Володимир В’ЯТРОВИЧ: «ДЕМОКРАТИЧНІ ПРОЦЕСИ НЕЗВОРОТНІ»

Володимир В’ЯТРОВИЧ менш як за півтора року на посаді директора Галузевого державного архіву Служби безпеки України дуже багато зробив для ініційованого керівництвом держави розсекречення архівів спецслужб. Невипадково з приходом нової влади його, як і голову СБУ Валентина Наливайченка, звільнили з посади. Адже нове керівництво служби, виконуючи вказівки, заявило про згортання процесу розкриття архівів.
Володимир В’ятрович — гість нашої редакції. Він народився 1977 року у Львові, закінчив історичний факультет Львівського університету, працював в Інституті національної пам’яті. Кандидат історичних наук. Директором архіву працював із жовтня 2008-го до березня 2010 року. Півроку був радником голови СБУ.

— Пане Володимире, кожен історик, як правило, спеціалізується на певній темі.
— Я спеціалізуюся на дослідженні українського визвольного руху 1920—50-х років. Темою моєї кандидатської дисертації були закордонні рейди Української Повстанської Армії. Об’єкт моєї найбільшої зацікавленості — історія УПА, хоч активно цікавлюся загалом українською історією ХХ століття.
— Вочевидь, і до призначення на посаду Вам доводилося працювати в архівах як досліднику. Що Вас особливо зацікавило, може, вразило, коли обійняли посаду директора ГДА СБУ і зблизька ознайомилися з роботою архіву?
— Вразив насамперед величезний обсяг матеріалів, їхня різноманітність. А ще те, що переважну більшість їх не бачили дослідники, історики. Від самого створення ЧК, потім за часів ДПУ, НКВС, КДБ вони так і залишалися закритими. А ця інформація надзвичайно цікава, і треба вести планомірну роботу з її розсекречення.
— За президентства Ющенка було відкрито раніше засекречені архіви. Якою саме мірою?
— Уперше було порушено питання, що архіви, які мають історичну цінність, слід відкрити. До цього лише спорадично відкривали окремі документи. Ми розробили систему того, як повинно відбуватися розсекречення, критерії, які саме матеріали і на підставі чого слід розсекречувати. Напрацювали методологію, створили робочі органи в Києві й областях і почали цю справу. Нам вдалося виконати лише незначний обсяг роботи, може, кілька відсотків. Але ми запустили цей процес. І якщо його не зупинять, то за 2010—2011 роки майже всі матеріали архіву буде розсекречено.
— Це, вочевидь, процедура непроста?
— Було б легше, якби нам вдалося добитися в парламенті  ухвалення закону про повне відкриття архівів колишніх органів державної безпеки. Так, як це зроблено в Польщі, Німеччині, де спеціальним законом розкрили всі архіви. Ми ж поки що мусили керуватися чинним законодавством: про державну таємницю, про архівні фонди. Попри недосконалість, воно дає можливості розсекречення архівів. І ми запустили такий механізм.
— Чому ж пролунали пропозиції згорнути цю справу?
— Механізм розсекречення архівів спирається на чинне українське законодавство, і якщо керівництво спецслужби, керівництво держави спробує зупинити ці процеси, то виведе себе поза межі правового поля. Більш того, чинне законодавство вимагає проведення такої роботи. Тому цей процес треба продовжувати. До того ж, ще й з моральних міркувань, бо ця інформація надзвичайно важлива для людей, яких було репресовано.
— Хто працював і може працювати із розсекреченими архівами?
— Кожен охочий. Передусім архівами користувалися, звичайно, історики, етнологи, журналісти. Значна частина — це люди, які самі постраждали від репресій системи, або їхні родичі, що шукають інформацію про репресованих. Для роботи в архіві достатньо було написати лист на ім’я директора, і в найкоротший термін ми запрошували людину до роботи.
— Чи активно наші дослідники скористалися наданою їм можливістю розсекречення архівів?
— Щиро кажучи, як історик, що свого часу перебував по інший бік барикад, тобто воював за те, аби архіви було відкрито, із жалем спостерігав, як дослідники, особливо студенти, аспіранти не користувалися цією можливістю. Чимало з них уже після того, як мене звільнили, телефонували, запитуючи, чи можна попрацювати в архіві.
— Що думаєте про відродження нашої національної пам’яті за останні п’ять років?
— Відбулися дуже великі зрушення. Хоч, будьмо самокритичними, ми всі — громадськість і влада — могли б зробити більше. Та чимало й зроблено. Було створено Інститут національної пам’яті, хоч, на жаль, ми не встигли передати туди архіви СБУ, як в інших країнах, де є такі інститути. Проведено велику роботу з дослідження Голодомору. Служба безпеки завершила кримінальну справу щодо цього злочину і подала її до суду. Ми отримали судове рішення, яке кваліфікувало цей злочин як геноцид.
Вдалося донести до суспільства величезну кількість інформації про український визвольний рух, діяльність отаманських загонів, УПА, ланок ОУН, які діяли не тільки в Західній Україні, а й у Криму, на Донбасі, про що ми абсолютно не знали. Надзвичайно важливо, що нам вдалося розгорнути в Україні мережу електронних архівів СБУ, де кожен охочий може ознайомитися з колись засекреченими документами. Ці архіви відкрито у всіх областях, у Києві. Запрошую всіх скористатися можливістю попрацювати тут.
— Яка тематика, основні напрями цього величезного архіву СБУ?
— Це вся історія України ХХ століття, її радянського періоду. Найбільший масив — так звані архівно-кримінальні справи на людей, яких заарештовували органи безпеки, проти яких вели слідство, яких ув’язнювали або розстрілювали. Це сотні тисяч справ, а якщо по всій Україні — то мільйони.
Надзвичайно цікаві так звані літерні, або оперативно-розшукові справи на людей чи організації, що боролися з режимом, на яких збирали матеріал для терору проти них. Дуже цікаві статистичні документи про спецоперації, які проводили в Україні. Також документи внутрішнього діловодства, листування, що показують, як працювала каральна радянська система. Директивні документи, зокрема, стосовно репресій, Голодомору свідчать, які саме функції виконували органи безпеки. І вони доводять, що ці органи в Радянському Союзі виконували насамперед карально-репресивну функцію, а не функцію захисту безпеки держави.
І, звичайно, цікаві так звані конфіскати, тобто конфісковані документи тих структур, проти яких боролися органи безпеки. Це документи підпільних організацій, починаючи з 1920-х, закінчуючи 80-ми роками, це твори учасників руху опору, які як речові докази додавали до справ.
Невеличкий приклад. Одна з найцікавіших для мене як дослідника справа 376, що містить 88 томів документів Української Повстанської Армії. Ці документи потрапили до спецслужб у ході боїв з підрозділами УПА, їх ретельно вивчали чекісти. Нині вони доступні, є в електронних архівах.
— Поговорімо про масштаби спротиву радянському тоталітарному режиму. Були активні учасники цього опору, яких переслідували, судили. Їхні імена нам добре відомі. Але за ними стояли тисячі менш активних, але також супротивників режиму, простих людей, які не сприймали системи. Матеріали на них також збирали органи безпеки?
— Такі документи свідчать, що радянська влада від самих початків трималася на насильстві. І завжди був чи то збройний, чи то інтелектуальний спротив. Весь час і майже по всій Україні. Останні українські політв’язні вийшли на волю лише наприкінці 1980-х. Матеріали про цей масовий спротив також є, і вони дуже цікаві. Хоч кількість їхня нерівномірна. Стосовно 1920—50-х років їх дуже багато. Щодо ближчих до нас часів, 60—80-х років, то картина інша. На жаль, 1990 року відбулася величезна чистка архіву спецслужби, було знищено багато документів, особливо стосовно дисидентського руху. У нас залишилася верхівка айсберга. Подейкують, що частину цих матеріалів вивезли в Москву.
Інформацію про масовий, але неорганізований спротив системі можна почерпнути із щотижневих звітів КДБ керівництву компартії. Фіксували будь-які вияви спротиву: саморобні листівки, вилучення синьо-жовтих прапорів. Велика кількість цієї інформації свідчила, що зусилля радянської влади з подолання руху спротиву навіть після масових арештів, процесів над дисидентами були марними. Супротивників режиму було дуже багато. А тих, хто готовий був стояти за режим, була мізерна кількість. І невипадково Радянський Союз не витримав випробування національно-демократичними революціями кінця 80—початку 90-х років. Система вважала кримінальними злочинцями навіть тих людей, які могли просто прочитати щось заборонене, так зване антирадянське.
В останні десятиліття СРСР КДБ вже не мав змоги, як НКВС у довоєнні роки, за найменший спротив системі одразу репресовувати людей. Бо це вже був такий вал опору, який неможливо зупинити.
— Попри те, якою є нова влада, а тут нема жодних сумнівів та ілюзій, як розвиватимуться демократичні процеси в Україні, що для цього мають робити демократичні сили?
— За ці п’ять років відбулося дуже багато незворотних демократичних змін, які неможливо перекреслити. Хоч нова влада показує свою абсолютну реакційність, прагне зупинити ініціативи останніх п’яти років. Очевидно, це призведе до повного краху нинішньої влади, бо влада, яка прагне все повернути, не має шансів.
Що треба робити? Слід продовжувати дослідження нашої історії, вимагати доступу до архівів. На нашому боці й закон, і мораль. Відкриттям тяжких сторінок нашої історії, донесенням правди до людей ми віддалятимемося від страшного тоталітарного минулого. І люди думатимуть, чи варто підтримувати на виборах прибічників тоталітаризму, що знищив мільйони громадян.
— Якою буде Ваша особиста участь у цій роботі?
— Я зараз знову вільний історик, бо в попередній період через зайнятість не мав часу на власні дослідження. Тепер їх продовжую. Зокрема готую збірник документів про польсько-українське збройне протистояння 1940-х років. Можливо, на цьому матеріалі готуватиму докторську дисертацію. Нині такий час, що неможливо займатися лише кабінетними справами. Тому братиму участь і в громадській роботі.

Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment