КНИЖКА, ПОТРІБНА ВСІМ

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Національний університет “Києво-Могилянська академія”

У Радянському Союзі соціолінгвістики (ще однієї “продажної дівки капіталізму”) не існувало: не перекладали західних монографій, не запроваджували такі курси у вищій школі. Чому?

Передовсім тому, що соціолінгвістика показувала, яка мовна ситуація у “братніх” республіках. Як відомо, час від часу в Москві проводили з’їзди працівників освіти: на ці з’їзди відряджали освітян із союзних республік, щоб вони доповіли на “загальній колегії” біля Кремля, яким шляхом провадять навчання в певній республіці рідною (а не лише общєпонятною) мовою. Ці чемні вчителі читали доповіді, заздалегідь затверджені в ЦК, рідною мовою. Усі в залі сиділи з навушниками і чули переклад доповіді різними мовами СРСР (хоч переважна більшість, звичайно, вмикала переклад російською). Після такої “зустрічі” проголошували, що мови братніх республік розвиваються, і розвиток цей стабільний (клінічно стабільний, хочеться додати). Звичайно, що фахове дослідження із соціолінгвістики ніколи не дало б таких результатів. Нині в Україні відчуваємо “позитиви” мовної політики в СРСР, коли й досі українською мовою в деяких реґіонах не те що не спілкуються, навпаки, вважають, що українська мова — вигадка австріяків, тож нехай у Галичині спілкуються собі цією псевдомовою.
Ці проблеми було порушено 25 травня під час презентації в Києво-Могилянській академії “Нарисів з соціолінгвістики” (Видавничий дім “КМА”) — нової праці професора Лариси Масенко, завідувача кафедри української мови Києво-Могилянської академії. Це дослідження стало новим етапом вітчизняної мовознавчої науки, який іще раніше було прокладено у працях “Мова і політика” (1999) та “Мова і суспільство” (2004). Також можна згадати й “(У)мовну демократію” шановної авторки. Ці дослідження реалізують соціолінгвістичну методологію, заторкуючи такі дражливі питання, як формування мовної політики в Україні, історія українського лінгвоциду, існування форм білінгвізму. В Україні існує кілька посібників із соціолінгвістики, які підготувала професор ЛНУ ім. І. Франка Г. Мацюк, проте більшою мірою вони віддзеркалюють історію розвитку соціолінгвістичних студій в Україні, ніж акцентують на важливих аспектах мовного сьогодення.
Важливо, що нова праця Л. Масенко постала на основі лекційного курсу соціолінгвістики — отже, пропоноване видання пройшло “апробацію” у студентів. Це не гола теорія, відірвана від життя, а книжка, яка існує на вістрі часу, бо показує мовно-політичну картину України ХХІ століття. Водночас показово, що цей “підручник” містить додатки — дослідження студентів, які слухали курс “Соціолінгвістика”. Ці студії показують не просто мовні картини України (функціонування української мови в Рівному, Львові, Черкасах чи Дніпропетровську), не просто особливості сучасної жаргонології, а також містять особистісний компонент. Вони відображають внутрішні боріння молоді, яка приїздить до столиці, вступає до Києво-Могилянської академії й прагне позбутися комплексу меншовартості, доводячи родині й друзям (зокрема, зі східних та південних реґіонів), що українська — одна з повноцінних мов європейського простору, придатна для наукової та мистецької діяльності. Часто такі особисті приклади стають промовистими для молоді.
На жаль, мовне питання в Україні призводить до численних психологічних і психічних розладів і порушень. Мова — складова людської ідентичності. Як зазначив на презентації Є. Сверстюк, “Ми мало вникаємо в життя мови. Але наше життя в мові — чи не найголовніше”. Коли складова ідентичності існує “під питанням”, тоді в молодої людини виникає викривлене уявлення про власне існування в соціумі, у громадянському суспільстві. Нині мовний вибір знову повертає нас “на поле бою”, за висловом Євгена Сверстюка. Що ж, ворогують недовчені політики, а страждають нові молоді генерації, яких історія змушує перебувати по різні боки барикад. Україна не наважується прийняти політику Німеччини (з відщепленням “ГДР”), але водночас нібито розуміє, що мовна політика в Ірландії — не найкращий приклад… ХХ століття в Україні — це змагання за українську культуру, українську мову. Гармонійного проекту співіснування так і не вдалося створити.
Що буде надалі? Чи знову мова стане простором розколу? Чи новітня політика керманичів буде спрямована на знищення “білінгвізму” шляхом утвердження моноросійськості за допомогою кремлівського десанту?
На презентації Лариса Масенко навела кілька прикладів, які показують, що соціолінгвістика — наука надзвичайно мобільна й актуальна. Під керівництвом науковця готують роботу про функціонування української мови в Криму, зокрема, на початку дослідження було поставлено за мету проаналізувати реалізацію наказів екс-міністра освіти і науки І. Вакарчука щодо розвитку української мови. Але вже сьогодні потрібно говорити про зовсім протилежний бік (життя вносить корективи в дослідження): про утвердження російської мови в усій функціональній повноті, натомість українська мова в Криму опиняється не те що на марґінесі, а під табличкою “Обережно! Загроза!”
Викладач Київського університету ім. Б. Грінченка Таїса Бурлака згадала, як їй доводилося бачити процес “ходіння” ідей і текстів Л. Масенко “в народ” — коли фраґменти з її досліджень привласнювали політики та вчителі. З одного боку, плагіат. З другого — ознака “народної поваги”. Сьогодні, на думку пані Таїси, жінки йдуть попереду — в мистецтві, в науці. Лариса Масенко — приклад цієї “фемінізації” мовознавчого дискурсу. Шкода тільки, що настільки потрібні праці з’являються в недостатній кількості: 1000 примірників. Згадуєш, які мільярди в Україні виділяють на рекламну продукцію під час передвиборних кампаній: на плакати, листівки, буклети, рекламні щити. І ніхто з кандидатів не думає, що значно краще надати ці кошти на видання того, що залишиться в історії й що по-справжньому утверджує Україну. Маємо політику одноденного мислення “недоробленої буржуазії”, що вийшла з учорашніх пролетарів, які “академиев не кончали”. Праці геніїв, які неквапно й негаласливо роблять свою справу, часто залишаються не поміченими загалом. Сумним мотто стали цитовані у виступі Т. Бурлаки рядки з Ліни Костенко:
І живемо.
Земля ще нас тримає.
А вже мистецтво
ждать перестає.
Усі вже звикли: геніїв немає.
А що, як є? Зацькований, а є?!
Для багатьох мовознавців Лариса Масенко є цим “генієм”, яка всупереч усьому працює протягом років задля збереження рівноваги між науковою етикою і чванством галасливої юрби, яка до певної межі не розуміє, що означає слово “нація” і яка роль державної мови в розвитку самої держави. Ця стратегія “працювати всупереч/попри/незважаючи на…”, на думку знавця української термінології Ольги Кочерги, — девіз Л. Масенко. Зрештою, за її словами, є підстави і для оптимізму: вона згадала, як у Центральній травматологічній лікарні м. Києва здивувалася вишуканій українській мові, що нею спілкується головний лікар і медичний персонал. І якою була радість лікаря, коли вдячна пані Ольга подарувала… книжку “Українська мова в ХХ сторіччі: історія лінгвоциду”. Звичайно, такі ситуації вселяють оптимізм, але було б значно важливіше почути щось схоже про лікарні в Донецьку чи Севастополі. Хочемо чи ні, але Київ (уже й за помаранчевої, нібито проукраїнської влади) “здав” південь і схід, “здав”, щоб не мати зайвого клопоту, перевівши українськомовних українців із цих реґіонів у статус “діаспорянина” або й “ворога”.
Залишається вірити, що розумні книжки на кшталт “Нарисів з соціолінгвістики” будуть потрібні всім нам, аби створити простір порозуміння й взаємоповаги, а не ворожнечі. Хоч декому й дуже хочеться зводити народи лобами, бо вислів “поділяй і — володарюй!” старий, як цей світ.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment