ТВОРЕЦЬ КОСМОСУ КРАСИ

Володимир КАЧКАН,
лауреат премії ім. І. Огієнка
м. Івано-Франківськ

Його майстерня, що у Будинку художника на розі вулиць Незалежності та Івана Франка, зветься робітнею. Вона трохи незручна, бо аж на п’ятому поверсі, там постійна сирість, адже дах старий, протікає, вікна також просяться на заміну. Але Богдан Губаль зробив перегорожу: у цьому закутку бібліотека — стелажі аж до стелі. Кохається у фахових журналах. На канапі десь-колись приляже та й випростає хребет, що зазнає “атаки” від щоденного сидіння за ткацьким верстатом.
За столом при лампі часто-густо засиджується допізна, розмірковуючи над різними мистецтвознавчими публікаціями; ось тут, у куточку під вікном, ловить захід сонця, бавить око променями і попиває чайок.
Він, може, попервах відбувся як дизайнер. Тому нині розуміє і потверджує:
— Дизайнерська праця вимагає, аби на твоєму спеціальному столі був добротний кульман, користування яким у десять разів скорочує витрати часу. Якщо раніше я над розробкою інтер’єру в середньому працював місяць, нині з чеським кульманом — три-чотири дні, уся робота технічно досконала.
Маю щастя частенько бачити Богдана Губаля при верстаті. Його руки, особливо ж пальці, ніби в диригента, творили на білонитяній матриці якісь вертикально-горизонтальні рухи; він експресивно перебирав очима кольори з невеличкого ескіза і, як мольфар, переносив-перекидав їх на верстат.
Вдивляюсь у швидкі, як мить, то в уповільнені, мов віддих, рухи. Ось пульсують фарби — ніби прокидаються гори, змінюються світлоплями і тіні, вібрує під моїм поглядом уся площина. Тут реальний світ переходить у загадковий. Асоціативна притчевість обкосичує твою голову: то хрестики, то німби, то птахи — і все це оживає, ворушиться, дихає, віщує. А ще у тому зоровому русі — якесь павутинне, ледь вловиме порухами душі музикування.
Може, зараз він зведе густобрів’я — і перед ним вималюється рідна дерев’яна, одноповерхова хата-чворак, кладена у вугли. А далі поза воринням — поле, важке, туго глиняне, де родять хіба що картопля та овес, а за городом ніби підростають на очах пагорби з усталеними назвами Волосань, Горб, Турчанка, а ще далі — густі смерекові ліси.
А, може, йому привидиться схід сонця у Сколівському районі, що на Львівщині? Там видобувається з гір невеличке сільце Хащовання, де до пракняжих часів були непрохідні потоки, урвища та ущелини. Але нині це гірське село, що зупинило стрімходу перед самим перевалом на Закарпаття, вирізняється казковою мальовничістю.
Ось тут і закоренився секрет художності, отого небуденного бачення й реагування на світ, дивно поділений горами й підгір’ями на просторопласти, що й понині сприймаються Богданом Губалем наче якісь осібні, самостійні світики в гармонії з єдиним неподільним небом.
За порогом батьківської хати — початкова школа, а далі стежка до восьмирічки у Волосянці. А потому дороги повели-повели ген-ген, туди, звідки і гір не видно, — аж до Львова.
Та найвищою “академією” малярства були татові малюнки, які нерідко Богдан з дитинства намагався перенести й собі на папір.
Тато Іван малював пізно, коли хлопець спав. А рано Богданчик, бачачи готову картину, не раз слинив очі, бо образа щипала: як це так, без нього діялося татове чаклування над папером.
Ось приходить до Губалів Василь Шушко, а він також потрохи бавився у малювання. А Іван каже до нього:
— Слухай, що порадиш робити з тою дитиною, не відтягнеш і за вуха — малював би цілоденно.
— Е, — каже, — напиши до районної газети, мовляв, так і так, то, може, щось підкажуть.
Ото сідає Іван та й пише до Львова, в редакцію “Вільної України”. Ті — до училища. Звідти надійшли умови вступу, програма іспитів.
Зібрав Богдан свої пожитки і поїхав з татом до Львова. Став до іспитів. Дивиться, а там той за мольбертом, другий щось каже про пропорції, ще хтось цілиться олівцем, шукає центр, перспективу. А він не чув про ці “високі матерії”, малював собі, що навіювала уява, та й годі. Схопив хлопця мандраж. Але все-таки закладений батьківською працею приклад уперто йти, як у гору, придався тут. Дивиться, серед двієчників-трієчників немає його у списках, за композицію, рисунок — “добре”, а за живопис — “відмінно”.
Ось так вступив, почав опановувати щаблі сходження до мистецького Олімпу, а вже коли відслужив у війську, почав подальше вивищення у Львові, в інституті. Десь на третьому курсі збагнув, що спосіб життя накладається на характер творчості.
Тепер, коли пан Губаль, носячи високе звання заслуженого діяча мистецтв України, уже поволі важачи підступи до шістдесятки, іде до студентів Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, сміливо повторює: не думайте про диплом, рвійно працюйте, аби осягнути секрети малярства, інших технік, менше байдикуйте, у вихідні шибайтеся музеями, виставками, ходіть на етюди, шукайте, де, хто виступає з приїжджого люду, — о, там надбаєте ще чимало такого, про що вам не розкажуть стаціонарні викладачі…
Богдан Губаль упродовж довгої звивистої дороги вивчає достеменно, анатомізує, сказати б, за вертикаллю й горизонталлю набутки світового гобеленного мистецтва, втішається французькими, фінськими, іспанськими шедеврами, нашим гуцульським і бойківським килимарством та ліжникарством, а душа тягне думку вище — до сонця, до космічної неосяжної високості.
Десь спонтанно ніби прокльовується на папері задум у вигляді кольорових міні-ескізів; часом око потребує збільшити їх; а вже на вертикальному верстаті дивовижне сплетіння майстровитих пальців обох рук, що пересновують затакт кольорів з ескізу на струни бавовняної нитяної основи, музикування душі, що як на арфі, несе бавовняними жилами окрасу думки — “заснулий” міні-образ проростає, тішиться теплом і світлом — і квітує.
Гобелени широкого формату для інтер’єрів, настінні гобелени, дво- чи тричастинні об’ємно-просторові композиції-витвори або й невеличкі ескізно-фраґментарні, як у малярів, акварелі — це естетичне багатство милувало очі глядачів численних виставок в Україні, Європі й заокеанні.
Двадцять п’ять персональних виставок — ось творчий доробок митця, а тих імпрез, у яких пан Богдан заявляв свою творчість одним чи кількома творами, — не злічити.
Його гобелени — в музеях і приватних збірнях, колекціях в Україні, США, Канаді, Німеччині, Бельгії, Франції, Польщі, Англії, Угорщині, Австрії, Австралії, Південній Кореї.
Широкий дизайнерський погляд на речі доокілля, розпростореність і розкутість мислення, ґрунтовні знання досвіду і традицій попередників, завзятість і спрага новотворення — оце те “пальне”, яке рухає митця широким гостинцем творчості.
У палітрі Богдана Губаля завше в основі органічні й характерні для народного ткання біло-чорні та сіруваті кольори, а до них залежно від тематично-сюжетних розв’язків гармонійно додаються-накладаються тони і напівтони, що дає змогу вивершувати композиційні плани-завдання.
У його творчій лабораторії багато символічного. Але ж символ безмежний у своєму значенні; він неосяжний для ока, зате безбережний для творчої уяви. Символ може прималити людину настільки, що вона здаватиметься дрібненьким коником у зелен-траві, а може обожнити-возвеличити, вивищити духом-думкою настільки, що і не збагнеш тієї величі; здаватиметься тобі у тому символі реалія якоюсь іррадійсністю, до якої дряпаємося віками, а не дістанемось ані оком, ані порухами серця, ані думкою — бо то незбагненний нашою сутністю Космос.
Губаль-пошукач завше дбає, аби не збитися на ремісництво, тиражування, не запруджувати виставки кількісним валом, а шукати, бо ще прадавні мовили: хто шукає, той знайде.
Нерідко стоїш перед гобеленом, наче перед розгорнутою книжкою. Ось “Зустріч”: у домінанті твору — мовби сріблясто-перламутрове озоріння неба. Далі “вчитуєшся”, заглиблюєшся зором, гейби проникаєш у незбагненність земну, лісову, пільну; перед очима таки змигують-здвигають раменами скиби чорнозему — й оті ритмічні кольорові паси нібито ворушаться, переплітаються у твоєму баченні, й ти уже теплишся відчуттям поруху живої природи у гарячих і теплих коливаннях повітря.
Добрий, з “набитою” рукою дизайнер і графік Богдан Губаль ставиться до всього традиційно-набутого з обережністю, делікатністю і витонченістю.
Ось вічна тема: “Розп’яття”. Мало бути глибоко віруючим, треба достеменно пізнати й засвоїти досвід сакрального мистецтва, мати підготовлені пальці й душу, аби в очікуванні благословенної миті побачити серцем отой історичний драматизм розп’яття Ісуса, щоб на чистому, як білий світ, тлі у сріблясто-золотавих кольорах стилізовано узагальнити Божого Сина.
Є в гобеленному царстві Губаля історичне коріння, прадавнє українське наближення до сакральності, отой пісенно-народний, часом не до кінця виказаний-виповіджений речитатив-діалог або й внутрішньо-прихований від часу монолог-сповідь: а доленька моя увивиста, як гірські стежечки та потічки; а горенько моє — аж понад гори сягає; а розмисли мої — аж до небонька струмують. Боженьку мій, рятівнику єдиний, подай надію — бо треба жити, жити!..
Філософема сприйняття і художнього перетворення світу Богданом Губалем — непроста, вона передусім кільчиться у народному ґрунті, стеблиться на академічних знаннях і виколошується надбаною вмілістю, що спирається на роками перетворювані здібності та вроджені задатки — у талант.
Дивишся на його гобелени  — і жодного клаптика інертної площі; тут кожен сантиметр композиційної структури завантажений складовими загального змісту; тут осяг тла теж несе змістове категоріальне призначення. “Розчленовуєш” поглядом твір на його первні, уявним перевеслом зводиш у цільну сув’язь — і вже тоді раюєш оком, душею, серцем.
Можна сміливо стверджувати, що гобелени Богдана Губаля далекі від класичної шпалери, від “гладкої” картинності зображення. Збагнувши пластичність, різноманіття структурних і фактурних можливостей нитки, волокна, різних способів переплетіння, художник сягнув таїни образного втілення не тільки реалій життя, а й філософських, психологічних та естетичних понять (світ музики, світла, космосу, почуттів, переживань).
Мабуть, недарма автор численних мистецтвознавчих досліджень мистецької царини, з-поміж яких авторитетний том “Майстри українського бароко” (1991), навчитель пана Губаля професор Володимир Овсійчук на персональній виставці Б. Губаля у Львові, “перечитавши” гобеленні полотна “Повернення”, “Бескиди”, “Чорногора”, “Благовіщення”, “Відчай”, сплеснув руками від композиційно-кольорової органіки, високої виконавської культури, делікатності й інтелігентності вияву задумів. І коли Володимир Антонович як мистецтвознавець назвав пана Богдана “винятковим мистецьким явищем”, може, хтось знітився, хтось примружив прискіпливе око, комусь здався оцей духовно-прогностичний завдаток, можливо, не на часі, мовляв, заскоро так, пане академісте, розкидатися високоштилем.
А виявилося, недарма вчитель скинув перед своїм учнем капелюх.
…Від реалістично-декоративного ремісничого фіксування, “перекладення” народної виконавської традиції ткацтва й килимарства (“Пробудження”, 1979) до філігранної філософської інтерпретації образної античності, що переходить через символіку знаків та кольорів у сучасність і ще непізнаний світ (“Викрадення Європи”, 2000), — то майже двадцятилітній шлях шукання себе, істини, мистецької сутності й естетичної вартості того, що має означення — творчість.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment