Микола ЦИВІРКО
Ніяк не зберуся провести маленьке журналістське розслідування на одному з ринків Києва. Дуже хотілося б з’ясувати: що або хто змушує українську жінку, уродженку якої-небудь Калинівки, випускницю школи з українською мовою навчання, писати на цінниках “Лук”, “Морковь”, “Свекла”, коли можна (Валуєвський циркуляр давно втратив чинність) і треба (державна мова в Україні — українська!) писати: “Цибуля”, “Морква”, “Буряк”.
Не кривитиму душею, попередня розмова з цими жіночками була, і навіть неодноразово. Ось її типовий зразок:
— А какая разніца?
— Якщо немає різниці, пишіть цінники державною мовою.
— А ви шо, націоналіст?
— Я громадянин України і вважаю, що державну мову слід вживати тоді й там, коли і де це передбачено Конституцією.
— Многіє люді хатят, шоб било так!
Отже, діалог заходить у глухий кут.
Згадується давня історія. У Міністерство харчової промисловості УРСР поскаржився ветеран війни і праці. Мовляв, купив банку з етикеткою “Мед штучний”. Думав, що йдеться про розфасовку штуками, а це виявився ерзац-продукт. Обурений громадянин з повним комплектом орденів і медалей так налякав радянських чиновників, що вони видали наказ про перехід усього етикетажу в Україні на “общедоступные языковые средства”. Дуже добре знаю про це, бо мої батьки працювали свого часу художниками у комбінаті “Продоформлення” і малювали етикетки.
Може, щось схоже сталося й на цьому ринку? Прийшов такий собі літній чоловік з орденськими планками і, побачивши на ціннику “Гарбуз” замість добре зрозумілої йому “Тыквы”, влаштував “розгін”? Змушують, панімаєш, ворушити мозковими звивинами, такі-сякі націоналісти-бандерівці! Чого доброго, учасник битви на Чудському озері міг подумати, що йдеться не про “тыкву”, а про “арбуз”, тобто кавун!
На певному етапі своїх досліджень поцікавився ім’ям та прізвищем власника овочевих яток. Це підприємець Азер Ізмайлов. Звернувся б до нього: “Пане Азере! Навіщо ж ця позиція щодо держави та її народу, які надали вам можливість спокійно працювати і заробляти гроші? Чи ви не розумієте, що такою політикою сприяєте зросійщенню і мовному нігілізмові в Україні?” Потім я розповів би співрозмовникові про кореянку Світлану Лі, яка була біля витоків Товариства української мови імені Тараса Шевченка, реорганізованого згодом у ВУТ “Просвіта”, а як депутат Київради на початку 1990-х, очолюючи мовну комісію, ревно боролася з порушеннями мовного режиму в столиці.
Роздратований чиновник-слов’янин ішов на розмову з нею, мечучи громи і блискавки й подумки кидаючи в обличчя “в’їдливій” депутатці звинувачення у нетерпимості, порушенні демократичних засад, насильницькій українізації, націоналізмі тощо. Але побачивши перед собою гарне, але зовсім не слов’янське обличчя Світлани Лі, розгублювався. Куди й дівалася його агресивність.
Ігнорують українське слово на ринку не тільки овочівники. Чомусь і торгівці рибою вважають, що їхній товар й українська мова — речі несумісні. Ось, наприклад, вивіска-вітрина. Серед “Сельди” (чому не “оселедець”?) та іншої “зросійщеної” живності затесався… “Короп” (нагадую: російською мовою ця риба має назву “карп”). Так і красується український “короп” серед російських “сельдей”. Якби й схотіли грамотії виправити цю прикрість, треба перемальовувати весь щиток, а це зайві клопоти, зайві витрати. Нічого, мовляв, і так зрозуміють!.. Чому ж мовчать всюдисущі ветерани? Де їхня принциповість? Чому не пишуть скарги Азарову: “Думав, панімаєш, що то райцентр у Чернігівській області, а це “карп”?
Читачі можуть зауважити, що час таких публікацій минув. Такий собі рейд “Комсомольського прожектора” за формою. Не згоден. Велемудрі статті щодо “древності малоросійського язика”, скажімо, писати і престижніше, і солідніше. Але чи дійдуть ці добуті з-під череп’я Трипільської культури і викладені академічним стилем високі сентенції до дівчат і жінок із Калинівки? Або до їхнього роботодавця Азера Ізмайлова? Маю великий сумнів. Щоб у лусці коропа віддзеркалилася їм яскравою іскоркою оця “древність малоросійського язика”, треба, щоб хтось терпляче і наполегливо розгрібав звалища “Свеклы” і “Моркови” у їхніх душах. Бо за цією ницою гнилизною не видно і довго ще не буде видно високого і нетлінного.
