КИЇВСЬКИЙ ГІДРОПАРК

Фото Ксенії Гладишевої

Дмитро МАЛАКОВ,
старший науковий співробітник Музею історії Києва

Технократична назва цього популярного місця відпочинку киян сповнена певного змісту. В назві — корені двох всім відомих слів: перше — грецьке — вода, друге — англійське, з латини — відгороджене місце. Отже, “місце, відгороджене водою”. Справді, Гідропарк — острів, що в плані нагадує видовжений трикутник, вершиною на південь. Від Лівого берега його відокремлює Русанівська протока, з півночі острів омивають води Венеціанської протоки, із заходу — Дніпро. З містом острів сполучають мости: Метро та Русанівський. Нині площа острова дорівнює 365 га. Саме нині, бо й островом цей терен став відносно недавно.
Упродовж тисячоліть Дніпро біля Києва міняв обриси берегів, утворюючи численні протоки, острови й озера. Інколи вони щезали назавжди або поновлювались в інших розмірах, залежно від напрямків руху води під час та після великих водопіль. Отож люди ставили хати якнайдалі від непевних Дніпровських берегів. Одне з таких поселень навпроти Києва, відоме з ХV століття, 1508 року прибрав до рук Пустинно-Микільський монастир. Звідси й назва — Микільська слобідка. Протоки й озера давали рибу, заплавні луки — пасовиська й сіножаті. Через слобідку лежав стародавній битий шлях із Києва на Бровари, Козелець, Чернігів й далі на Лівобережжя.
Понад півтора століття тому життя на Микільській слобідці помітно пожвавилося у зв’язку з будівництвом першого постійного мосту через Дніпро. Проектував його англійський інженер Чарльз Віньйоль. Металеві конструкції мосту виготовили в Бірмінгемі, доставили морем на 16 кораблях з Ліверпуля в Одесу, а звідти — українськими волами — до Києва (залізниці тоді ще не було). Кожна ланка важила 12 пудів, або майже 200 кг. Урочисті закладини мосту відбулися 30 серпня 1848 року, а 28 вересня 1853-го ланцюговий Миколаївський міст було освячено. Але офіційна, від імені царя, назва не прижилася, і кияни завжди називали міст Ланцюговим (російською — Цепным). Будівництво мосту обійшлося в 2,5 млн рублів сріблом. Кошти на щорічні ремонти надходили від сплати за проїзд Броварським шосе: з коня 9 копійок, з великої рогатої худоби  6 копійок. 1854 року мостом протягли дроти першої телеграфної лінії Київ—Москва, а 1912-го через Київ пройшла трансконтинентальна Індоєвропейська міжнародна телеграфна лінія, сполучаючи Європу з Азією. Поселення будівельників біля мосту одержало назву Передмостової слобідки — від земляного передмостового фортифікаційного укріплення, зведеного одночасно. А правобережні кияни називали її Микільською Ближньою слобідкою.
Після великих повеней 1877 та 1882 років протоки повністю відокремили Передмостову слобідку від Лівого берега. Чотири дерев’яні мости, що вели через озерця від Ланцюгового мосту на Лівий берег, довелось у 1904—1906 роках замінити металевим двопрольотним мостом з безрозпірними арковими фермами конструкції інженера шляхів сполучень Миколи Белелюбського. Новий Русанівський міст вважали гордістю вітчизняного мостобудування.
Передмостова слобідка, як і сусідній Труханів острів, часто потерпала від повеней. Будинки тут ставили на палях, і кожен господар обов’язково тримав човен. Тому й виникла неофіційна назва Венеція, яка згодом поширилася на протоку, що відокремила Передмостову слобідку від суходолу з півночі.
Сто років тому з настанням літа кияни прагнули виїхати на дачу. Крім популярних Пущі-Водиці та Святошина, сполучуваних з містом трамваєм, і Бучі, Ірпеня, Ворзеля, куди можна було дістатися залізницею, увагу дачників привертали лівобережні Дарниця та Передмостова і Микільська слобідки. “Життя в Слобідці дешевше, ніж в Києві”, — слушно зауважував довідник “Дачник” 1909 року.
“Путівник по Києву” 1913 року доволі скептично описував Микільську слобідку як “досить велике, брудне та далеке від примітивного облаштування  місце, заселене різного роду майстрами, відставними солдатами і подібним людом та періодично затоплюване під час великих весняних повеней Дніпра біля Києва. Але влітку, завдяки пишній рослинності, близькості ріки Микільська слобідка стає місцем частих відвідин невибагливих киян, які прямують туди на човнах пити молоко в садочках приватних садиб або ласувати раками в одному з кількох трактирів, нещодавно там влаштованих. Для вимогливішої публіки тут існує сад “Петрівський парк” (колишній “Венеція”) з музикою та літнім театром. 1912 року відкрився рух мототрамвая між Києвом і Слобідкою через Ланцюговий міст. З відкриттям трамвайного сполучення розвиток Слобідки пішов швидким кроком, і невдовзі вона перетвориться на жваве містечко”.
На Передмостовій слобідці мешкало чимало робітників “Арсеналу” та інших підприємств Печерська, тож побутувала й така назва: Печерська слобідка.
У червні 1920 року польське військо, залишаючи Київ, висадило в повітря Ланцюговий міст. Через п’ять років його відбудували за проектом інженера Є. Патона на тих самих цегляних биках. І хоч новий міст уже був іншої конструкції — не ланцюговим, та ще й перейменованим на честь більшовички Є. Бош, кияни все одно називали його за звичкою Ланцюговим.
Наприкінці 30-х років на Передмостовій слобідці було кілька десятків вулиць, мешкало близько 30 тисяч жителів. У селищі були школа, пошта, аптека, кінотеатр, крамниці.
У вересні 1941 року на завершальному етапі Київської оборонної операції підрозділи 4-ої дивізії НКВС та 37-ої армії замінували й висадили в повітря Ланцюговий міст. Загинуло чимало оборонців Києва, які ще перебували на мосту. Решта, вже під вогнем німців, що їх переслідували, намагалася скористались останніми плавзасобами, зокрема буксирними пароплавами “Алексей Стаханов” та “Фультон”. Під шаленим обстрілом ворога вони не дійшли до Лівого берега, одержавши пошкодження та сівши на мілину. До того ж, вогонь вели з Лівого берега і свої, вважаючи, що то переправляються німці. “Мобілок” тоді не було! Небагатьом пощастило врятуватись.
На підступах до Ланцюгового та Русанівського мостів радянські сапери залишили мінні поля. Колишній слобідчанин Святослав Боженко із Сан-Франциско, тоді дванадцятирічний школяр микільсько-слобідської школи № 31, згадує: “Жили ми при битій дорозі, тож з приходом німецької окупації поставили у вітальні нашого будинку німецьких саперів. Щодня біля стіни нашого дому складали вони жахливі штабелі розряджених мін з толом. Витягали їх вони з одного незнищеного прольоту Русанівського мосту…
На заплавних луках люди випасали коней. Совєти замінували ці луки, і багато коней потім підірвалось на мінах. Там ми з сусідами знайшли підірвану шкапу, з якої хтось уже зняв шкіру. Мама засолила м’ясо, що живило нас кілька місяців”.
Поруч із зруйнованим Ланцюговим мостом, нижче за течією від його п’яти жовто-цегляних биків, німецькі сапери за 24 години навели 500-метрову понтонну переправу на ґумових човнах. Потім ще кілька дерев’яних мостів, якими сунули війська й численні валки, заповнюючи величезний простір, куди потрапили в оточення 665 тисяч захисників Києва. Згодом німецька військово-будівельна організація Тодта, широко використовуючи працю військовополонених і місцевого населення, демонтувала всі металеві конструкції знищених мостів і вивезла їх як металобрухт на переплавку.
Святослав Боженко пише: “Восени 1941 року Броварським шосе гнали тисячі військовополонених. Нам, хлопчикам, мами давали картоплю й нарізані шматки гарбуза. Ми сиділи на парканах і кидали це полоненим. Німецькі конвоїри зганяли нас, і розліталися ми, як горобці, але незабаром знову були на парканах. Діти не завжди розуміють страх”. Гнали останніх оборонців Києва у табори смерті…
А коли за два роки Червона армія підійшла до Дніпра, окупанти 26 вересня 1943 року підпалили Передмостову слобідку і Труханів острів, щоб не залишити жодного шматка деревини — універсального підручного плавзасобу для форсування ріки. Уже в листопаді, по визволенні Києва, вздовж биків Ланцюгового мосту, вище за течією, радянські сапери навели понтонний міст.
По війні житлова забудова на Трухановому острові та Передмостовій слобідці вже не поновлювалася — ці місця призначалися тільки для відпочинку киян.
Улітку 1946 року на острівній безлюдній Передмостовій слобідці розташувався військовий табір київських допризовників. Тут набували перших солдатських навичок юнаки, яким виповнилося 18 років, — ті, хто не встиг воювати, але втратив два роки звичайного навчання через окупацію. На першу зміну потрапили учні київських технікумів (індустріального, річкового) та деяких спецшкіл. Був там і старший брат автора цих рядків, майбутній художник Георгій Малаков — серед учнів-старшокласників Київської художньої школи ім. Т. Шевченка. Допризовників розмістили в землянках, які, ймовірно, залишилися від часів окупації, коли німці розбирали метал з Ланцюгового мосту. Хлопці займалися стройовою підготовкою, стрільбою з гвинтівки, жбурляли навчальні гранати в “танк” — накрите іржавою бляхою покручене вогнем ліжко, взяте на згарищах колишньої слобідки. У здичавілих заростях знаходили каски, кинуті тут 1941 року, на узбіччі Броварського шосе лежала понівечена пожежна автомашина — одна з тих, які евакуйовували, а потім повертали, бо далі Броварів вони не доїхали. До речі, ці пожежні машини використовували в окупованому місті, їх урятували київські пожежники від повторного вивезення — вже на Захід.
До середини 60-х років Передмостова слобідка і сусідня Довбичка як місця літнього відпочинку, а також Микільська слобідка сполучалися з Києвом річковими трамваями. На острові понад два десятиріччя залишалась майже незайманою природа, і в густих некошених травах можна було сполохати куріпок.
1965 року через Дніпро новими мостами — Метро (684,5 м) та Русанівським (349 м) — пішли на Лівий берег поїзди метрополітену, з’явилася станція “Гідропарк”, приймав відпочивальників впорядкований парк. Наступного року через Венеціанську протоку перекинули місток (144 м), який розширив межі Гідропарку, дав змогу збільшити площу його піщаних пляжів.
Коли чуєте по радіо прогноз погоди і що “рівень води в Дніпрі біля Києва становить стільки-то метрів вище умовного нуля”, знайте, що цю інформацію надає гідроспостережний пост, розташований у Гідропарку. А умовний нуль дорівнює позначці 91,5 м над рівнем моря.
Про трагічне минуле Передмостової слобідки нагадує щемливий та артистично-символічний пам’ятний знак (скульптор М. Білик, архітектор А. Чемерис), встановлений 1991 року на галявині біля центральної алеї парку.
Нині Гідропарк відвідує переважно так само “невибаглива публіка”, яка задовольняється замість театру… російською “попсою” й ласує вже не раками, а сумнівної придатності креветками. Вибаглива публіка, як завжди,  нечисленна, має можливість насолоджуватися спогляданням красенів-дерев, слуханням солов’їного співу та кумкання жабів у мальовничому озері — якнайдалі від гуркоту метро, чаду мангалів і шерхоту порожніх пластикових пляшок під ногами. Що далі від “цивілізованої” частини, то Гідропарк прекрасніший — добре впорядкований та любовно доглянутий. Таких куточків у європейських столицях небагато. Але й сюди вже кидають жадібні погляди ненажерливі анонімні “інвестори” з безсовісними забудовниками так само не київського походження.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “КИЇВСЬКИЙ ГІДРОПАРК

  1. Виктория

    Цікава стаття, але прикро, що в інтернет-виданні не опубліковані всі фото.

Leave a Comment