Частина перша
Продовження. Поч. у ч. 1, 4, 6, 8, 10, 12, 20 за 2010 р.
Дихаєш сосновим цілющим повітрям — не надихаєшся, духмяне, напоєне сонцем, фітонцидами. Вдихаю на повні груди ту цілющість — голова паморочиться, як від келиха чудодійного вина. День пахне, іскриться, мовби й справді дорогоцінний напій. Відколупую на здиранках уже закипілі краплі більмувато-сонячної живиці.
При виразці шлунку та 12-палої кишки на день бажано розсмоктувати 5 грамів щодня соснової свіжої живиці, що вже кристалізувалася. Запивати її — обов’язково — талою водою.
Але ж здоров’я народу — головний стратегічний чинник будь-якої держави!
Тема талої води вкрай цікава. Доведено, що дощова вода програє їй в силі у шість разів. Мікробудова сніжинки і мікробудова людської клітини — однакові. Сніжинка, неначе локатор, ловить космічні випромінювання — звідси її родюча сила. Завзятий мисливець, сивий, хоч іще доволі молодий Володимир Волошин якось зронив такі слова, на які я найменш сподівався від нього: “Перелітні гуси талу воду п’ють, щоб потомство було здоровим, витривалим і множественним!” У нас удома теж практикували талу воду.
Ну, скаже читач, зараз Іван Просяник картинно опише батька бородатого зі жбаном талої води. Так! Снігової: в обмішку, січку, особливо перед отелом та окотом для худоби. А я для себе практикую. В сильні морози виставляю відерце в сіни… Вранці ж зовсім безплатно маю дорогоцінну суру, що чистить судини, виганяє холестерин, додає міці в тіло. Горожанам честь і влітку мати унікальний напій. Можна його зробити ще й високолікувальним. У теплу непереварену воду вранці вкинути цілющі трави, хай день настояться, а потім — до морозилки.
Але в батька зовсім інший клопіт, що батькові й личить.
— Ану на ось тепер оце випий, — подають череп’яний кухоль з незвично тхнучим варивом. — Пий-пий, це собаче мило. О, чого ти похлинаєшся? Луччого од твоєї недуги зілля немає.
Любе моє пастуше зілля, його блідо-рожевий цвіт під час натирання виділяє зеленаву шуму, яка не лише добре відмиває руки-ноги, а й зводить “курчат” — вічних супутників ходіння босоніж по курявних шляхах та росах. Я зацікавився цією рослиною значно пізніше. Баба Марійка Шевченко-Кіт зі Смолового варить її при всіх недугах.
Отож настій мильнянки лікарської — Saponaria officinalis чудово посилює властивості слизових оболонок верхніх дихальних шляхів, розріджуючи густе мокротиння й слизові виділення, полегшує відхаркування, має сечогінну, потогінну й жовчогінну дії. Проте головна цінність в іншому. Ця непоказна пустирна рослина має потужну властивість виводити отрути з тіла, особливо ті, що утворилися під час хворобливих змін органів. Тому хутірські знахарі радять пити її після втручання в організм людини хімічних препаратів. Саме мильнянка лікарська запобігає такій розповсюдженій недузі як дисбактеріоз, чистячи кров, відновлюючи роботу шлунка, кишківника.
При легеневих недугах 1—2 листочки мильнянки настоюють у склянці холодної води в прохолодному місці до 10 годин. Листки викидають, а настій випивають протягом дня за 5—6 разів. Чи за 30 хвилин до їжі, чи по годині після. Лікування триває два тижні. Це допоможе повністю очистити легені від гною. Можна використати й сухий корінь: 1 столову ложку подрібненого на 150 мл перевареної води. Такий настій дуже добре поліпшує роботу печінки. Тож у вашому домі ця білоквітка повинна бути обов’язково. Збирають її під час цвітіння, корені ж — восени.
Але звертаю увагу: стережіться надміру — рослина сильнодіюча.
Народний тисячолітній досвід знає премногі засоби лікування кашлів. Наприклад, такий дивовижний… Ночував я малий, з матінкою, загорнутий у кожух, у кошарі між колгоспними вівцями. Просто тобі ідилічна біблійна картина, захід з вельми позитивними наслідками.
Бачу, як тато милуються мною: отаким і вони були — молодим, гарячим, лиш вус не донизу, як у мене, а догори хвацько крутили.
Син твій — це зброя твоя далекоцільна!
Це очі твої далекозірні!
Це мислі твої далекосяжні!
А три сини, славу наРОДу множачи —
Одіж твоя білосніжна
Перед Порогом Небесним!
— А ти там і на мою пользину живиці колупнув? — батько виринають із солодкого туману юності: син — його надія, міць у кволій руці. — Її, безпремінно, взимку, як на люди йдеш, треба в рота горошинку кидати — грип уже й не причепиться. Та добре й так, самохіть, смоктати… Тлінь у тілі вбиває, вік людини довжить. Оце її найліпший рецепт.
— Тату?! Ну, а від діда Сиза який-небудь припис цілющий лишився вам у пам’яті?
— Га? Від діда Сиза?! — батько якось здивовано зиркають на мене. Тоді важко, неначе вироблений віл, зітхають.
— Не буде вже таких людей, як Розум Северинович. Воно дід тридцять третього й не перетягнули б… Але!
Ми й нині ще не усвідомили вповні, що таке 33-й для українського народу. Яку страшну генетичну й духовну рану він лишив! Але допоки народ дужий своєю національною пам’яттю, доки має чисту мову, він при першій сприятливій хвилі відроджує себе. Проте набагато страшніші втрати духовного рівня. Під час першого геноциду (історія, виявляється, нас нічого не навчила, бо ж дозволили на своїй землі запроданцям чинити й сьогоднішній етноцид, вигибали найперш діди-баби: знахарі, шептухи, костоправи, зільники, ворожбитці, кобзарі, ясновидячі й ті, кому вони мали передати знання, — дітки. Безповоротно губилися прадавні знання, яким тисячі й тисячі років. Утаємничені Сонячні Знання доступні лише безсмертові-волхвові, що осяг безкінечність буття. Прадавня школа знань була зрубана нищівною сокирою 33-го під корінь. А нам лишилося захоплюватися індуською, тибетською, китайською народно-медичною течією. Тисячі, а може, й мільйони чудодійних приписів, що передавалися з покоління в покоління, так і не втрапивши на папір до лікаря-дослідника, канули в небуття. Але страшніше те, що розімкнулась єдиношнурова психічна мережа, коли сила зцілення на значних відстанях передавалася від одного знахаря іншому, тому, хто працює безпосередньо з хворим, стократ множачи поданий ним імпульс до оздоровлення. 33-го було знищено й залишки характерництва, яке вповні виявилося в часи козаччини на Січі, а сягало витоками в передгеродотові часи. Носієм ось таких знань був дід Сиз.
— Пам’ятаю, тоді дідові десь до ста двадцяти підбиралося. Да спіткала його, сокола сивого, нарочита смерть. Чи як мазав колесо, забув у вісь притичку встромити, чи хлоп’ята задумали над дідом пожартувати? Тіль тронув він жеребчика, коліща — плюсь — дід гур-гур об шлях. Ще він і осінь перецез, козак, а зиму… О-ох! Бач, чотирьох жінок не кожному вдається пережить. А ось тої щербозубої… ще нікому. Ні за чим дід не жалкував — тільки жалкував, що потомства не надбав. Усе, було, казав: “Діти — найліпші ліки!” То він Липчиного Свиридка до себе призволяв помаленьку. Що хлопець животину любив — то любив. Та й знак був — на ногу припадав! — батько значуще стишують голос. — А то вірний знак… Волос-Бог теж кульгавець!.. — увігнавши мене в мороз, батько зводять пучку догори. — А було, ой було що хлопцю передати. Іще дід Розума Севериновича на Запорожжі знаменитим коновалом був. За коника, що він з лошати витішував, — золотом червоним платили, бо той кінь розумнішим за людину ставав. Ні-ні, послухай… І в Сиза був такий коник: тонконогий, у яблуках… Боже ж! Як він стогнав, як він плакав людським голосом, як він падав навколішки перед дідовою домовиною! — батько розкрилюють проти неба руки, річ свою омивши сльозою палкою. — Ото впряже старий Розум його в каламаєчку двоколісну й пускає, чуєш, самого в село. Стане він під двором і так тонко-тонко, по-зозулячому, як заірже! Дивись — дідові обід під ряденце вже й несуть. Сьогодні під цим двором, завтра — під тим, позавтра — ще далі. Да не в цім штука, а в тім, що він поспіль в один двір ніколи не тикався. Клали люде, клали: хто бідніш, хто багатш, бо ж у кожного животини повні стайні — село вільне, козацьке. А дід і відшепче, й примовить, і хорувату худібчину травичкою відпоїть. І двір у діда Розума привітний був. Хатинка маленька, та чепурненька яка: очеретом у скок, східчиками, значить, крита. На широкім ґанку, як на долоні, стояла. І не долівка — мости, бо ж трави сирості не люблять. А на лавиці високій — торбинки, торбинки, отак — до самого покуття. А там… Не ікони, а цурбачки на божницях потріскані, аж чорні, стоять. І хрестився дід Розум до Них за прадідівським звичаєм — шестиріжницею, ну, буквицю “Ж” на себе кладучи — знаком жизні вічної душу осіняючи. З правого рамена — на ліве чересло, з лівого — на праве, з небес святих доземно десницю пускаючи, троєкратно кланяючись. Хрест, синку, такої сили не має, він очищає лише від нечисті зовнішньої, а шестиріжниця і від внутрішньої скверни, в землю її змиваючи, тебе охороняючи! — батько повільно зводяться й урочисто знаменують і себе й мене шестиріжницею. — Та найбільше примітним був двір. Сім черепів охороняли дідову хатницю на тинці: проти віконець, дверей, причілків. Семеро коней йому одслужили за вік. Попи наші, й Маньківський, і Левицький, вочевидь, коли повз той двір волховський іти доводилось — через плече спльовували. Хіба ж їм утямки, що кінь — то сонячна істота. Дуже давні в діда Розума були ті знання, мо’, ще од наших предків скитів, найзнаменитіших у світі конярів. Мало я біля діда товкся. Зразу за царя, за отєчество взяли кров проливать, а як прийшов, то…
Ех, якби мені оту книжечку зелену ще раз у руках подержати! — вигукують батько з тремтним відчаєм. — Ми… хто в чім, — промітають сторожким оком праворуч-ліворуч, — а він, сотенний наш… Усі груди широкі скривавлені й таким дрібуньким шиттям, жупан з англійського синього, аж очі відбирає, сукна, при “Люїсі” ручнім — не строче, а неначе витьохкує. І слова нам кидав — вогонь пекельний: “Лише національна революція, омита кров’ю, приносить національне визволення!” — батько аж голову в плечі вбирають, слів своїх злякавшись шалених. — А нас обдурили, а нас єлеєм облудним підмазали. Муравйов ще в Брянську-товарнім тіко стояв, а його агітаторів — що блошви в Бахмачі. При кожанках, при маузерах наринули, як додому в бараки (я тобі показував, де вони були). А Матвій Крук, хитрюга, й питає: “Що ж це, революція москальська, але агітують за неї поголів “французи!” А воно шилить свої губи, як капиці, кривить пику раклячу: “В революції нєт національностєй!” Ну, просто тобі нове “Євангеліє” пиши… Ні елліна, ні юдея. Все воно, сину, що звідти витікає, ніби й правильно, да правильного там нема й на остіль. “Хвабрики — робочим, земля — крестьянам!” І вловилися ми на порожній гачок. В “Арсеналі” наш чорний люд востаніє підняв. Коновалець зі своїми трьомастами хлопцями кинувся гасити. А ми зостались, мов сироти без матері. Розметали нас муравйовці з бронепоїздів, як курчат. О, ба, — підвели свою контужену руку, — добре, хоч жив лишився! Тільки божевільні вірять чужинцеві, що він рай принесе тобі в хату! “Земля — крестьянам”… Нагодували нас у тридцять третім сталіняки з кагановичами тою земелькою, костя б їх вороння по світу порозносило!”
За рік я привіз ту книжку зелену з Прилук, затаєну в бібліотеці дворянської родини Клочків. “Тату, вона?!” Батько з якимось острахом глянули на однотомну “Історію України-Руси” М. Грушевського. І руки враз затремтіли, й голос зволожів: “Вона, сину, вона!” І ридали тато безгучно, так й не розгорнувши її. Вже пізніш втямив я, що ридали вони за своєю обезглавленою юністю, за своїми потрощеними мріями, понівеченими чаяннями. Так інколи стисне й мені серце, як візьму ще в студентство куплений томик.
— Не стало діда Сиза — вмерла і його наука!
— А той хлопець?!
— Н-да… Був би з нього витінар добренний, до всього хапко брався. І треба ж лучитись такому: в комнезамівців, і в один тиждень, десяток коней пропало. Приписали Свиридку. Як замели — і по сей день!
А вскорости й Саміла Степановича Соловками ощасливили. А за ним і вчителів половину перебрали і материного з ними, — й змовкають… Неня несуть молоко. Одне лиш слово про тата, закатованого на Соловках, про нареченого, розстріляного в Харкові, робить її на цілий тиждень калікуватою, і я одразу ж смикаю Сизів клубок.
— Так мо’, яка молитва від діда, чи…
— Ось те “чи”! — батько закочують на босій нозі холошу — всуціль обмазана вже зсохлою, потрісканою глиною. — Оце як устаю, первим ділом замішую її на сечі, обмазую по коліна. На ніч обмиваю, лопухами вкушкую. Зразу тру-тру, щоб аж сік пустили, розпрямляю, зверху нем’яті притуляю і рушником обв’язую. Єдине спасіння. А що ж мені, синку, робить, як старість люта нарине? — страдницьки зйомжують чоло. — Хіба гадалося? До Парафіївки тридцять верстов. Засвіт встану — до обід уже вдома. Та ще під голодовку — сил як у горобця. Там на олійниці заводській чоловік робив. Я йому до розкуркулювання такого кожушка на своїм “Зінґері” відпалив. Ліву полу ще й чорнобривцями увив. Налив він мені олії. Цілий літр налив. І макухи дав круговик. І в миску, і кор-кор-коржа, — батько стисли губи, струсонули головою. — Віриш, а сльози як ото сік з цівок — крап, крап, крап. Це ж треба так народ довести, щоб він сльозою над коржем чорним вмивався кривавою! “Пєрєд рєволюцієй, — каже, — всі рівні! Нема ні елліна, ні юдея!” Брехня, він завжди буде — і скрізь, поки… поки…
Далі буде.
