СЛУХАЙТЕ ГОЛОС ВІЧНОСТІ

Марія ГАРМАШ,
с. Устимівка, Київська обл.

На моє переконання, тільки той може бути вчителем, хто завжди вчиться сам. Зрозуміла це, коли студенткою проходила педпрактику в Надії Дмитрівни Коваленко. Вона вражала енциклопедичністю знань і прагненням весь час пізнавати нове, не пропускати жодної цікавої події в культурному житті; бажанням розповісти про це іншим.
Така вона й зараз, хоч роки змушують перебувати вдома. Але на її “життєві” уроки поспішають ті, хто “в серці має те, що не вмирає”. На щастя, такі є й у Стайківській школі, якій Надія Дмитрівна віддала 15 років життя, і в Кагарлицькому відділі освіти Київської області. Тож зусиллями директора школи Любові Ясюк, директора краєзнавчого музею Алли Євлогієвої, педагогічного та учнівського колективів на початку лютого 2010 року було організовано презентацію двох книжок Надії Коваленко: “Наодинці з совістю” (біографічний нарис про долю чоловіка Юрія Коваленка) і “Пам’ять у полум’ї часу” (автобіографічна сповідь).
Пронизлива правда не лише про особисте, а й про те, що стосується нас усіх, висловлена в книжках так яскраво і виразно, що якби вдалося зняти фільми (а сюжети вийшли напрочуд сценічними), то для молоді це було б надзвичайно цінним подарунком для утвердження мужності й сили духу.
Авторка все життя займалася саме цим — вихованням особистості. І робила це з допомогою українського слова так талановито, що переважна більшість її вихованців ставали українцями-патріотами. “Почему так много ваших воспитанников рвутся поступать на украинское отделение филфака?” — таке питання звучало одним з головних обвинувачень, коли партноменклатура вишукувала можливість, як виключити з партії й звільнити з роботи сумлінного й цілком законослухняного працівника.
Та все це позаду. А зараз зворушливо й водночас суворо звучала зі сцени правда про матір, батька, дідуся чоловіка пані Надії. Та інакше й бути не могло: адже всі присутні колись спілкувалися з Юрієм Миколайовичем, що вже відійшов у засвіти, і з Надією Дмитрівною. Вони ніколи не терпіли фальші, лицемірства, не сприймали підлабузництва. Вічний шукач правди й захисник справедливості, талановитий вчений, художник, архітектор Юрій Миколайович був суворим, часом різким.
Після смерті Юрія Миколайовича вона знайшла в собі сили сісти за письмовий стіл й створити йому своєрідний пам’ятник, аби промовляла до нас і кликала до дії його мрія про студентське містечко на берегах Дніпра, про гончарну майстерню, художній гурток для дітей; про справді розумну й квітучу Україну.
В автобіографічному нарисі “Пам’ять у полум’ї часу” Надія Коваленко не просто перегорнула сторінки власної долі, а змалювала яскраву картину життя всієї української інтелігенції у післявоєнний період. Який же він був непростий для кожного українця!
І якщо ми зараз маємо незалежну Україну, то це завдяки таким учителям, як Надія Дмитрівна. Недарма ж хтось із гостей сказав: “Якби таких учителів, як Надія Дмитрівна, було більше, ми вже не мали б багатьох проблем і загроз для існування держави”.
Честь і хвала представникам Кагарлицького районного відділу освіти, директору і вчителям Стайківської школи, прекрасному жіночому ансамблю “Берегиня”, що вони зробили цю презентацію справжнім святом величі людського духу.
Та на найбільшу вдячність заслуговує Антоніна Литвин, щира приятелька й духовна посестра Надії Коваленко, талановита поетеса й художниця, яка доклала багато зусиль, щоб книжки Надії Дмитрівни побачили світ.
Не уявляю сучасного філолога-педагога, який залишиться байдужим, прочитавши ці книжки. Вони допоможуть і у вчительській роботі, й у пошуку самоствердження й самореалізації.
Ті, хто торкнувся серцем уроків Надії Дмитрівни, самі стають на стежку розвитку особистості, як талановита поетеса Кагарличчини Надія Вегера-Предченко. Ось рядки, присвячені Надії Коваленко:
Вічність постала у всій красі,
В мові її Величності.
Вчитель говорить. Слухайте всі.
Слухайте голос Вічності.