Процес “консолідації” влади, тобто її узурпації — на завершальній стадії. Правлячий режим дістався й до місцевих органів влади, її представницької гілки — обласних і районних рад. Тут похапцем проводять так зване “переформатування”, тобто перекроювання більшості, яка склалася в результаті виборів 2006 року, на той копил, що нині в парламенті.
Петро АНТОНЕНКО
Одразу слід зазначити, що, на відміну від парламенту, так звана правляча коаліція фракцій у місцевих радах — це символічні утворення ідейно близьких політичних сил. Депутати голосують на власний розсуд, а не за вказівкою фракції. Керівні органи рад обирають також простою більшістю депутатів, незалежно від фракційної належності. Інша річ — Верховна Рада, де чітко окреслено статус правлячої коаліції фракцій, їй надано важливі повноваження, передусім на формування уряду, призначення прем’єр-міністра.
Та все ж утворення певної більшості в радах має певне політичне значення. Ось чому нинішній режим і повів на них наступ. Мотиви цілком прозорі. Ради — остання ще не узурпована реґіоналами гілка влади. На відміну від місцевих держадміністрацій, які призначає президент, ради обирають прямим голосуванням жителі району, області. І згідно з Конституцією, мають чималі повноваження, зокрема стосовно таких важливих сфер, як бюджет, земля, комунальна власність.
Друга причина узурпації рад реґіоналами в тому, що на президентських виборах вони перемогли у третині реґіонів, а більшість областей голосувала не за Януковича, і тут місцеві ради за складом опозиційні нинішній владі. Усе це, звичайно, не до вподоби правлячому режиму.
Невипадково саме з подачі реґіоналів, яким, на жаль, підіграли й деякі нинішні опозиційні сили, представницька влада була заблокована рішенням парламенту про скасування чергових місцевих вибрів, які мали пройти 30 травня. І місцеві ради, обрані навесні 2006-го згідно з Конституцією, на чотири роки, вже стали юридично нелегітимними. Звичайно, вони діятимуть аж до нових виборів, які відбудуться невідомо коли, існуватимуть у підвішеному стані. А щоб добити їх остаточно, реґіоналам і знадобилося таке переформатування місцевих рад.
Характерний приклад — події, що відбулися днями на сесії Чернігівської обласної ради. Депутатську більшість, сформовану за результатами виборів 2006-го, яка існувала чотири роки, було ліквідовано. Більшість ця була утворена з фракцій БЮТ, “Наша Україна” та Блоку Литвина. Цікаво, що це та сама конфігурація, яка в парламенті склалася лише після розпуску обраної 2006 року Верховної Ради і позачергових виборів восени 2007-го.
Отже, в обласній раді “промайданну” більшість було замінено на нову, чим перекреслено результат виборів 2006 року. Як і в парламенті, до неї увійшли фракції Партії реґіонів (15 депутатів), компартії (шість) і Блоку Литвина (п’ять). До більшості увійшла й фракція соцпартії (16 депутатів), та все одно набралося лише 42 депутати із 90. І тут останній гвіздок у демократію вбила своєю зрадою фракція “Нашої України”: дев’ять її депутатів із 12 увійшли до більшості, в якій тепер 51 депутат.
Наступним кроком таких “переформатованих” рад, вочевидь, буде зміна керівництва. І навряд чи допоможе, що голова Чернігівської облради Наталія Романова обрана головами обласних і районних рад України президентом Всеукраїнської Асоціації місцевих влад, що вона віце-президент цієї Асоціації при Раді Європи, що недавно визнана у всеукраїнському рейтингу політиків Людиною року. Вона вже “не з тої компанії”, бо депутат від БЮТ. А в черзі на цю посаду, за принципом “хоч дурне, та своє”, вже стоять претенденти з компартії та соцпартії. Після “переформатування” керівництва такі ради почнуть переформатовувати під олігархів місцеві бюджети й земельку.
Але як могла статися така узурпація волевиявлення виборців? Звичайна зрада. З Блоком Литвина, що перебіг до реґіоналів, зрозуміло: що візьмеш із цієї безликої й продажної політичної сили! А ось “Наша Україна”… У цієї фракції вже не так багато спільного з колишньою, створеною 2005 року однойменною партією. Внаслідок перебігання депутатів з одної партії до іншої політичний спектр фракції вкрай заплутався. Нині тут зібралися не просто рядові партійці, а такі, як голова обласної організації партії “Реформи і порядок”. І як можна збагнути перехід його до коаліції реґіоналів та їхніх прихвоснів (говорімо прямо), коли голова цієї партії Сергій Соболєв — не просто один із лідерів парламентської опозиції, а прем’єр тіньового, тобто опозиційного уряду.
У коаліцію реґіоналів перейшов і недавній голова обласної організації “Нашої України”. Правда, він вже з півроку очолює обласну структуру “Фронту змін” Яценюка. Але ж і Яценюк перебуває в опозиції, є одним із її лідерів, депутатом опозиційної фракції “НУ-НС”. Із попередньої більшості спокійно перейшов у нову реґіональну і голова фракції “Наша Україна”. Ще один перебіжчик — також далеко не рядовий політик. Знайшовши свою вже чергову партію “Єдиний центр”, він навіть очолює її обласну організацію. Хоч і ця партія заявляє на всеукраїнському рівні про опозицію до влади реґіоналів.
Зайве аналізувати причини подібного “тушкування” і зрад. Найочевидніша — бізнесові інтереси, адже чимало з перекинчиків, та й загалом депутатів облради, мають певний бізнес. І шантажувати їх новій владі дуже просто.
Актуальніше інше питання: як член обласної організації, навіть голова (!) партії, яка однозначно перейшла в опозицію, може спокійно переходити на інший бік, ставати супротивником власної партії? Цей абсурд свідчить про абсолютну слабкість політичної структуризації нашого суспільства. Адже, за великим рахунком, такий партієць мав би негайно бути виключений з партії, а подібні партійні організації — розпущені. Усе це свідчить і про компрометацію пропорційної системи виборів місцевих рад, тобто виборів за списками партій і блоків. А причина саме й є слабкість самих партій.
Що ж робити? Зарадити можуть лише самі партійці. Єдиний вихід, якщо чесно, — саморозпуск таких партій шляхом виходу з них рядових партійців задля утворення принципово оновлених партій. Бо не видно, як рядові члени ПРП, “Фронту змін”, “ЄЦ”, не кажучи вже про деградовану “Нашу Україну”, та й УНП, можуть вплинути на своїх обласних і столичних партійних вождів. Про який вплив говорити, коли більшість рядових партійців не знає навіть, як голосують їхні депутати! Чи відомо партійцям, що на цій сесії пропозиція прийняти ухвалу протесту проти підписання харківського пакту набрала під час голосування аж три голоси? Три з 90! Це в області, яка більш як на 60 відсотків проголосувала за Юлію Тимошенко. То що це за голосування депутатів ради? Невже така позиція рядових членів партії, позиція жителів області?
* * *
На продовження теми варто згадати, що напередодні в Чернігові також було створено обласний Комітет порятунку України. Але характерно, що під рішенням про його створення підписалися лише дві партії: “Свобода” і віртуальний Конґрес Українських Націоналістів, давно розвалена партія і на всеукраїнському рівні, й на реґіональному. Всі інші засновники комітету — громадські організації, політизовані, національні за духом, але в більшості такі самі віртуальні й майже не діючі, за винятком хіба що “Просвіти” та ще однієї-двох.
Постає питання: де ж партії? Втім, про що говоримо? Про які партійки? Про яких політиків? Про яку нову реґіональну політичну еліту, що, за деякими теоріями, має прийти на зміну прогнилій столичній еліті? Мабуть, гниття швидко поширюється.
