ОЛЕКСАНДР ПЕТЛЮРА, БРАТ ГОЛОВНОГО ОТАМАНА УНР

Олександр Петлюра — польський офіцер. 1928 р.

Станіслав СТЕМПЄНЬ,
директор Південно-східного наукового інституту,  м. Перемишль, Польща

Олександр був молодшим братом Симона Петлюри, голови Директорії Української Народної Республіки, а також Головного Отамана УНР. Народився 29 серпня 1888 р. в Полтаві, в міщанській сім’ї, й був наймолодшим із дванадцяти дітей Василя й Ольги Петлюр. Батько володів невеликим візницьким підприємством, що складалося з п’яти-шести пар коней, і так заробляв на утримання родини, мати займалася домом і вихованням дітей.
Олександр по закінченні церковної міської школи, як і брат Симон, почав навчання в Полтавській духовній семінарії. Кар’єра священика або вчителя, до чого готувала семінарія, вочевидь, не дуже йому імпонувала, та й на продовження навчання батьки не мали грошей, тому Олександр після чотирьох класів 1910 року вирішив вступити до російської армії. Його направили до III Київської школи курсантів, яку закінчив 1915 р. і став підпоручиком. Олександра відрядили не на фронт, а на військову підготовку. Спочатку він був заступником курсового офіцера, а 1916-го обійняв посаду командувача компанії молодшої командирської школи, згодом став командувачем компанії.
З ініціативи незалежницьких українських діячів у Києві 18—21 травня 1917 р. скликали І Український військовий з’їзд. Його учасники висловилися за українізацію російських підрозділів в Україні, в яких більшість становили солдати української національності. У цьому з’їзді від імені Українського Військового Комітету Західного Фронту брав участь Симон Петлюра, якого обрали головою Генерального Військового Комітету, що діяв під керівництвом Центральної Ради. Олександр наважився тоді на вступ до формованої української армії. У червні 1917 р. його направили до Першого полку піхоти імені гетьмана Дорошенка.
Коли наприкінці 1917 року внаслідок суперечок у Центральній Раді й Генеральному Секретаріаті дійшло до розбіжностей думок (головно стосовно організації української армії й ставлення до центральних держав), прихильник переговорів із державами Антанти генеральний секретар військових справ Симон Петлюра подав у відставку. Це безпосередньо вплинуло на кар’єру Олександра. Як брата опозиціонера, його за наказом командувача І Українського Корпусу генерала Павла Скоропадського демобілізували. Однак він не відмовився від військової служби і на братове запрошення в січні 1918 р. поїхав у Слобідську Україну, де Симон розпочав організацію козацьких добровольчих відділів. Із таким відділом під кінець січня 1918 року вирушив визволяти захоплений більшовиками Київ.
На жаль, попри визволення столиці, її не вдалося втримати. Після підписання Українською Народною Республікою 8 лютого 1918 року миру з центральними державами, обидва брати як прихильники Антанти на знак протесту відійшли від військової служби, не відмовляючись від цивільної діяльності на користь побудови Української держави. Симон працював у Союзі Земств і Міст, а Олександр 12 квітня 1918 р. став урядовим комісаром міста і району Хорол на Полтавщині. Він недовго був на цій посаді, бо вже 28 квітня генерал Павло Скоропадський ліквідував республіку, закликаючи до монархічного Гетьманату Української держави.
Попри критичне ставлення до монархізму, Олександр повернувся до військової служби. Гетьман Скоропадський був одним із прихильників створення Збройних Сил України, тож були потрібні офіцерські кадри. У серпні 1918 року Олександра підвищили до поручника. Але повністю можливості військової служби відкрилися перед ним після повалення гетьмана Скоропадського і повернення Української Народної Республіки (14 листопада 1918 року). На чолі Збройних Сил України став брат Симон Петлюра як Головний Отаман. Олександр хоч і не обіймав високих посад в українській армії, але завжди виконував відповідальні з військового й державного погляду завдання. У лютому 1919-го працював зв’язковим офіцером у штабі Фронту Правобережжя, а 1 квітня того самого року його перевели до Гуцульського Гарнізону “Гуцульський Кіш”. У липні 1919-го Олександр отримав звання капітана й обійняв посаду ад’ютанта при Головному Командуванні військ УНР.
Навесні 1920 року в зв’язку зі змінами в польсько-українських відносинах реорганізували українську армію. Олександр Петлюра перейшов до Третьої Залізної дивізії на посаду командувача компанії. Вочевидь, на бойовій посаді служив успішніше, ніж у штабі, тому під час спільної польсько-української експедиції на Київ, у кінці квітня 1920 р., його підвищено до звання підполковника і призначено командувачем батальйону цієї дивізії.
У жовтні 1920 року після підписання Польщею мирних угод у Ризі українські війська вирішили самостійно продовжувати боротьбу. Олександр Петлюра служив у складі головних сил (7 і 9 бригади) під командуванням полковника Павла Шандрука. Після поразки військ УНР разом із III дивізією перейшов Збруч і став інтернованим у Польщі.

