть заблукали, але це дало можливість ще раз оглянути неповторну архітектуру столиці Угорщини. Найбільше запам’ятався будинок галереї із сотнею вітражів.
Проїжджаючи Словенією, помітили, що на вулицях, узбіччях автобанів надзвичайно чисто. Нашу увагу привертали білборди, на яких зображено національні елементи. Захопило те, що всюди з автівок лунала словенська музика. Це дуже сподобалося моєму колезі Святославу Владиці, голові Асоціації сакрального мистецтва.
Уночі приїхали до Італії. Оселилися за 30 кілометрів від Венеції у маленькому містечку в приватному будинку 80-літньої італійки.
Уранці відчинила вікно, і на мене глянули шпилясті гори із засніженими вершинами, що спокійно грілися на сонці. Було казково! Час там немовби завмер, загубив свою дорогу серед мальовничих хатинок, мешканці яких ходили у смішних чепчиках і картатих піджаках. На сніданок нам подали італійську пасту під пармезаном і какао з банановим кексом. Я пообіцяла собі сюди повернутися.
Проїжджали неймовірної краси місця: гори, стрункі, філігранні, виблискували на сонці сніговими коронами. А сонечко гріло, наче тішилося з такої оказії.
Нарешті назустріч випливла Іспанія — червона земля Сервантеса. Коли приїхали до Мадрида, одразу взялися за оформлення виставки “Передвеликодні дари зі Львова” в Іспанському культурному центрі святого Ніколаса. Ми представляли Україну на виставці мистецтва країн Східної Європи — України, Грузії, Словаччини, Росії. Наша делегація привезла живописні полотна Ірини Флінти, Оксани Багринівської, Андрія Бердаля, Сергія Следзя, Дарини Скринник-Миськи, Павла Ярмолика, Наталі Колпакової, скульптурні твори Лілії Радь, ткацькі Оксани Удудяк, кераміку Володимира Роюка, фотографії Ірини Дутко, народне малярство Світлани Стародубцевої, твори Мирослави Рожко, виткані на склі, та ін.
Мистецтво цих художників за кордоном бачать не вперше. Митці співпрацюють зі мною вже протягом року. Їхні твори полонили європейського глядача оригінальними й цікавими мотивами.
Серед творів переважали інтерпретовані образи українських міст, краєвидів, казок, побуту, портрети українських жінок. Усе наше мистецтво “розмовляло” українською мовою та ще й із великодньою інтонацією.
Нас зустріла куратор проекту Анна Петрова — українка польського походження родом із Житомира. Вона здобула у Варшавській академії мистецтв ступінь доктора мистецтвознавства і вже 15 років працює в мерії іспанської столиці.
Українську виставку відкрили того самого дня, коли ми приїхали. На неї прийшли здебільшого іспанські глядачі, розмовляли тільки іспанською мовою. Особливу увагу гостей виставки привернула творчість митців зі Львова. Лунали такі фрази: “Ми й гадки не мали, що в Україні такі талановиті люди… Ви, мабуть, чи не перші, хто привіз до нас українське мистецтво. Розкажіть нам: який ваш Львів? Ми вважали, що Україна дуже бідна, адже тут працює стільки ваших людей. Але ні, ви дуже багатий край, бо багаті на таланти!”
Ми подякували Юрієві Чопику, президенту Асоціації українців у Мадриді, який нас і запросив, створивши всі умови для перебування в столиці. Українська громада в Мадриді асоціюється саме з паном Юрієм, адже він десять років плекає українську культуру в Іспанії.
Наступну виставку сучасних ікон, яку ми також привезли із собою, презентували в Іспансько-українському культурному центрі, яким керує Юрій Чопик. Тут зібралася українська діаспора. Оглянули ікони Святослава Владики, братів Сиваків, Мирослава Півтораноса, Анни Крук, Олексія Чередниченка, Наталії Чубак, Анастасії Александрової та ін.
На вернісажі приємно було зустріти греко-католицьких священиків, які чимало розповіли про теологічний зміст наших ікон. Найбільше вразили слова: “Важкі часи минають, а сильні й талановиті люди залишаються”, які додали наснаги до майбутніх дій.
Не менш цікавою і приємною була зустріч зі знайомою сім’єю Антошкових — Орестом і Мар’яною. Від цього подружжя отримала чимало пропозицій про співпрацю. Хороші спогади залишилися й від знайомства з художниками Анною Петровою, Василем Третьяковим та Мариною Шерстньовою — радником Посла України в Іспанії з питань культури. Познайомилася із сім’єю Барабашів — представниками української діаспори в Мадриді та цікавими людьми, які відкрили нам інше сприйняття українцями Іспанії та показали її зсередини.
Неприємно вразила загальна байдужість українців Іспанії до того, що відбувається навколо і принесене для них. Із сотень запрошених українців на виставку прийшли одиниці. До гіркоти вражає масова байдужість, що не має розумного пояснення.
Після гідного представлення українського мистецтва мали час на екскурсію. Мадрид вразив білосніжною архітектурою, мавритансько-класицистичним стилем, широкими бульварами.
У Посольстві України в Іспанії, що немов оаза всього українського, заховалося в заплутаному клубку вуличок, на нас уже чекала Марина Шерстньова. Ми поділилися враженнями від проведених виставок, будували плани на майбутнє. Оцінюючи ситуацію, знайшли зручний шлях гідного представлення української культури в Іспанії на ґрунті співпраці з іспанськими культурно-мистецькими центрами та галереями.
Український культурний центр на чолі з Юрієм Чопиком, Посольство України в Іспанії, Греко-Католицька Церква — три генератори української ментальності, які тісно співпрацюють. Маємо надію, що й надалі вони гуртуватимуться воєдино і спільно працюватимуть на позитивний імідж України на світовій арені.
Попрощавшись із гостинними іспанцями, вирушили до Франції. Париж! В українському греко-католицькому храмі на нас уже чекав отець Михайло (Романюк), мій земляк з Івано-Франківщини. Він навчався у Празі, пізніше отримав парафію у столиці Франції.
Усе відбувалося за планом: зробили експозицію, а далі — три незабутні дні в Мецці європейського мистецтва. Перебування в Парижі означили дві події: приємне знайомство з патріотами українськості й болюче враження від натиску на українську культуру.
Незабутньою стала зустріч із сім’єю Пастернаків — Наталею та Іваном, діди яких виїхали в 1930-х до Франції. Тут народилися вже їхні батьки, а Наталя й Іван — то “чистої води” французи, які дорослими почали вивчати українську мову. В їхньому помешканні на Монмартрі все промовляє по-українському: ікони, рушники, писанки, керамічний косівський посуд, стоси українських книжок і дисків. Усі канали телебачення — українські. Якби не французькі супи, сир камабель та вина з Бордо, ми не вірили б, що перебуваємо в Парижі. Щовечора ми довго розмовляли на теми міжнародної культурної політики України, про УПА й Бандеру, українську й російську мови в Україні.
Наступного дня після нашого приїзду я вирушила в гості до Лади Гординської — доньки знаменитого письменника, художника, культуролога Святослава Гординського. Пані Лада — одна з небагатьох, хто відігравав і продовжує відігравати важливу роль у моєму творчому житті. Я в Парижі вже втретє, а вперше у грудні 2008-го сюди мене запросила саме пані Гординська-Кайя. Наша, дозволю собі сказати, дружба невипадкова, оскільки досліджую творчість її батька, працюю над дисертацією на тему “Монументальне мистецтво Святослава Гординського”. Пізніше пані Лада відвідала нашу виставку ікон, зацікавилася нею. Вона планує співпрацювати з нами для популяризації українського мистецтва.
Проте естетично-мистецьке задоволення перебила катастрофічна, на мій погляд, подія — презентація масштабної виставки російського мистецтва в Луврі, де на центральному табло було представлено фото нашої Софії Київської з підписом: “Російська пам’ятка, яка розташована на території України”. А поруч чимало українських ікон — Володимирська, Петровська Богоматір ХІІ ст. представлені як російські. І це попри те, що всі добре знають, що іконописна російська школа виникла тільки у ХVII ст., тож хронологічно це не могли бути російські ікони. “Танцюючі чоловічки” — металеві нашивні прикраси з Товстої могили, галицькі колти з орнітоморфними емалевими зображеннями й чимало іншого українського представлено на виставці “російського” мистецтва в Луврі. На всіх шпальтах газет і журналів французи піарять російське мистецтво українськими пам’ятками.
У назвах “Russia” і “Rouse” пересічні французи не бачать різниці. Десь підписано Росія, десь — Русь. А зміст один і той самий: це Росія зі своєю імперською культурною політикою. Коли українська діаспора звернулася з листом до дирекції Лувру, де йшлося про те, чому така поважна установа не перевірила достовірність інформації, то отримала відповідь: “Вам потрібно самим пильнувати свою культуру”.
На шпальтах російської газети “Русская мысль” у Парижі — розлога стаття “Перемога Росії”, в якій ідеться про те, що українська мова — це діалект, що всі інтелігенти розмовляють російською, а бідні українці в селах ще плекають свій український “діалект”, що нарешті ми зробили правильний вибір і не плутатимемось під ногами, а працюватимемо в тандемі з Росією. Порушують і питання про те, чи Анна Ярославна була українською чи російською княжною. Мовляв, потрібно ділитися і не привласнювати таку історичну постать.
Та не все так погано. У місті Санліс живе українка, внучка українсько-канадської художниці Марії Стиранки. Її батько — священик з Івано-Франківська, а мати — з Тернопільщини. Родина виїхала до Канади на початку ХХ сторіччя, Марія вийшла заміж за мера міста Санліс, і тепер подружжя популяризує українську культуру. Тут щороку 24 серпня все місто прикрашене жовто-блакитними прапорами, а на Різдво лунають українські колядки. Маємо надію, що українка не віддасть нашу Анну Ярославну в руки Москві.
Щодо виставки в Луврі, то плануємо на противагу фальсифікаторам влаштувати виставку українського мистецтва в музеї Клюні. Ми повинні сміливо утверджувати правду, довести французам, що годі нас плутати з росіянами — ми гідні поваги. Наше мистецтво повинно засвідчити, що ми — великий європейський народ, і чужого нам не треба.
Хоч гірко, та треба встановити причину: чому так склалося? Винні насправді ми самі. Адже хоч би якого сучасного заробітчанина запитати, чи він “раша”, він гордо скаже: “Oui, раша!” То про що можемо говорити, коли самі себе цураємося, працюючи на “чорній роботі”? Як нас можуть виокремлювати інші та як на нас можуть реагувати?
Ми зустрілися з директором української школи при церкві Наталею Мигаль, письменницею і перекладачкою Герасимчук, керівниками українських спілок, Союзу Українок. А пані Наталя Пастернак — президент 15 українських асоціацій у цілій Франції. Спільно визначили вектор співпраці задля популяризації української культури. Ми приїжджатимемо до Франції з новими художніми виставками, які презентуватимемо в різних галереях Парижа і, зокрема, в українському культурному центрі при Посольстві України у Франції. А на Різдво влаштуємо українські святкування на Монмартрі, де виразотворчим мистецтвом (піснями і танцями) покажемо національне обличчя України.
Цікавою була зустріч і з родиною Омеляна Мазурика, який створив іконостас церкви Св. Володимира в Парижі. Наша виставка “Передвеликодні дари зі Львова” відкрилася в галереї при цьому храмі у Вербну неділю. Львівські картини й ікони оглянули сотні людей. Ми навіть організували майстер-клас розписування писанок. Вдячні господині казали: “Ви відкрили нам нове українське небо і сонце. Від вас пішло тепло, яким ви зігрієте приспаних українців”.
Коли поверталися додому, лунала пісня “Вставай, моя рідна Земле, прокинься, моя Україно, у світлі далеких зірок”. Приїхавши у рідне місто, відчули невимовну насолоду. Щастя — ось воно, поруч! Ми вдома! Тут я не чужа!
