У травні в Києво-Могилянській академії відбулась дискусія між провідними українськими істориками, присвячена виходу в світ монографії київського історика Тараса Чухліба “Козаки та яничари: Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500—1700 рр.” (Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”). Це видання стало першим в історії сучасної української історіографії опублікованим спеціалізованим дослідженням, присвяченим науковому аналізу відносин між Україною й Османською імперією впродовж XVI—XVIII століть.
Ганна ТРЕГУБ,
Національний університет “Києво-Могилянська академія”
До українського суспільства повертається мода приділяти прискіпливу увагу власній історії. Причина цього — активно проваджені на освітянській ниві змагання за “правильний” проект викладання історії у школах та ВНЗ. Проблема полягає в тому, що несвідомо пересічний громадянин опиняється в ситуації двовекторного проектування історії власного народу й держави. Досі в колективному дискурсі люди, далекі від історичної науки, послуговуються стереотипом щодо вписаності української минувшини в рамки культурно-цивілізаційних відносин між Заходом і Сходом. Проте практика показує, що найбільша кількість опублікованих праць у вигляді окремих книжок і досліджень з історії України стосується векторів Півночі й Півдня. Свідчення того — попит та цікавість і дослідників, і читачів до тем українсько-шведських відносин часів Івана Мазепи та українсько-турецьких стосунків протягом усього часу існування козацтва.
Як зазначив на початку заходу історик, професор НаУКМА Віталій Щербак, нова книжка Тараса Чухліба передовсім присвячена розповіді про непрості історичні відносини між християнською та мусульманською цивілізаціями, в яких одне з не останніх місць посідають українці й українське козацтво. Варто додати, що в цій історії ключову роль відігравали також яничари й Османська імперія.
Тарас Чухліб зазначив, що презентація його нової книжки має на меті обговорення трьох неоднозначних для сучасної української історичної науки питань. По-перше, сучасна складна ситуація з модою на козакофільство, козакоманство та козакофобію. І від того, який із цих напрямів оберуть або відкинуть нинішні дослідники козацької проблематики, залежить, який образ козака домінуватиме в українській історії, на шпальтах наукових монографій та сторінках шкільних підручників у найближче десятиліття. По-друге, на думку Тараса Чухліба, сучасні дослідники доби козацтва повинні не лишатися осторонь процесів творення шкільних підручників з історії. По-третє, проблема стосується питання вибору відповідної історичної оптики, крізь призму якої можна було б із позиції сьогодення найадекватніше оцінити попередню історію.
Отже, європоцентризм, азіоцентризм чи всесвітність? Усе свідчить, що нинішня історична дидактика у школах та університетах спрямована в бік першого. Тут слушно згадати про книжку французького історика Марка Ферро “Як викладати історію дітям у школі”, видану в Парижі 1986 року. Ідеться про те, що навіть навчаючи європоцентричної історії, ми не маємо забувати про вплив китайської, азійської, й, варто додати, османської цивілізації на європейські цивілізацію й суспільство.
Слушно згадати ці рядки, коли йдеться про історію українсько-османських відносин, історію козаків та яничарів. Українська фольклорна традиція віддзеркалює негативний образ яничарів й усього турецького світу. Синонім останнього — плач невільницький, продаж людей у рабство, а також чужий, басурманський світ, що змушує втрачати первісну, вроджену ідентичність — релігію та причетність до нації. Книжка “Козаки та яничари: Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500—1700 рр.” — чи не перший зразок наукового видання, де навіть у назві не закладено вказівки, що в тексті йтиметься про “фольклорне” протиставлення козаків та яничарів. Цю книжку передовсім присвячено українцям по різні боки барикад, їхній ролі у геополітичній боротьбі європейського хреста й османського напівмісяця в XVI—XVIII століттях. Історики досі сперечаються, скільки ж українців брало участь у “битві цивілізацій” під Віднем 1683 року, яка стала кульмінацією цього протистояння. Передусім починають лічити козаків і нараховують їх понад 300. Ті, хто не асоціює українське лише з козацьким, додає до цієї кількості тих, хто воював в армії польського короля Яна ІІІ Собеського, називаючи себе вихідцями із землі руської. Разом із козаками таких налічується майже 15 тисяч. Проте всі за старою звичкою не згадують про яничарів. З ними разом українців на полі Віденської битви, яка вирішила подальшу долю Європи, було набагато більше…
Молода українська історіографія, вік якої ще не перетнув поріг двадцятиріччя, — приклад унікальної наукової сміливості. Йдеться про відповідність принципові перебування історії поза межами добра і зла. Не буває історії ні чорної, ні білої. Те саме стосується будь-якого історичного феномену. На думку чернігівського історика Сергія Леп’явка, вихід у світ книжки, присвяченої висвітленню теми християнсько-мусульманських війн, показує новітній потенціал сучасної української історичної науки. Опис вузької теми християнсько-мусульманського збройного протистояння цікавий тим, що висвітлює різні пласти й рівні вписаності суто українських історичних мотивів, як-от феномен та доба козаччини, до ширшого геополітичного контексту. Зміна історичної оптики, погляд на добре знані історичні події та факти крізь призму історії сусідніх країн, великого цивілізаційного кордону виявляє питомо українське місце і роль на мапі часу.
Прикро констатувати, що для більшості українців історія країн-сусідів лишається справжньою terra incognita. Наче Стамбул чи Анкара розташовані від Києва далі, ніж Варшава чи Москва. Складається враження, що у свідомості українця ця відстань збільшується чи не вдесятеро. Головна проблема — незнання тюркських мов і цілковита відсутність українськомовної дослідницької літератури з тематики османсько-турецької історії. Чи ж можна перелік із десятка назв вважати “спеціалізованою літературою”? Однією з найпопулярніших книжок з історії Османської імперії класичної доби є перекладена українською праця Галіля Інджалика, яка віднедавна стала чи не єдиним вікном у світ історії найближчого мусульманського сусіда українців. Проте в ній годі шукати відповіді на ті питання, які постають перед українськими дослідниками османської й козацької тематик.
Коли говорять про розташування України між двох гегемонів, то часто йдеться про називання східних та західних сусідів. Проте історично коректніше говорити про межу між чотирма могутніми державами — гравцями на політичній арені ранньомодерного часу: Російським царством, Австрійською імперією, Річчю Посполитою й Османською імперією. Вони створили на території України ту напругу, яка стала чи не найголовнішим фактором створення інституту українського козацтва, покликаного контролювати ситуацію на великій південно-східній ділянці кордону між християнською й мусульманською цивілізаціями.
Розставляння історичних гравців на свої місця на всесвітній мапі, яке відбувається в новій книжці Тараса Чухліба, повертає історичні реалії в русло правдивості. Адекватне сьогоденню історіописання потребує щонайшвидшої демарґіналізації тем і сюжетів, що стосуються місця українців не лише на внутрішній, а й на зовнішній аренах. І висвітлення теми козацтва крізь призму яничарства — це лише один із перших кроків до цього зрушення.
Віктор Брехуненко, історик, учасник дискусії:
— Книжка Тараса Чухліба надзвичайно важлива в українській історіографії, оскільки в ній українсько-козацька історія вписується в міжнародний контекст. Козаків порівнюють із такою формацією османського світу як яничари. Це порівняння покликане відтінити не лише особливості українського козацтва порівняно з яничарами, а й деякі спільні риси, запозичення. Ранньомодерна українська історія тісно вписана в історію Європи й Азії. Саме територією України проходив великий степовий кордон між західним та східним світами. Українські козаки були медіатором між західною цивілізацією й азійським Сходом в особі тюркськомовних спільнот, із якими контактували. Ідеться не лише про війни, а й про широкий комплекс позаконфронтаційних відносин.
Маємо дивитися на історію цього часу комплексно, під кутом зору як протистояння, так і взаємовпливів та взаємодії між носіями різних етнокультурних матриць, якими були козаки та яничари. Книжка Тараса Чухліба показова в цьому сенсі. Вона репрезентує погляд на козаків із різних позицій людини ранньомодерного часу. Такі праці потрібні українській історіографії й суспільству. Сподіваюся, що наукова громадськість, інтелігенція та студенти позитивно сприймуть це новітнє наукове дослідження.
Тарас Чухліб, історик, автор монографії “Козаки та яничари: Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500—1700 рр.”:
— Авторові важко говорити про презентацію своєї книжки. Закликаю всіх читати праці істориків, які репрезентують передовсім українську історичну науку. Нині, на жаль, історичну літературу видають малими накладами — від 100 до 1000 примірників. Наприклад, книжка “Козаки та яничари” вийшла накладом 1000. Дякую Видавничому домові “Києво-Могилянська академія” на чолі з Вірою Йосипівною Соловйовою, яке, попри фінансову кризу, знайшло кошти для видання.
Так само, як і лідер українського рок-гурту “Гайдамаки”, щиро шкодую, що українці — “нація ледарів”. Як свідчить практика, марно чекати на милості неба, коли нічого не робиш. Національний університет “Києво-Могилянська академія”, Видавничий дім КМА, Інститут історії НАНУ навіть попри складну фінансову ситуацію в державі працюють на ниві науки й освіти. Видання нових наукових праць, їхнє залучення до списків літератури в навчальних планах це засвідчує.