Серед діячів української еміграції в Польщі. Каліш. 1924 р.

До 1925-го Олександр Петлюра перебував у таборі в Каліші, активно працюючи на культурній і суспільній ниві. Був членом Українського військово-історичного товариства, співтворцем і головою літературно-мистецького товариства “Веселка”, що видавало за редакцією Євгена Маланюка й мистецький журнал з такою самою назвою.
Після приходу до влади Юзефа Пілсудського створилися можливості збільшення контингенту контрактних офіцерів української національності у Війську Польському. Олександр Петлюра зацікавився цією ідеєю і тому не поспішав залишати Польщу. Тим часом до нього дійшла трагічна новина: 25 травня 1926 р. в Парижі вбито брата Симона. Боляче пережив цю звістку і з родинних обставин, і з національних.
Маючи надію на швидке отримання запрошення до військової служби, пробував, живучи в Каліші, заробляти на життя, контактував із політичним керівництвом української еміграції в Польщі, а також із заснованим восени 1926 року за згодою маршала Юзефа Пілсудського штабом міністра військових справ УНР під керівництвом генерала Володимира Сальського. Чекаючи на відповідну посаду у Війську Польському, інтенсивно вчився польської мови, вивчав військову літературу. Як іноземцеві для вступу до польської армії йому потрібно було отримати дозвіл президента Речі Посполитої. Він надійшов 26 січня 1928-го. Після короткострокової перепідготовки Олександр підписав контракт на довгострокову службу на посаді майора.
Зважаючи на обставини, які виникли у зв’язку з підписанням Ризького миру, а також піклуючись про власну безпеку (після братової смерті), змінив за порадою військових властей прізвище на Хорольський. Його направили до першого Полку Легіонів піхоти у Вільнюсі.
Він ретельно виконував свої обов’язки, оскільки вже після кількох місяців служби 21 вересня 1928 р. йому доручили виконувати обов’язки командувача III батальйону. Виконував їх до 4 квітня 1929 р., а потім до 1935 р. служив там як штабний офіцер полку. Оскільки польські й українські військові (Олександр підтримував постійний контакт із генералом Сальським) цінували його здібності, 1935 року направили на курс командувачів батальйонів у Центр навчання піхоти Війська Польського в Ремберті.
Після завершення курсу повернувся до      І Полку піхоти у Вільнюсі й обійняв посаду командувача батальйону. Український генеральний штаб дав йому завдання наглядати над молодшими українськими офіцерами, прийнятими до Війська Польського.
Олександр Петлюра брав участь в українських національних імпрезах, зокрема з нагоди річниць смерті брата Симона, а також урочистостях, які організовувала українська еміграція в Польщі. Частину зароблених грошей систематично передавав на українські потреби і благодійництво. За військову службу його нагородили Лицарським Хрестом ім. Симона Петлюри.
У вересневій кампанії 1939 року воював на чолі свого батальйону. Олександрові Петлюрі вдалося уникнути німецької й радянської неволі. Наприкінці 1939 р. конспіративно оселився у Хелмі. Там незабаром уклав шлюб з учителькою, що походила зі Станіславова (теперішній Івано-Франківськ), Іриною Вітковицькою. Вона була рідною сестрою Іванни Вітковицької, дружини його небожа Степана Скрипника, передвоєнного депутата Сейму Речі Посполитої, пізніше — єпископа, згодом православного патріарха Мстислава.
З початком радянсько-німецької війни 1941 року разом із дружиною переїхав до Рівного, де оселився на вул. Кошиці, 3. Переїзд відбувся з ініціативи Степана Скрипника, який у серпні 1941 р. разом із письменником Уласом Самчуком, а також відомим довоєнним українським видавцем Іваном Тиктором заснував у Львові, а згодом перевів до Рівного редакцію газети “Волинь”. Редакцію реорганізували у видавництво з такою самою назвою, яке, крім газети, видавало журнали “Український хлібороб” та “Орленя”. Було опубліковано матеріали на історичну, релігійну тематику, про громадське життя українців. Олександр Петлюра у видавництві виконував функції адміністративного керівника. 1942 р. у нього народився син Володимир.
У Рівному сім’я Петлюри прожила до осені 1943 р. У ті часи гостра боротьба між двома фракціями Організації Українських Націоналістів — бандерівцями та мельниківцями — паралізувала громадське життя, додалася антипольська акція УПА на Волині. Зростав терор німецьких окупаційних властей. Олександра Петлюру як колишнього офіцера Війська Польського підозрювали у співробітництві і з польською партизанкою, і з Українською Повстанською Армією, що в той час здійснювала антинімецькі акції. Йому загрожував арешт. На його становище в українському середовищі негативно впливало те, що небожа Степана Скрипника, тоді вже висвяченого на єпископа, вважали супротивником ОУН, особливо бандерівського напряму. Олександр вирішив сховатися у Львові, куди виїхав разом із сім’єю в грудні 1943 р. За кілька місяців переїхав до Варшави, де мав багато знайомих і друзів.
З огляду на наближення радянського фронту, піклуючись про сім’ю, незадовго до Варшавського повстання вирішив залишити Польщу і переїхав до Братислави. Зустрівся там з українським письменником Аркадієм Любченком, який так його охарактеризував: “Був тут короткий час Олександр Петлюра (брат Симона) з дружиною і маленьким синком. Він полковник, служив як контрактний майор в польській армії. Поводиться ввічливо, просто, дещо позує. Дуже амбіційний, але загалом симпатичний і скромний. Зовні трохи подібний до брата”.
Зі Словаччини разом з іншими біженцями, зокрема з єпископом Мстиславом, а також його донькою і її чоловіком подалися до Потсдама, а потім Оффенбаха, де їх застав кінець війни. Опинився в американській окупаційній зоні. Приїзд до Оффенбаха не був випадковим, там саме зосередилася частина представників українського еміграційного центру, яким вдалося виїхати з Польщі.
Наступними зупинками сім’ї Петлюри були табори для емігрантів в Майнц-Кастелі (перебували там два роки) і Пфорцхеймі, звідки в середині 1950-х з допомогою архієпископа Мстислава дісталися Канади. Оселилися в домі митрополита в місцевості Ґрімсбі (Онтаріо).
Олександр Петлюра працював робітником на фермі, а також співпрацював із заснованим архієпископом Мстиславом щомісячником “Церква і Нарід”. Помер 4 березня 1951 р. Його поховали на кладовищі в Торонто. На його могилі зусиллями товаришів по зброї й української еміграції в Канаді встановили пам’ятник у формі петлюрівського Воєнного Хреста.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment