МОЯ ДРУГА СВІТОВА…

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

Продовження.
Поч. див. у ч. 20, 21 за 2010 рік

Не дивно, що прихід Червоної армії в Західну Україну сприймався як визволення від польського гніту й окрилювався надією на справжній захист від озлоблених військовою поразкою осадників і поліції. Ось що записав у щоденник волинський священик Максим Федорчук наступного дня після оголошення Москвою початку “визволення від поміщицької кабали і гніту” населення Західної України:
“18 вересня 1939 року.
Цілий вечір і ранок слухав я радіо. Треба чекати в найближчих днях Червоної армії. Молодь шикує тріумфальну браму. Всі об’єдналися — як комуністи, так і некомуністи. Всім цікаво побачити червоних бійців, почути з їхніх вуст про життя і добробут радянського селянина й робітника. Хотілося всім зажити тим вільним і щасливим життям, яке на підставі радіопередач і комуністичної преси є в Радянському Союзі”1.
Особливо тішилися, раділи комуністи — члени Комуністичної партії Західної України, бо ця партія перебувала в підпіллі. Правда, легальними представниками КПЗУ в Польщі були Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання (“Сельроб”) й Українське селянське об’єднання (УСО), та і їхню діяльність польська влада заборонила на початку 30-х років.
І хоч згідно з рішенням виконкому Комінтерну від 16 серпня 1938 року КПЗУ змушена була припинити діяльність, як тільки радянські війська з’явилися в містах і селах Волині, колишні члени КПЗУ почали створювати революційні комітети, загони Червоної гвардії. Правда, нова влада цим ініціативам не аплодувала. Адже КПЗУ була складовою частиною Комуністичної партії Польщі, в керівництві якої, як засвідчено в постанові виконкому Комінтерну, “протягом ряду років орудували вороги, агенти польського фашизму”, які розсадили “агентуру по партійній периферії” й ця “банда шпигунів і провокаторів” “систематично видавала класовому ворогові кращих робітничого класу, розбивала з року в рік провалами партійні організації…”2.
Недовіра до західноукраїнських комуністів була така системна, що у Волинській області лише 10 із них було переведено в члени ВКП(б). Багато, від 20 до 30 тисяч представників творчої й наукової інтелігенції, кооперації, керівників політичних партій і громадських організацій, переважно польських, передбачаючи репресії радянської влади, виїхали на окуповані німцями території, передусім у Польщу. ЦК ВКП(б) для створення нового державного апарату делегувало у Західну Україну партійних і радянських працівників із Радянської України. Зібрано було понад 2 000 таких діячів, які зразу ж під контролем НКВС почали формувати тимчасові органи влади, озброєну робітничу гвардію, а в селах — озброєні сільські дружини.
Почалося полювання, виловлювання офіцерів польської армії, польських і єврейських політичних і громадських діячів, урядовців, поліцаїв, осадників, різного роду “контрреволюційних елементів” та причетних будь-яким чином до функціонування польської “пансько-буржуазної влади”. НКВС розпочав також арешти лідерів та діячів легальних українських політичних партій, громадських провідників. Зокрема активістів “Просвітянської хати”, “Рідної хати”, Союзу Українок та інших освітніх, молодіжних і господарських організацій. 1939 року НКВС заарештував у Західній Україні 5406 поляків, 2779 українців і 1 439 євреїв, 1940-го — 15518 поляків, 15024 українці та 10924 євреї, в січні—лютому 1941 р. — 525 поляків, 2179 українців і 332 євреї3. Жертвами репресій ставали люди різних національностей і різного соціального статусу, але очевидним є й те, що кількість заарештованих українців зростає, бо активнішим і ширшим стає опір українців радянському режимові. Так, за січень—травень 1941 р. було заарештовано 8 217 осіб, із них українців — 5 360, поляків — 1 058, євреїв — 7974.
Репресивні радянські органи знали, що переважна більшість легальних українських громадських організацій створювалася і діяла під впливом Організації Українських Націоналістів. Ця організація діяла нелегально, проте 1935 року на Волині були дві окружні, шість повітових екзекутив, 168 осередків ОУН5.
— Була, звєсно, і в нас, у Новосілках, своя така затаєна управа ОУН. Провід — називався. Хто в ньому був? Був Йосип Кримусь, той, шо млином завідував. Його тоді, в сорок третьому, німці з поляками забрали і в Горохові закатували. Був Денис Кримусь. І Володимир Кримусь. Здається, Льонько Маркулич, Микольця Воляник, твій двоюрідний брат… Коли Польща розвалилася, тоді на цигольні робили вишкіл. Багато хлопців наших обучалося, як воювати.
Біля корови, яка паслася ген під муром могилок, Панас (у селі його називали Фанас) Кримусь розговорився. Ніхто ж не почує.
— Он там, бачиш, де насипано, — там хлопці на “одіяніє” — в чистий четвер — перед Великоднем вогонь розпалюють, снаряди туди вкладають, так-от там був дубовий хрест. Висока могила, хрест здоровий, мо’ до шести-восьми метрів догори був. То коли наші, ну, Бандера та його підручні, зразу, як німці пішли на совєтів, самостійну Україну у Львові застановили, тоді Йосип Кримусь, Денис, Данило Кулик — багато було — той хрест і підняли над селом. Щоб усі бачили, щоб бачили в Хрінниках, Товпижині, Грабівці, шо то за нашу Україну село горою стане.
Уже за других совєтів енкаведисти зрізали.
Спочатку перших совєтів стрічали добре. Землю почали наділяти. Школу українську завели. Роби те, що не було вільно за Польщі. То чого було не радіти? Але енкаведисти дуже слідили, аби ніхто супроти влади не полоскав язиком. Страх межи людьми пішов. Комуністів вони не зачіпали, а ось тих, хто з ОУН зв’язаний був, хапали і вдень, і вночі.
Справді, безземельні волиняни почали вже у вересні 1939 року отримувати землю, яка з’явилася внаслідок поділу поміщицьких та монастирських ґрунтів. Забирали землю не тільки в поміщиків і церковну, а й землю осадників, німців, які виїхали. Біднякам діставалася безоплатно не лише земля, а й коні, корови, свині, вівці, сільськогосподарський реманент. У Волинській області 59 778 безземельних і малоземельних селянських господарств отримали 153 136 га поміщицьких, осадницьких, церковних земель, 3 852 коней, 6 631 корову, 2 608 свиней, 3 491 вівцю, а також велику кількість сільськогосподарського реманенту6.
Раділи, що школа постала своя, українська, бо ж дітей не було де вчити в селі. Більшість людей старшого віку були неписьменними або ж ледве тулили склад до складу. На 1939 рік було на Волині 316 тисяч неписьменного і 160 тисяч малописьменного населення. Майже половина (47,8 %) всього волинського люду була, за суттю, неосвіченою. Так, у Волинській області 26 тисяч дітей віком 8—13 років не ходили до школи, 25 тисяч підлітків не навчалися. Радянська влада активно взялася за будівництво шкіл, за підготовку вчителів, за організацію дитбудинків, дитячих установ, дитсадків, шкіл-інтернатів, дитячих майданчиків, різного роду піонерських клубів, дитячих технічних станцій, станцій юннатів… Так, на Волині до кінця 1940 р. було відкрито 728 шкіл. 43 % усього бюджету західних областей передбачали на освіту. На роботу в школах Волинської області було відряджено 1 800 учителів зі східних областей України. Почали відкривати професійні школи, в яких навчали кооперативної справи, підготовки до ведення домашнього господарства, крою і шиття, різних робітничих спеціальностей…7
Проте недовіра до місцевих кадрів, учителів, навіть до тих, хто пройшов підготовку в обласному інституті підвищення кваліфікації чи на курсах перепідготовки вчительських кадрів, не тільки не згасала, а й посилювалася. Державно-партійні органи пильно стежили за всіма освітянськими установами, вимагаючи від директора і вчителів чіткої й послідовної ідейно-виховної роботи на основі вчення марксизму-ленінізму. Агітаційно-політична, інтернаціональна і військово-оборонна робота тривала всюди: у ВНЗ і технікумах, у школах, бібліотеках, клубах, у закладах культури, в колгоспах і радгоспах, на фабриках і заводах — скрізь лекції, доповіді, гуртки з вивчення сталінської конституції, політінформації, індивідуальні бесіди і партійні настанови “нещадно викривати і викорчовувати буржуазних українських, польських та єврейських націоналістів, які подекуди пробралися на педагогічну роботу в деякі школи і вузи”8.
Особливо лютував НКВС, бо його метою було “очистити міста й села від ворожих елементів, осадників, апарату місцевого самоуправління, від неблагонадійних служителів культу, представників демократичної частини місцевої інтелігенції всіх національностей за класово-політичною ознакою”9.
…Підповзаю, заходжу з лівого флангу — від Стиру, боюсь голову підвести. Якихось тридцять метрів до штабу “руських”, але тут мало кущів, самі могили. Припадаю до кожної, завмираю, слухаю. Здається, тіло все дерев’яне, страх вхопив так, що несила поворухнутися. Заліг за трьома могилами. Завмер. Аби далі не повзти — страшно, — косим оком читаю напис на цементовому пам’ятникові: “Сич Дмитро Петрович”. Далі — “Цибульський Михайло”. І третя могила Кулика Степана. На всіх могилах напис “Умер в 1941 році”. Чому такі молоді, ледве за двадцять, одного року повмирали?
Потім Гарсей Савіцький розкаже:
— Як прийшли перші совєти — зразу за молодих хлопців взялися. Скільки їх по селах пропало… Он Митько Сич. На могилі “Сич Дмитро Петрович”. Переховувався, бо з нашими, з націоналістами, був. У лісі на Боремельщині мали схованку. Криївку. Хтось виказав. Окружили енкаведисти, а він саме виліз із криївки, потягнувся — його і стяли! Ті, що були в схованці, бились до останнього.
Другий, його могила перша, якщо тако прямо дивитися — від Стиру, Михайло Цибульський. Той був знаний, до українських націоналістів належав. Ходив до Ніли Кучер. Потім і їх, Нілиних усіх, ну, батьків, із родини всіх вивезли до Сибіру. Батьки Михайла не були заможні, десь морґів три землі мали, але мати хтіла його добре вивчити. Ночами шила, заробляла усяко на учобу. Учився Михайло у Луцьку. На учителя. Його сюди, в Боремель, прислали научати. Мати знала, що він у підпіллі, нарікала, боялася за нього, а він казав: “Я не один. Нас багато. Треба, за Україну стоїмо”. Мав оружіє. Пропав, кажуть, по доносітельству. То було на кутю. Прийшов на Святий вечір до Ніли Кучер, енкаведе облаву зробило. Він — утікати, а ті — стріляти. Діда Нілиного застрелили, і Михайло упав. Ніби хтось навів енкаведистів, бо Михайло, як прийшли совєти, уже явно не ходив. Ховався. Одні казали, шо ше був живий, ті катюги дуже його мучили. Завезли вже неживого у Демидівку, а батьків повивозили до Сибіру. То було в сорок першому, на весняного Миколи вивозили. 22 мая.
Коли перші совєти покотилися назад, а німець ше не порядкував, наші люди, ну, під начальством ОУН, через тиждень, як война почалася, одкопали тіло, поклали в труну, завезли в Боремельську церкву, а на другий день таку файну службу відправили! Стільки народу зійшлося, все у свічках, празнично всі одягнуті, у вишитих сорочках, дітей і старих — не пощитати. Говорили так слізно, про Україну все та про них, героїв… Тоді так повірилось, шо то вже буде наша Україна. Навіть сонце інакше дивилося — так якось світло, чисто стало в небі, в людях… Михайла поховали тут, у Новосілках, а Кулика Степана (того вбили енкаведисти в Більчі, мав псевдо “Лис”) із ним разом. І Миколу з Дубна, фамілії не знаю, але мав у наших високий чин, два псевдо носив, у його могилу поклали, бо він був разом зі Стьопою.
А коли другі совєти прийшли, пам’ятаю, у Великодну п’ятницю могили розкидали, хрести повиривали… Ну хто таку владу буде шанувати, яка мертвих боїться, їхній прах ворушить, церкви розбирає, нічого не жалує… Такої власті Бог довго не потерпить. Послав людям її на іспитаніє, а потім ту владу в порох зітре.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment