13 травня під головуванням Президента України Віктора Януковича відбулося перше засідання Громадської гуманітарної ради, яка обговорила широке коло питань гуманітарної політики в сучасній Україні, насамперед ті, що стосуються науки, культури, освіти й охорони здоров’я.
Голова правління Українського фонду культури Борис Олійник зазначив, що вважає “абсолютно резонним виносити на громади ті проблеми, які об’єднують націю”. Він також виступив з ініціативою створити Державний комітет захисту української мови. Водночас, підкреслив Б. Олійник, в Україні мають бути створені усі гарантії захисту й можливості для розвитку мов усіх народів, які проживають у нашій державі.
Серед виступів Л. Скорик, В. Литвина, В. Семиноженка та ін. прозвучало й слово головного редактора журналу “Київська Русь”, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Дмитра Стуса. Пропонуємо цей виступ увазі читачів.
Дмитро СТУС
Маємо окреслити коло питань, які в силу різних причин не були актуалізовані в останні роки. Вони малоприємні, але мусимо їх ставити.
Попри позірну прозорість питання — чим є цивілізаційна, культурна сутність України? — не маємо очевидної відповіді.
Бо якщо Україна, яку, принаймні географічно, вважають європейською державою, впродовж двадцяти років живе поза національною культурою й історією, поза світовими духовними, філософськими та мистецькими пошуками, то можна говорити про феномен держави, що існує поза світовим контекстом. Чи, може, йдеться не про країну, але — про територію, про розмежування держави та країни, держави та території.
Сьогодні Україна позбавлена власної системи кровообігу, а тому, як і раніше, включена в орбіти інших держав. Поділ по Дніпру — за суттю поділ на два майже цілковито автономні й незалежні утворення. Двадцять років — малий термін для створення економічно сильної та стабільної держави, але цілком достатній, щоб сформулювати, а в ідеалі — сформувати власне серце — духовну та культурну столицю, здатну виробляти достатню кількість ідей, задумів і технологем, щоб охопити країну загалом, а не лише окремі реґіони.
Очевидно, що за всю історію незалежності подібних завдань ніхто не лише не розв’язував, а навіть не формулював. Відтак рік у рік маємо посилення двох небезпечних тенденцій: розколу за культурними ознаками; трансформації країни у вихолощену, позбавлену ментальних ознак територію.
Щоб уникнути цього, потрібний системний поступ принаймні в двох напрямах. Перший. Зміцнення реґіональних культурних центрів, чия діяльність спрямована на вивчення та розвиток ментальних особливостей реґіону та їхнє включення в загальнодержавний контекст. Другий. Залучення найяскравіших представників творчої інтелігенції до загальнонаціональних проектів — маємо запустити механізм інтелектуального перенасичення центру, коли вироблена ним енергія починає заповнювати периферію.
На жаль, віднедавна почав витворюватися образ України-жебрачки, України, що постійно плаче й нарікає на бідну й трагічну долю. Образ, що викликає не співчуття, а огиду. За розмовами про втрачені можливості та біди ми й справді втрачаємо сучасне, не кажучи вже про майбутнє.
Ми не помітили навіть того, що в останні десять років Україна переживає справжній поетичний бум. Може, єдине зараз культурне явище європейської ваги — сучасну поезію, яку можна порівняти лише з поетичним вибухом початку ХХ ст. Думаю, тому й не помітили, що вона надто вирізняється з нашого сірого й загалом безбарвного культурного тла.
Багато з тих завдань, які легко було розв’язати 15—20 років тому, нині виявляються або позбавленими розв’язку, або вимагають принципово нових підходів. Технологічність завжди була слабкою ланкою нашої культури — ми говорили про духовність, маючи на увазі нематеріальну природу культури. Час звернутися до технологій. Бо технологія — це ще й економія ресурсів, яких багато не маємо. Це дасть змогу виграти час і не займатися хаотичним і безсистемним відновленням знищеної мережі поширення культурного продукту.
Тож не маємо іншого виходу, як зробити ставку на Інтернет і віртуальний простір. Це дасть змогу за мінімальних капіталовкладень зробити доступними для всього народу, а не лише для мешканців великих міст, усі культурні надбання, які створили представники різних народів.
Виданий мізерними накладами культурний продукт не вплине на ситуацію, й ми продовжуватимемо на державному рівні плодити самвидав.
Не маю сумніву, що саме нові технології повинні стати пріоритетними в державній концепції розвитку культури.
Інтернет дасть змогу всім зацікавленим пізнати інші культурні, історичні, ідеологічні контексти. А пізнати — означає зрозуміти.
Завдяки переведенню культурної спадщини в цифровий формат ми зможемо впродовж двох—трьох років дати людям те, чого вони не мали впродовж усіх 20 років незалежності, — культурний фундамент, на якому можна почати (і всі цивілізовані нації робили саме так) трансформацію культури, а відтак і держави.
Трансформацію, яку треба розуміти як загальнонаціональний духовний поступ. Мусимо усвідомити, що нині така трансформація може бути ефективною й системною лише “зверху”: держава повинна стати обов’язковим прикладом для наслідування. Модно і перспективно бути освіченою, культурною людиною, яка відстоює інтереси великої України і своєї малої батьківщини.
Формування майбутньої української еліти має відбуватися через впровадження й розвиток низки освітньо-культурних порталів, базованих на одній із найактуальніших проблем — тривалому досвіді співжиття на одній території не лише різних етносів, але й представників різних ментальностей і релігій. Цим будемо цікаві світові, а головне — станемо цікавими собі, здобудемо історичний шанс подолати суперечності й недовіру в суспільстві.
В основі всього має бути принцип: моє — не як власність, але як територія відповідальності.
Лише взаємодія всіх рівнів державного механізму дасть змогу оперативно трансформувати територію, що має назву “Україна”, в державу, де країна й держава перебувають на одному боці, включені в один простір, мають спільну мету, історію та майбутнє.
Для цього треба: провести інвентаризацію й систематизацію культурної спадщини — від біології до музики, і від металургії до релігії — України, яку творили представники всіх народів, що були предками нинішньої політичної української нації; запустити механізм комунікації, який максимально спростив би доступ усіх українців (від мешканців мегаполісів до мешканців маленьких містечок і сіл) до духовної скарбниці України; витворити спільне й максимально відкрите дискусійне поле, на якому можна буде вивчати зріз громадської думки, й де думка “маленької” людини матиме таку саму вагу, як і відомого політика; відновити довіру до інституту влади через максимальну відкритість у прийнятті рішень, присудженні державних премій, наданні коштів — відновити прозорі правила гри у сфері культури; відновити традиційний для всіх державних систем ланцюжок. Духовність—економіка—політика, а не навпаки.
Треба: “оживити” й актуалізувати в масовій свідомості кілька імен (книжки-біографії, телефільми, вистави, музеї, зокрема віртуальні тощо), які психологічно сприймає більшість населення, а обставинами життя пов’язані з різними реґіонами України, що сприятиме поверненню людям втраченої гордості за свою країну; навчитися жити так, щоб у повсякденні наголошувати на спільностях й оминати відмінності; забезпечити системність і поступальність культурного розвитку.
Слід створити умови для максимального ознайомлення школярів і студентів сходу України з історією, побутом і культурою заходу, і навпаки. Заборонити зневажливі висловлювання про всі проблемні питання історії в навчальних і культурно-освітніх заходах.
Негатив у психологічному сприйнятті минулого замінити поясненням подій та вчинків. Базувати концепцію історії на поясненні й критичному осмисленні власної історії, а не засуджуванні “чужих”.
Впровадити до шкільної програми вивчення побутової культури (кухня, одяг, психологія сімейних взаємин тощо) всіх народів, які мешкали й мешкають на території України.
Передбачити відповідальність державних чиновників і викладачів усіх рівнів за будь-яке висловлювання, що зачіпає національну гордість будь-якого громадянина України.
Зробити пріоритетним розвиток культурно-освітніх закладів у селах та маленьких містечках (фінансування дитячих художніх, музичних і спортивних шкіл, бібліотек районних центрів і сіл, сприяння включенню нестоличних мешканців України в загальнонаціональний інформаційний потік).
Масово запустити “історії” життя “маленьких” людей, що апелює передусім до найпростіших почуттів (співчуття, захоплення, гордість, новизна).
Слід створити єдиний центр, що керуватиме збиранням, систематизацією, популяризацією, стратегією впровадження єдиної державної культурної матриці України.
Лише на цьому фундаменті можна розпочати побудову сучасної й відповідальної перед народом культури, а відтак країни і держави.
