Володимир ФЕРЕНЦ,
м. Івано-Франківськ
За інформацією УНІАН, опозиційний уряд Юлії Тимошенко на засіданні 6 травня затвердив Програму розвитку української мови, української культури та історичної свідомості громадян України на 2010—2014 роки. Мета програми — створення умов для розвитку української мови, традиційної та сучасної української культури, розвитку історичної свідомості української нації, контроль над дотриманням гарантованих Конституцією і законами України обов’язків держави щодо розвитку української мови, культури, історичної свідомості шляхом проведення реґіональних заходів і всеукраїнських акцій. Проект програми розробило й запропонувало “Студентське братство”, яке, за словами керівника Олега Яценка, стурбоване згортанням курсу гуманітарного розвитку України та частими фактами порушень засад Конституції. Втілити у життя свої пропозиції студентство має намір, заручившись підтримкою опозиційного уряду, місцевих рад і громадськості.
Коли уряд Тимошенко був при владі, а демократична більшість мала ухвалювати закони, захист української мови так і залишився на папері. Не було прийнято проектів мовних законів авторства Павла Мовчана і Юрія Гнаткевича, не переглянуто Закон про ратифікацію Європейської Хартії реґіональних мов, залишилась без фінансування програма підтримки української мови. Серед депутатів демократичної більшості не було взірцевого пошанування державної мови. Бракувало і депутатських подань у судові органи та прокуратуру щодо порушень окремими чиновниками 10 статті Конституції. Та й зараз опозиційний уряд ніби не помічає російськомовності багатьох членів чинного уряду й інших службовців. Зате ухвалено нову програму.
Тим часом голова правозахисної організації “Русскоязычная Украина” нардеп Колесніченко зареєстрував законопроекти “Про реґіональні мови та мови меншин” і “Про внесення змін до Закону України “Про ратифікацію Європейської Хартії реґіональних мов або мов меншин”.
Подбати про мову може кожен українець, якщо не буде байдужим.
Про державу треба подбати так само, бо порятунок нації не можна довіряти лише політикам, мусимо думати і діяти всією громадською силою. За Колесніченком, статус території поширення мови меншини можуть визначати місцеві ради. Нікого не турбує документальне підтвердження національної належності громадянина, бо графи “національність” у паспорті нема, і минулий уряд виправити цю проблему так і не зміг чи не встиг. Національним меншинам ця графа не потрібна, адже вони мають підтримку своїх національних держав, правозахисних організацій і нардепа Колесніченка. Етнічні українці не мають жодного документального свідчення про національність, не мають власної правозахисної організації й власного українськомовного Колесніченка, бо їхній захищає тільки російськомовних українців, залишаючи українськомовних самих на себе.
Єдиний, хто може втішити українців — це опозиційний уряд паперовою програмою підтримки української мови. І на тому дякуємо в непростий час. Тепер ми знаємо: українці повинні сподіватися тільки на Бога і не спати, подавати свій голос, захищаючи в такий спосіб мову і дбаючи про державу.
