БЕЗПАМ’ЯТНІ ПІСЛЯ СЕБЕ НЕ ЗАЛИШАЮТЬ НІЧОГО

Василь ЛИЗАНЧУК,
доктор філологічних наук,
професор, завідувач кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного
університету імені Івана Франка,
академік АН ВШ України,
заслужений журналіст України,
лауреат Всеукраїнської премії ім. І. Огієнка

Російська публіцистка Тетяна Миронова наголошує, що “мова — це потужний зв’язок між російськими людьми минулих і майбутніх часів. Змініть мову, спотворте її, знищіть її національну самодостатність сьогодні, і ми не впізнаємо себе ні в наших предках учора, ні в наших нащадках завтра; втративши минуле, не матимемо майбутнього, перестанемо існувати як нація… Ось чому збереження російської мови — основа безпеки російської нації, й на її захист повинні бути спрямовані охоронні дії держави, що поклала в підґрунтя своєї політики доктрину безпеки”.
Людмила Путіна (дружина екс-президента Росії) у виступі на Всеросійській науковій конференції “Російська мова на межі тисячоліть” наголосила, що на основі спільної мови досягається взаєморозуміння між владою і народом, яке дає змогу говорити про загальні цінності. “Російська мова об’єднує людей в російський світ — сукупність тих, хто розмовляє і думає цією мовою”, — сказала Людмила Путіна. І зробила висновок: “Кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови”.
Виникає запитання насамперед до президента України В. Януковича: “А де ж тоді “кордони українського світу”, якщо “кордони російського” проходять коридорами влади в Україні? Отже, маємо справу зі страшним, не баченим досі в історії людської цивілізації фактом: нація, яка, звільнившись від рабства де-юре, здобувши незалежність, право й можливість розбудовувати власну державу, чи не найбільше енергії й коштів витрачає на те, щоб остаточно виродитися, самоліквідуватися, дощенту знищити рідну мову, національну культуру, духовність. Тобто закінчити злочинний процес геноциду, етноциду і лінгвоциду самогубством, довершити те, чого не встигли зробити впродовж століть колонізатори України. “Йдеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності у власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм — це безпрецедентно”, — сказала Ліна Костенко.
У всіх народів рідна мова — це не лише засіб спілкування, це — Дім буття, це — національна сутність. В Україні українська мова — це, на жаль, для багатьох фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не засіб порозуміння, не першоелемент культури, літератури, мистецтва, а з важкої руки московської імперії ще й досі для багатьох — це “оголтелый буржуазный национализм”, ознака сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Саме тому, що мова є своєрідним синтезом усього національного, єдиним фактором української національної ідентичності, “мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним питанням, чи, краще сказати, безпосередньо лінгвістичним, а стає також — і то часто насамперед — питанням політичним, соціальним і культурним,” — підкреслював Ю. Шевельов. Це явище найяскравіше видно в історії російщення українців. Царський і комуністичний режими створили понад 400 циркулярів, указів, постанов, які розкривають жорстоку московську політику, спрямовану на знищення української мови, культури, духовності та українців як етносу.
Юрій Шевельов, дослідник мовної політики, яку проводили різні режими на українських теренах у першій половині ХХ ст., так визначав її специфіку за комуністичної тоталітарної системи: “Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися. Як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидаючи державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих “класичних” методів радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери всередину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові”.
Культурний та інформаційний простори України окуповані виданнями, телерадіоканалами та шоу-бізнесом іноземних держав. За підсумком всеукраїнського перепису населення 2001 року, 67 % громадян України визнали своєю рідною мовою українську, але вся система засобів масової інформації, культурних і розважальних установ, книговидання збудована так, ніби 67 % і більше населення України становлять російськомовні. “У деяких реґіонах абсолютно безперешкодно функціонують структури, що ведуть антиукраїнську пропаганду цілком расистського штибу, — наголошує філософ Ігор Лосєв. — Чимало органів місцевої влади реґіонів України ухвалюють відверто дискримінаційні рішення, спрямовані на обмеження вживання української мови на певних територіях та в певних структурах, на ліквідацію під різними претекстами українськомовних ЗМІ, українських шкіл тощо”.
Хоч як парадоксально, але нинішня Україна не виступає державою українців, що становлять абсолютну більшість її населення — майже 80 %. Права етнічної мовної більшості України не забезпечує держава, що є нонсенсом і значною мірою знецінює таку державу, оскільки українцям, перефразовуючи Тараса Шевченка, доводиться жити у нашій, не своїй державі. На превеликий жаль, “нинішня держава Україна не виконує тих націєтворчих функцій, що є обов’язком будь-якого суверенного державного утворення, і в цьому сенсі є нефункціональною”.
Відстоюючи природне, гуманістичне право відроджувати, утверджувати нині в кожній клітині державного, суспільного організму українську мову, часто аргументуємо це тезою, що мова — генетичний код нації. “Оптимальною для кожної людини є прабатьківська рідна мова в генетичному розумінні”. Тепер зрозуміло, чому імперії, особливо Російська, інтуїтивно, але “геніально” починали колонізацію шляхом нищення рідної мови поневолених народів. Переходячи на чужу мову, інтелект людини працює у спрощеному варіанті, тільки для орієнтації в середовищі існування. З покоління в покоління це спричиняє деградацію поневолених і спрощує проблему управління цими біороботами, — зазначає В. Гарбарчук. — Хоч це не призводить до зміни генетичного коду, але еволюційна деградація функцій мозку може викликати відповідні нервові захворювання, наслідком яких і може бути генна мутація. Згадаймо, як бурхливо розвивались творчі здобутки націй, які виривалися з полону імперії, особливо в перші роки. Отже, просинались законсервовані ресурси мозку. Таким явищем була українізація (деросійщення — В. Л.) у 20-ті роки минулого століття, яку брутально припинив комуністичний режим Сталіна, знищивши мільйони національно свідомих українців” (“СП”, 1996).
Безперечно, природне взаємозбагачення різних культур за повного збереження й розвитку їхньої національної сутності корисне. Але московське ставлення до України було і, на жаль, є зневажливим, агресивним, спрямованим на плюндрування української освіти, науки, культури, мови, національних звичаїв, традицій, суспільно-економічних відносин — усього, що дихало і дихає українським духом.
“Довічна трагедія Переяслава” (В. Яворівський) у контексті характеристики історичного розвитку спричинилася і до нинішнього гнітючого мовно-інформаційного режиму, за якого українськомовний українець почувається так, ніби живе в окупованій країні. І до такого морально-психологічного стану зросійщеного українця, про який В. Яворівський не лише емоційно, з болем, а різко сказав: “За сім десятиліть таки виховали інший, рахітичний тип українця, перепустивши його через кілька голодоморів, через тюрми, “Сибір неісходиму”, через доноси одного брата на іншого, через казахську цілину й кривавий Афган, через парткоми і “тройки”, через поруйновані храми й тотальний страх. Таки створили українця “під себе” — мовчазного й покірного, глухонімого й терплячого: без землі й національної гідності”…
Найбільшу перешкоду на шляху творення української України становить напівасимільований, змарґіналізований рівень масової свідомості значної частини населення. Тому так гостро стоїть проблема подолання комплексів меншовартості й роздвоєння національного самоусвідомлення на всіх рівнях суспільно-державного життя — від президента України до вчителя початкової школи. Через деформовану мовну ситуацію Україна, відокремившись від Росії, залишилася у спільному з нею мовно-культурному просторі, а тому першорядної ваги для утвердження державної самостійності набула справа захисту не тільки від економічного, а насамперед від інформаційного імперіалізму Росії.
Міф про доброчинність “матушкі Єкатєріни” наполегливо тиражують у засобах масової інформації Луганщини. Екскурсоводи міського історичного музею чомусь стверджують, що історія Луганська починається з “благословення” Катерини ІІ, оминаючи правдиві історичні факти про перші поселення запорозьких козаків на землях сучасного Луганська. У селі Кам’яний Брід вже 1761 року була церква. Саме Кам’яний Брід — цей зимівник запорозьких козаків — дав початок Луганську. Він належав до Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового.
Отже, українці мають глибоке коріння на луганській землі, тож добре знати його — означає засвоювати національні традиції в примноженні матеріальної й духовної культури. Така головна думка історичних нарисів Ігоря Саєнка “Минуле українського козацтва на Луганщині”.
Відомо, що безпам’ятні після себе не залишають нічого. Безпам’ятні — генетична сировина для інших культур, а отже, і для інших держав. Політика національної пам’яті — це політика поваги до себе й до інших. Етнос повертається до своєї гідності через історію, національну історичну пам’ять, на основі якої формується історична свідомість народу у визначенні його майбутнього. Недарма стільки видатних мислителів писали, що той, хто контролює минуле, визначає й майбутнє. Тому нинішня соціально-економічна, політико-ідеологічна, морально-психологічна ситуація в Україні вимагає особливо уважного і виваженого підходу до очищення пам’яті від брехні, утвердження правди як духовного поняття. Адже нація не може жити й успішно розвиватися, коли вона не має чіткої духовної платформи, сформованої на основі фактів історії, яку пишуть неупереджено, де не приділяють належної уваги патріотичному вихованню людей.
Герой України (посмертно) Степан Бандера казав, що “найпевніші ліки для виснаженої душі — це віра. Саме вона найбільше скріплює сили душі”. Натомість матеріалізм із типовими соціальними гаслами земля — селянам, фабрики і заводи — робітникам тощо призвів до того, що земля тепер зовсім не селянська, а фабрики і заводи — в руках 2 % чужинців.
Мовознавець Ірина Фаріон аргументовано наголошує, що спершу прийнято ці гасла через репресії й терор, і це призвело до виродження значної частини нації, що нічого, крім ідеології споживацтва, не сприймає. У її свідомості нема місця для пріоритету української мови, культури, історії, релігії — стратегічного україноцентричного чи націоналістичного мислення з державницьким інстинктом в основі. Замість голови — шлунок, замість серця — кишківник, замість очей — гроші, замість відчуття Батьківщини — територія для зручного хомута, замість свободи — рабство. Себто, за Дмитром Донцовим, “не слава, а страва” — кінцева мета їхнього життя.
Лауреат Шевченківської премії Оксана Пахльовська наголошує, що “Україна — вкотре! — в облозі. В облозі риторики. Імітації. Обману. Насилля над її історією”. Різні форми антиукраїнської політики — все це отруйні міазми посттоталітарних катакомб, які не роблять честі ні Росії як “кухарю” цих міазмів, ні Україні, що надає простір для поширення цих міазмів”. Ну де це, в якому ще звіринці можливі такі образи мови, культури, національності, які лунають з боку Росії на адресу України, Польщі, Грузії? В якому звіринці можна почути у відповідь на аналіз проблем істеричні звинувачення в “нелюбові” до Росії? Критичний аналіз — це невід’ємне право кожної цивілізованої людини й обов’язок відкритого суспільства. Невипадково українська преса часто не потрапляє на Донеччину, Харківщину чи в Крим: будь-яка цензура, заборона — це ознака елементарного страху. Такі реакції — ознака не сили Росії (та її п’ятої й десятої колони в Україні), а її слабкості, її політичної, інтелектуальної, етичної нездатності дати насичену сенсами відповідь на кризові аспекти своїх стосунків із сусідніми державами (“День”, 2009).
Цілком погоджуюся з Оксаною Пахльовською, яка в дискусії “Яку Росію ми любимо” і “Яку Україну ми любимо” наголосила: “Люблю Росію європейську. Росію, яка вміє сумніватися. Росію, яка має сумління, — не якесь міфічне, особливе, тільки їй властиве, а сумління загальнолюдське. Люблю Росію, яка вміє поважати інші народи. Росію, яка, вслід за Буніним, переконана, що “истина — выше России”, а не навпаки”.
Фальшива версія “общерусского народа”, “малорусской ветви Великороссии”, “общерусского языка”, як і московський неославізм, є лише позолотою для імперської пастки, яка одурманює, отруює українство. Багато ЗМІ в Україні під впливом Москви та промосковських власників і політиків перетворилися на антидержавні та підривні органи, що діють за законами психологічної війни. У деяких наших реґіонах дуже мало лояльних до України ЗМІ, що дає змогу створювати своєрідне інформаційне ґето, куди позитивна інформація про Україну пробивається уривками й епізодично. А це створює ідеальні умови для масового маніпулювання свідомістю людей, яких штучно ізолювали від повноцінної та різноманітної загальноукраїнської інформації. Таких людей можна організувати й кинути “на амбразури”, втягти в будь-яку авантюру. Невипадково спроби розблокувати інформаційне ґето, позбутися фальшивих московсько-комуністичних міфологем викликають істеричну реакцію в їхніх “архітекторів” — внутрішніх і зовнішніх антиукраїнців, провокуючи відцентрові тенденції, розкол і ворожнечу між реґіонами. Уже тривалий період у програмі Савіка Шустера, інших теле- і радіопередачах, публікаціях російськомовних газет глядачам, слухачам, читачам навіюють, що ніякої України як цілісної країни не існує (цю тезу часто повторює чимало народних депутатів), завжди поділяючи аудиторію на захід і схід, натякаючи і привчаючи до переконання, наче консолідованої загальноукраїнської думки в українців не може бути, а тільки окрема позиція сходу й окрема позиція заходу.
Підкреслюю, що національно свідомі українці — не русофоби, не ксенофоби, вони й гадки не мають когось чужого поневолювати — ні фізично, ні духовно. Йдеться про те, щоб за будь-яких обставин вирватися з чужинецького морально-психологічного рабства, утверджувати громадянську гідність, українську національну свідомість, а не залишатися в полоні “особливої форми російської свідомості”. Йдеться не про будівництво “китайської стіни” між Україною і Росією, а про паритетні, рівноправні відносини між двома державами, не про приниження чи ігнорування російської мови й культури, а про відродження і піднесення поруйнованого, знищеного престижу української мови, культури, духовності в кожному селі, малому і великому місті, на міжнародному рівні. Адже утвердження, повсюдне функціонування української мови в Україні — основа безпеки української нації. Чи зрозуміє, усвідомить це президент України Віктор Янукович? Чи стануть на українсько-національні державницькі позиції реґіонали, комуністи, соціалісти (прогресивні й звичайні) та інші партії, які сприяли тому, щоб В. Янукович заволодів булавою?
Під час вручення Шевченківських премій у Каневі Віктор Янукович сказав, що “в Україні розвиватиметься українська мова як єдина державна”, але він вимагатиме, щоб дотримувалися вимог “Європейської хартії реґіональних або міноритарних мов”. Цю Хартію з подачі Л. Кучми — колишнього президента України — ратифіковано 15 травня 2003 р. 249 голосами народних депутатів з такими зобов’язаннями України, які перекреслюють сподівання українців на ліквідацію фактичного колоніального статусу, що в ньому й досі перебуває українська мова. На очах усієї Європи було вчинено акт відвертого асиміляторства, а численні вимоги до президента багатьох видатних українських діячів (учених, письменників, працівників мистецтва, народних депутатів) накласти вето на закон про ратифікацію було проігноровано.
Безперечно, “Європейська хартія реґіональних або міноритарних мов” належить до найвпливовіших регуляторних міжнародних актів у мовному питанні. “Однак попри, здавалося б, абсолютно благі наміри, чомусь не всі демократичні країни відразу кинулися його підписувати, — зазначає Лесь Белей. — Поміж непідписантів фігурують Бельгія, Болгарія, Грузія, Естонія, Литва, Латвія, Ірландія та Туреччина”. До речі, підписання Хартії — це перший крок. Наступні кроки — ратифікація і введення у дію. Дотепер її не ратифікували наприклад Італія, Франція та Росія. Ці країни у мовному аспекті далекі від гомогенності й мають “лінгвально нестабільні” території. Хартію ратифікували тільки 17 із 44 членів Ради Європи.
Підписаний Л. Кучмою закон України про ратифікацію Хартії не може бути прийнятним, бо, по-перше, фальсифікує, спотворює дух і букву Хартії як високогуманного документа, покликаного захищати мови тих меншин, яким загрожує реальна небезпека знищення (в Україні, наприклад, такими мовами є кримчацька, караїмська, гагаузька, ромська — В. Л.), а по-друге, тому, що він цілковито не враховує ту мовну ситуацію, яку недруги створили в Україні. А саме: всупереч положенню Хартії, згідно з яким “розвиток реґіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним (державним — В. Л.) мовам” (Преамбула Хартії), а також усупереч застереженню, що Хартія вимагає усувати не тільки “необґрунтовані” обмеження, а й необґрунтовані переваги в розвитку меншинних мов (ст. 7.2), нав’язані промосковськими депутатами зобов’язання Україні саме і спрямовані на закріплення переваги в усіх сферах українського життя мови найчисленнішої з національних меншин — російської — над державною мовою. Зарахування російської мови до числа мов, що підлягають захисту Хартією, на тлі зневаженого становища, в якому перебуває українська мова, — вияв безпрецедентного політичного цинізму, тим очевиднішого, що внаслідок багатовіковікової політики російщення російська мова і без того посідає панівні позиції в державних установах, ЗМІ, вищій та професійній освіті, на транспорті, в торгівлі, правоохоронних органах тощо.
Сергій Тігіпко на запитання журналістів про державну мову 23 лютого 2010 р. відповів, що це питання повинна розв’язувати місцева влада. Борис Колесников сказав: “Ми підготували дуже хороший закон. Там виписані всі права, які ми передаємо обласним радам”. Ідеться про закон, який, за словами В. Януковича, “дозволить безперешкодно використовувати російську мову в усіх сферах”, тобто підсилить зухвалі антиукраїнські дії таких, як голова наглядової ради “Павлограджитлобуду” І. Слюнков, акціонери О. Бутенко та О. Пашковський. Вони наприкінці 2009 р. звільнили з роботи топ-менеджерів Юрія Щербака і Володимира Піпу, а інші (16 осіб) змушені були звільнитися через незгоду з антиукраїнською політикою цих співвласників підприємств, зокрема через постанову, що фактично забороняла спілкуватися з клієнтами українською мовою. (Див. “Слово Просвіти”. — 2010. — 18—24 березня).
Отже, реалізація в Україні “Європейської хартії реґіональних або міноритарних (нетериторіальних — В. Л.) мов” на практиці означає не що інше, як спробу обійти Конституцію України, коли кожна районна, міська та обласна рада самостійно вирішуватимуть, бути чи не бути на певній території українській мові державною, коли кожний промосковський керівник безсоромно топтатиметься по українській мові, культурі, духовності, зневажатиме національно свідомих українців, звільнятиме їх з роботи. Невже цього хоче Віктор Янукович та його радники-соратники? Чи, може, вони у такий спосіб виконують московське замовлення?
“Якби нинішні провідні політичні діячі та партії справді хотіли об’єднувати Україну, то вони могли б негайно розпочати формування єдиного інформаційного простору заходу і сходу (на сході є чимало міст, де в кіосках преси неможливо знайти київську газету, навіть російськомовну; де неможливо почути київське радіо (передусім канали Національної радіокомпанії України — В. Л.), не кажучи вже про львівську пресу), розпочати формування єдиного освітнього простору, щоб у школах Львова й Севастополя, Донецька й Луцька історію не викладали так, ніби ці міста належать до різних держав”, — справедливо наголошує Ігор Лосєв.
Історичний час вимагає від кожного з нас, українців, кожного громадянина України незалежно від національності чіткої, однозначної, безкомпромісної позиції щодо національно-державних інтересів. Зволікати не можна, не маємо права не використати історичний шанс для здійснення одвічної мрії про свободу і жертовної боротьби за реальну українську незалежність. Не використати цей шанс — злочинно щодо себе, родини, нації, держави. Тільки органічне поєднання розвитку національної економіки з усебічним функціонуванням української мови, культури, духовності — основа національної ідентифікації українців, єдності всіх реґіонів України, гарант миру й зміцнення держави.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment