ПОВНОВОДНА РІКА МУДРОСТІ

Досконалість людини — у чистоті її світогляду, любові до людей, професіоналізмі, мудрості поведінки у складних ситуаціях. Таких ситуацій чимало здолав Борис Запоточний, син лемка Олекси. З висоти вісімдесятидворічного віку вважає: велика помилка — не бачити власних помилок. Це й зрозуміло: духовно багатих ніколи не вражає самозакоханість, не переслідує манія величі. Члени Київського товариства “Лемківщина” імені Богдана Ігоря Антонича одностайні в характеристиці: Борис Запоточний — бездоганний у порядності, відданості вітцівській землі.
Дух християнських принципів, який панував у сім’ї, диктував його мамі мрію,  щоб син став священиком. Та син Юлії Запоточної, двоюрідної сестри Богдана Ігоря Антонича, визначив свій світ: наука. Так вирішив нащадок заможних селян, та земля нікому не дісталася у зв’язку зі зміною повоєнних кордонів і поділом території між трьома державами. А тоді, до депортації, батьки Запоточні вже дійшли згоди: господаркою займатиметься син Дмитро, а Борис піде в науку, бо має до цього “панського” заняття великий хист.
Любов до знань виявив уже в початковій школі села Чертіж Сяноцького повіту, де народився.
У той час, коли Борис Запоточний піднімався сходинками у світ знань, Богдан Ігор Антонич охоплював світ поезії, в якому оселив Лемківщину, першою збіркою “Привітання життя”. З родичем, що назвав себе “дітвак із сонцем у кишені”, Борис не міг спілкуватися. І навіть не через вікову різницю. Їх роз’єднувала відстань. Володар художнього слова, що згодом увійшов у перший ряд поетів, зокрема збірками “Книга Лева”, “Зелена євангелія”, творив наполегливо “широкий світ, від серця ширший…”
Душевний стан — безмежний світ для осягнення розумом. Студент Запоточний дедалі глибше усвідомлював це, навчаючись у Станіславському медичному інституті, а потім в аспірантурі Інституту фізіології імені академіка О. О. Богомольця НАН України. Психіатрія приваблювала його можливістю лікувати, пізнати душевний стан людини. Завдяки невичерпній допитливості він здійснив унікальні дослідження, що стосуються окремих структур головного мозку і складних форм вищої нервової діяльності людини (мислення) із застосуванням формальної математичної логіки. Про це доповів на спільному симпозіумі Польської медичної академії й отримав запрошення на Всесоюзний з’їзд фізіологів.
Борис Запоточний працював у галузі, що переплітається із психологією, філософією. Коло його інтересів — історія, література, соціологія. Відповідальний секретар редакції журналу “Архів психіатрії”. Отже, перше наше запитання Борисові Запоточному, ветеранові громадського руху, яке можна поставити лише йому — єдиному родичеві видатного майстра поетичного слова Богдана Ігоря Антонича в столиці України.

— Борисе Олексійовичу, чи пам’ятаєте Богдана Ігоря Антонича? Особливо щемно писав він про землю “вівса і ялівцю”, про Землю, що, як “арфа мільйоннострунна, арфа зеленострунна…”
— Спогад про Антонича хоч і даленіє, але не покритий туманом забуття. Іноді важко відокремити “парканом” минуле, що стосується цієї яскравої постаті, від сьогоднішнього її сприйняття. А саме — з позиції прочитання віршів, у яких живе його серце, в яких поєдналися духовне і матеріальне, що яскраво бачиться, зокрема, в “Трьох перстенях”. Ця збірка мені особливо близька. Як і близький чутливістю до краси і величі лемківського світу з його фольклором та міфологією Богдан Ігор Антонич — двоюрідний брат моєї мами Юлії Миколаївни. Дивовижний поет!
Отже, батько Антонича і моя бабця по маминій лінії — рідні брат і сестра. Про це згадав я, виступаючи на вечорі “Росте Антонич і росте трава…”, приуроченому до сімдесятих роковин з дня смерті поета. Його смерть на двадцять восьмому році життя сколихнула трагізмом непоправної втрати нашу рідню. Знаю, якою гіркою, зворушливою була її реакція. Співчуття, християнську мораль, богобоязливість, повагу виховували в нашому оточенні змалечку.
— Богдан Ігор зростав, готувався до світлої місії — уславити землю та її мешканців, служити їм своїм словом. Хто, на Вашу думку, особливо тонко зрозумів сутність філософії поета, вираженої через космічну тему, через розкриття тези: космос — у природі, це — всесвіт у серці?
— Сили природи жили в душі поета як особи мислячі, діяльні. Їх треба любити, поважати, а людину — захищати від зла, страждань. Як спеціаліст знаю: невміння співпереживати психіатрія зараховує до шизоїдних рис. Богдан Ігор Антонич — людинолюб, який знав, що “в кожного серця окремий є всесвіт”, що кожен — частина природи. Він кликав до вдосконалення себе, до моральної чистоти. Образи його творів багаті, різноманітні. Особливу увагу привернув образ “Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко”. Це віддзеркалює традиції нашої національної поезії. На цьому наголошував Микола Неврлі, упорядник збірки “Перстені молодості”, виданої в Чехословаччині. Він слушно написав: “Ніхто ще перед Антоничем і ніхто після нього не оспівав так любовно Лемківщину, як він”.
— Володар рідкісного художнього дару Антонич-лемко проник у серця тонким баченням села, хат, що “ростуть під вітром буйновійним”… Чи пам’ятаєте рідне село?
— Усе рідне постає в уяві й навіть може наснитися. Наше село було дуже культурним. Батько розповідав, що 11 священиків — вихідці із Чертежа. Один із православних священиків був капеланом у польській армії, загинув у Катині. Село моє славилося кравцями, шевцями, столярами. Шанобливо ставилося до релігійних свят. Дуже гарно відзначали, скажімо, Богоявлення. Недалеко протікала річка Сянічок. Бувало, там відправляли Службу Божу. До нас приєднувалися поляки, на ставку, закутому льодом, вирізали разом хрест. Усі ми жили дружно. Оскільки в селі не було костьолу, то поляки ходили до православної церкви. Їхні парубки одружувалися з українками. Троє братів мого діда були одружені з польками.
— Ви згадуєте про толерантність і взаємоповагу як важливі цінності у стосунках між людьми. Чи завжди вони спрацьовували у лемківському способі життя ще до переселення?
— На це питання не можна відповісти однозначно, одновимірно. Особливо коли йдеться про складні ситуації, як під час депортації. Поміняйте метрику, станьте римо-католиком — і залишитесь на своєму обійсті. Так, “толерантно”, радив нам дехто з поляків. Тато (і не тільки він) не погодився. Хоч ніхто не знав, що чекає на нас: куди їдемо, навіщо, чи опікуватиметься хтось нами?
Люди виявляли велику цікавість до всього, що діялося довкола. Наприклад, 1935-го зібрали 600 злотих (стільки коштувало півморґа землі) й купили громадою радіоприймач. Але слухати іноземні станції в читальні імені Качковського було небезпечно: могла навідатися поліція.
Особлива сторінка в житті села — москвофільство. Тут толерантність стала каменем спотикання. Навіть у нашій родині були ті, хто “за”, і хто “проти”. Читальня “Рідна школа” гуртувала національно свідомих українців. Мій стрийко Степан був її засновником. Ставили “Наталку Полтавку”, читали твори Тараса Шевченка, Івана Франка. Про Голодомор в Україні знали, навіть “протилежні” табори разом збирали гроші для допомоги. Тато дав п’ять злотих, але через кілька тижнів із Сянока, де діяв відповідний комітет, їх повернули: мовляв, “там” нема голоду.
— Київська лемківська громада вдячна Вам за згоду очолити її ще в перші роки. Що відчули Ви, коли зустрілися з ровесниками і з молодими лемками?
— Коли я вперше як голова організації побачив краян, уява перенесла мене до школи в Сяноку, на урок релігії. Господні настанови давали дітям: польським — ксьондз, єврейським — рабин, нам — греко-католицький священик Степан Венгринович, не лемко, який любив лемків. Читав нам твори класиків української літератури. Він виховував нас як свідомих українців…
Товариство “Лемківщина” — наш рідний дім. Від початку ми гуртувалися як лемки, відновлюючи себе рідною лемківською говіркою.
— Знаємо про Вашу, Борисе Олексійовичу, позицію щодо збереження лемківського діалекту — перлини української мови. Що треба зробити, щоб зберегти його?
— Нічого нового не скажу, а повторю прописне. З дітьми у лемківських сім’ях слід розмовляти “по-дідівськи”. Робимо це, збираючи малечу на уроки писанкарства, на свята, під час культурницьких заходів. Варто розробити програму, передбачивши створення гуртка, прикріпивши до нього членів ради старійшин. Потрібно видати словник. Важливо розмножити словнички, опубліковані в лемківських газетах.
— Кожне лемківське село мало власну давню історію, традиції. Усі вони розташовані на території, яка після Другої світової війни відійшла до Польщі. Ваше рідне село назавжди прописане у Вашій пам’яті.
— Мій рідний Чертіж до депортації — це сто хат обабіч дороги, яку селяни називали “цісарською”. На плато високого пагорба розташувалося шість осель, у п’яти з яких проживали родини на прізвище Кіт. Звідси і назва — Котова гора. Один із будинків — власність діда Богдана Ігоря Антонича Антона Кота. Біля підніжжя цієї гори розташовувалася початкова школа з кімнатами для навчання і кооперативи. У великому залі під орудою дяка проводили репетиції церковного хору і драматичного гуртка. Неподалік школи була плебанія — обійстя священика. Край села по сусідству із замріяним ставком у віночку похилих верб стояла старовинна приземкувата під ґонтами церковця. Польські шовіністи, попри люту ненависть до всього українського, не наважилися зруйнувати її й навіть встановили меморіальну дошку.
Наша родина в церкві дякувала Всевишньому за дар, яким нагородив Богдана Ігоря. Пам’ятаю, як двоюрідна сестра моєї мами Теофілія дала мені, учневі, тоненьку книжечку і сказала: “Борисе, ту книжечку з віршами написав твій вуйко Богдан, він тепер мешкає у Львові”. Так я вперше “зустрівся” з поезією видатного лемка, про що розповів, виступаючи перед киянами в Музеї літератури з нагоди 100-річного ювілею майстра слова.
Лемківські традиції, історія — це яскравий пласт культури, з якого виріс Антонич і став знаним у світі, ствердившись на християнських принципах. Церква у селі Новиця, де він народився, — одна із 689, омитих прощальними сльозами під час депортації українців й описаних у книжці “Церква в руїні” (1987 р.). Храми, що впали “на коліна”, — неповторні пам’ятки архітектури. “Прилинь, Всепорочна, віджени зло, ясну долоню поклади на молоде чоло…” — у цих словах відсвіт особистості Богдана Ігоря Антонича. Їх він прорік у святу неділю березня 1932 року у вірші “Ave, Maria!”

Спілкувалася
Ганна ГУЛА,
заслужений працівник культури України, м. Київ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment