РІДНЕ СЛОВО ВІД ЛІКАРЯ

На початку 90-х років минулого століття не сподівалися, що питання державної мови в Україні на підході до 20-річчя її незалежності набуде гостроти, з якою стикаємося нині на рівні всіх владних структур, у засобах масової інформації. Державність української мови стала предметом політичних спекуляцій, розпалюваних на рівні Верховної Ради, місцевих рад деяких реґіонів України, спекуляцій, що постійно підігріваються з-за кордону. Ідею державної двомовності проповідують на підставі, мовляв, потреби збереження реалій, які склалися в Україні протягом століть.

Любомир ПИРІГ,
академік НАМНУ, член-кореспондент НАНУ, доктор медичних наук, професор,
заслужений діяч науки і техніки України,
лауреат Державної премії України,
народний депутат України І скликання

обставини, за Яких склалисЯ суЧаснІ реалІЇ

Українську мову забороняли у сферах освіти, науки, релігії. У зв’язку з цим чи не правочинніше ставити питання про відновлення історичної справедливості. Доля мови автохтонів України відтворила історичну долю їхньої землі — багатовікова бездержавність, розділення української території між різними державами, денаціоналізація провідної верстви населення (XVI—XVII ст. — спольщення, XVIII—XIX ст. — зросійщення, XX ст. — знищення). (Є. Афонін, О. Радченко). І. Дзюба вважає, що два чинники визначають становище української мови в Україні: “сила інерції того механізму русифікації, який створено і розкручено за кілька століть…” і “дикий ринок, що постав на фундаменті радянської корупції та хабарництва”.
За майже два десятиліття незалежності за умови справді української влади в Україні можна було б досягти більше успіхів у розвитку українськості у сфері культурного життя. Нашій мові “доводиться розплачуватися за слабкість, недолугість і нещирість державних структур, які нині лише декларують підтримку національної культури і мови” (І. Дзюба).
Ось характеристика й оцінка сучасної влади: “Лакейство перед Кремлем. Хамство у ставленні до переможених. Чванство у ставленні до співгромадян. Дефіцит творення, брак компромісності, відсутність уявлення про національні інтереси” (С. Рахманін).
На жаль, в Україні “невиразна мовна політика,.. яка не задовольняє ні російськомовне, ні українськомовне населення” (Києво-Могилянська академія). “В Україні не проводилася ефективна політика щодо відродження української мови. Розмови В. Ющенка про це були, на жаль, тільки розмовами. Але такого свавілля, яке дозволяє собі Д. Табачник, ще не було” (О. Пономарів). “Мовна політика влади — це своєрідний тест на її розуміння свого призначення, обов’язку перед своїм народом, перед його майбутнім” (В. Дончик). “Ми спостерігаємо синдром меншовартості мови. І це вирок державі, яка за 19 років незалежності не змогла зробити мову титульної нації престижною. Державність невіддільна від мови. Вона виступає системоутворюючим чинником збереження цілісності держави” (О. Шустік).
Про засилля, “епідемію іноземщини” у нас багато пишуть, говорять, усі про це знають, але… Або не вистачає політичної волі, або байдужість, або, що ще гірше, — опір. Опір мотивований вигаданими утисками російської мови, прикладом “безконфліктності” на ґрунті мови в розвитку “багатонаціональної держави Радянського Союзу”, ролі російської мови, яка “була і залишається мовою дружби і взаєморозуміння народів єдиного слов’янського роду” (В. Колесніченко та ін.). Посилання політиків на думку і переконання громадян не підтверджують дані соціологічних досліджень (О. Литвиненко, Ю. Якименко та ін.). “Серед населення України конфронтація між українськомовною і російськомовною його частиною фактично відсутня… Впевнених в існуванні загрози всього 5 %” (Києво-Могилянська академія).
Щодо “утисків, переслідування” російської мови в Україні достатньо навести такі дані. 2007 року державною мовою побачили світ 65,8 % книжкових видань від загальної кількості при 51,3 % загального накладу. За перші шість місяців 2009 року кількість українськомовних книжок становила 50,7 % при 52,8 % накладу всіх книжкових видань. 2008 року в Україні українськомовних газет видавали 50 % загальної кількості (найбільше, 51 %, їх було 2002 і 2005 рр.).
Отже, повторюючи слова К. Родика, в Україні “мовна проблема: не хвороба, а симптом”. Симптом навіяного із-за кордону “патологічного стану” політикам, які прагнуть здобути й зберегти владу, задовільнити особисті хворобливі амбіції та… відомо, що ще.
О. Лановенко і співавтори вважають, що “нема практично жодної галузі життя і діяльності, де не знайшли б відображення мовні негаразди”. Вихід зі становища вони вбачають у “консолідації двох основних різномовних складових культури України”, у поступовій взаємній асиміляції української й українсько-російської культур та перетворення їх на єдину цілісну двомовну культуру України”. За нинішньої міжнародно-політичної ситуації, коли Росія не може зректися імперських традицій та претензій, вважає обов’язком всебічно підтримувати “рускоязичних” поза межами Росії, такі надії утопічно-зрадливі й не відповідають національним інтересам України.
“Гасло двомовності за наших умов висувають одномовники (російські) не для того, щоб вивчити українську мову і стати двомовними, а навпаки, щоб на віки вічні утвердити за собою право не знати української мови, тобто залишатися одномовниками (російськими ж) і нав’язувати свою одномовність усьому суспільству” (І. Дзюба). Також “запровадження російської як реґіональної — найкоротший шлях до розвалу держави” (О. Шустік).
У нашого громадянина-українця спрацьовує інертність, брак національно-особистої гідності, комплекс “малоросіянина”. Наш колега-медик професор В. Войтенко, автор численних праць з питань демографії, суспільствознавства, статей у “Слові Просвіти”, назвав такі варіанти національної соціопатії: пасивне малоросійство, ритуальне малоросійство, малоросійський шовінізм, малоросійський сентименталізм, малоросійське яничарство.

варто виховувати у спІврозмовника повагу до себе

Можна ставити за приклад українців у діаспорі. З представників другого покоління українців у США 71 % респондентів назвали українську мову рідною (італійців — 63 %, німців — 59 %, євреїв — 26 %). У третьому поколінні ніхто з представників інших національних груп не назвав рідною мову предків, тоді як серед українців третього покоління цей показник становив 18 %. До цього слід додати, що в Україні назвати українську мову рідною недостатньо. Її треба поважати, цінувати, активно утверджувати.
Яких заходів уживати в Україні задля проникнення української державної мови в усі сфери суспільного життя, відомо з численних публікацій, зокрема на підставі рекомендацій парламентських слухань “Про функціонування української мови в Україні” (2003), інформаційно-аналітичних матеріалів до парламентських слухань “Національна ідентичність в Україні в умовах глобалізаційних викликів: проблеми та шляхи збереження” (2009). Висвітлення мовного питання в Україні та шляхи його розв’язання подано у виданнях Видавничого центру “Просвіта”. На жаль, не прийняті до уваги владою, не реалізовані рекомендації IV Всесвітнього форуму українців (2006) щодо створення Національної ради з мовної політики при Президентові України, структурного підрозділу з мовної політики при Міністерстві юстиції, Національної комісії з питань правопису та мовних норм НАН України.
На думку В. Войтенка, утвердити державну мову в Українській державі може “поступова, але неухильна українізація вищих навчальних закладів, нульове оподаткування будь-яких українських видань при запровадженні акцизу на неукраїнський книжковий імпорт”. Адже, на його думку, “коли йдеться про постколоніальне суспільство, рідна мова є вагомою ознакою (формальною і сутнісною) історичної та культурної самоідентифікації, “все починається з мови”.
Тож як оцінити вказівки нинішнього міністра освіти і науки щодо місця державної мови у вищих навчальних закладах?
Ось у такій загальнодержавній мовній атмосфері доводиться оцінювати і прогнозувати функціонування української (державної!) мови у сфері медицини.
Актуальність цієї проблеми зумовлена тим, що медики — одна з наймасовіших професійних корпорацій, функціонування мови в галузі медицини можна розглядати й оцінювати в аспектах професійно-клінічному, професійно-науковому, національно-культурницькому, морально-патріотичному.
Професійно-клінічний аспект використання мови має велике значення в налагодженні контакту з пацієнтом і може відіграти роль психотерапевтичного, а також мовно-пропагандистського чинника. Найчастіше коли лікар, який заслуговує поваги і довіри пацієнта, вступає в діалог з російськомовним пацієнтом українською мовою, пацієнт або сам переходить на українську, або все ж таки задумується…

ДЕРУСИФІКАЦІЯ У СФЕРІ МЕДИЦИНИ

Медицина в усіх її формах і виявах, попри її міжнародно-глобалістично-гуманістичну сутність, — невід’ємна частина національної культури. Це мова, традиції (народна медицина), історія, інтеграція галузей медичної науки з іншими.
З усього цього, разом із діяльністю громадських організацій медиків у країні, вимальовується і морально-патріотичний аспект медицини одним з виразників якого є функціонування державної мови.
В Україні на державному (тоді — на республіканському) рівні питання про мову у сфері медицини постало після ухвалення Закону “Про мови в Українській РСР” (1989). Навесні 1990 року було видано наказ МОЗ УРСР “Про перехід роботи органів та установ МОЗ України на українську мову”. Наприкінці 1990-го було прийняте відповідне рішення колегії Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти, а згодом затверджено Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР до 2000 року і створено галузеву програму розвитку української мови та інших національних мов в установах та організаціях системи охорони здоров’я Української РСР на цей період.
Немає впевненості щодо контролю ходу виконання цих Закону і рішень, але прийняті документи МОЗ УРСР далекі від реалізації й у сучасній Україні.
Для вивчення перспектив дерусифікації у сфері медицини силами Всеукраїнського лікарського товариства (ВУЛТ) 1992 року проведено анкетування лікарів України. Відповіді отримано від 1073 лікарів (зі східних областей України — 230 лікарів-практиків і 113 науково-педагогічних працівників, із західних відповідно — 582 і 149). У відповідь на питання перспективності дерусифікації у сфері медицини заперечили її можливість 37,4 % лікарів-практиків і 36,3 % науковців зі Східної України та відповідно 0,2 % і 4,7 % із Західної. Головними причинами заперечення, утруднення дерусифікації й практики, й науковці вважали інертність, брак термінологічних словників, українськомовної навчальної та наукової літератури. Згадано було й небажання самих лікарів, науковців і керівництва.
Це було тоді, коли в плані видавництва “Здоров’я” під кінець 80-х років налічувалося всього 14,7 % українськомовних видань, переважно за рахунок науково-популярної літератури (з усіх науково-популярних видань — 40,8 %). У розділах “виробничої” та “довідкової” літератури їх було по 8,6 %, у розділі “наукової” — 0,9 %. У видавництві “Вища школа”, яке випускало медичну навчальну літературу, не було жодного українськомовного підручника чи посібника. На той час із семи журналів медичного профілю, разом із часописами АН УРСР біологічного профілю, дотичних до медицини, три були українськомовними. Вважали, що перехід журналів з української мови на російську сприятиме в колишньому СРСР більшому попиту на них, збільшенню накладів. Порівняння накладів за різні роки цього не підтвердило.
За роки, що минули відтоді, переважна більшість навчальних медичних підручників, посібників видано в Україні державною мовою. Щодо медичної термінології, то за бажанням можна було віднайти відповідні латинсько-українські, російсько-українські медичні словники й до 90-х років минулого століття. За останні 18—20 років видано численні словники з окремих медичних спеціальностей, епонімічні словники медичної термінології. З часом, з прогресом науки термінологія змінюється, потребує контролю, удосконалення. На жаль, питання медичної термінології обговорювали тільки на конференції 1993 року у Львові, прозвучало в окремих доповідях на всеукраїнських конференціях “Українська термінологія і сучасність” (Київ, 1996—2009). Проблема потребує частішого обговорення. Зокрема і в аспекті українізації медичної термінології, яка потрібна, але іноді доходить до вульгаризації, несприйняття.
Свого часу в реалізації “анекдотичного випадку” — виданні “ультрапатріотичного” Російсько-українського медичного словника звинуватив мене за рекомендацію цього словника до друку і використання М. Стріха. Словник уклали ентузіасти-медики наприкінці 80-х минулого століття, і в моїй передмові було зазначено: “Словник може викликати немало застережень фахівців-лексикографів, а також медиків. Автори намагалися використати якнайбільшу кількість українських відповідників різного походження російським термінам, зокрема зі словників 20-х років, у яких відбилося прагнення тогочасних вчених до максимальної українізації існуючої тоді термінології. Тим-то деякі терміни звучать штучно, видаються неприйнятними. Важко сьогодні сказати, чи прищепляться в сприятливих для розвитку української нації умовах, при справедливій щодо української мови політиці новостворені терміни у медичній літературі та в середовищі лікарів” (22.11.1991).
Вже наблизили до рідної мови медичні терміни латинськомовного походження поляки, чехи. А ми все очікуємо “справедливої щодо української мови політики”.
Окремо в аспекті удосконалення медичної термінології слід утверджувати правила українсько-латинської, латинсько-української транслітерації. Ступінь використання державної мови в медичному середовищі з плином років можна оцінити на підставі мовного аналізу журнальних публікацій, матеріалів медичних симпозіумів, конференцій, конґресів, що вдається нам періодично здійснювати. Аналіз матеріалів 2003—2004 рр. порівняно з 1997—1999 рр. засвідчив зростання кількості українськомовних публікацій. За даними Національної медичної бібліотеки (Р. Павленко і співавт.), із 132 новостворених медичних журналів від 1992 до 2001 року 32,6 % були українськомовними.

Що встановлено за наступнІ п’Ять рокІв?

Як і п’ять років тому, публікації медиків Галичини, Волині, Закарпаття, Буковини — українськомовні. Тільки українськомовні — із Сум (у минулому Суми фігурували поруч з іншими східно- та південноукраїнськими науково-медичними центрами). Попереднього разу було встановлено, що із Дніпропетровська, Запоріжжя, Луганська й Одеси в середньому українськомовних публікацій — 41,3 %, за матеріалами 2009 р. — 65,1 %. Відповідно з Харкова — 26,7 % і 47,0 %, з Донецька — 9,7 % і 34,5 %. Із АРК на той час не вдалося віднайти жодної медичної публікації українською мовою, на цей час — 15,7 % усіх представлених. Переважна більшість українськомовних публікацій із Вінниці (86,8 %), Полтави (80,0 %), Києва (74,5 %).
Сьогодні в Україні видається понад 200 журналів медичного профілю. Переважна більшість — з українськими назвами, а назви близько 30-ти журналів навіть починаються зі слів “Український журнал” з продовженням назвою спеціальності. Частина журналів — з російськомовними назвами. Залежно від вимог редакції статті приймають однією мовою (українською чи російською) або обома (та ще й англійською). У журналах з українськомовними назвами 2003 року українськомовних статей налічувалося 16,3 %, 2009-го — 51,2 %, з російськомовними назвами відповідно 16,3 % і 29,7 %.
Медичні журнали Західної України всуціль українськомовні, також деякі східних областей України (Харків — “Український радіологічний журнал”, Дніпропетровськ — “Медичні перспективи”, деякі київські журнали). Журнал “Урологія” (Дніпропетровськ) свого часу був лише українськомовним, тепер став двомовним. А ось “Міжнародний медичний журнал” (Харків), попри українськомовну назву, лише російськомовний. У київському журналі з англійськомовною назвою “Biopolymers a. Cell” українськомовних статей 46,2 % і по 26,9 % — російсько- й англійськомовних.
Мова матеріалів наукових конференцій 2009 року значною мірою залежала від місця їх проведення: Вінниця — із 56-ти матеріалів п’ять російськомовних, Чернівці — із 250-ти усі українськомовні, Тернопіль — із 60-ти один російськомовний, Луганськ — із 105-ти 54,3 % українськомовних. Мають значення настанови оргкомітетів конференцій. Наприклад, у збірнику матеріалів однієї з конференцій у Харкові (“Моніторинг здоров’я школярів”) українськомовних публікацій із 102-х було 71,6 %. У збірнику матеріалів конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження проф. М. Ф. Гамалеї, “Молодь — медицині майбутнього” серед численних публікацій російськомовними були тільки поодинокі, переважно студентів-іноземців. У збірнику матеріалів Міжнародного конґресу студентів і молодих вчених “Актуальні проблеми сучасної медицини” (Київ) серед авторів 495-ти публікацій переважають кияни (429), які подали їх 84,2 % українською мовою. Із 11-ти областей — 66 матеріалів, з яких російськомовних 36,6 % (Запоріжжя, Донецьк, Луганськ, Одеса, Харків).
Так, на підставі мовного аналізу наукових медичних публікацій можна зробити висновок, що використання української мови у сфері медицини поширюється, зокрема й серед наукової молоді.
Вдалося визначити питому вагу українськомовних медичних публікацій порівняно з іншими галузями науки. У збірнику “Доповіді НАН України. Математика. Природознавство. Технічні науки” кількість українськомовних публікацій незначно перевищує кількість російськомовних: із 435-ти відповідно 55,2 % і 44,8 %. Отже, можна припустити, що темпи дерусифікації в медицині швидші, ніж в інших наукових галузях.
Окремої уваги заслуговував би розгляд використання української мови медиками в спілкуванні з пацієнтами, між собою. Цей аспект залежить більше від зумовленої та вкоріненої побутом та свідомістю (несвідомістю) інертності. Мені у 50-ті роки минулого сторіччя довелося працювати в умовах, за яких дуже часто стикався з пацієнтами з інших республік СРСР. Я не розраховував, що вони розуміють українську мову і відразу починав діалог російською. За 52 роки клінічної роботи в Києві мені тільки раз за бажанням пацієнтки довелося спілкуватися російською. Ще раз на вимогу парторга кафедри терапії Київського медичного інституту, де я працював після аспірантури (“До какіх пор ви будєтє разґаварівать на етам свайом язикє?!”) я не відреагував.
Отже, має значення власна позиція кожного з нас. Мені дивно, коли колеги зі мною розмовляють добірною українською мовою, а між собою — по-російськи. Кілька разів я, попередньо попросивши пробачення, делікатно звернув на це їхню увагу. Бентежилися, ніяковіли, але не ображалися. Дивно, коли відкривають засідання, наукові форуми українською мовою, а після запитання чи виступу когось з учасників російською продовжують вести зібрання російською. Що маємо, то маємо…

ЛІКАРЮ, БУДЬ ІНТЕЛІГЕНТОМ!

У медичних навчальних закладах формально викладання повинно вестися державною мовою. У цьому більша різниця у вживанні української мови між Східною і Західною Україною, ніж у наукових публікаціях. Не хотілося б це пояснювати більшою частотою мозкової патології (розлади кровообігу, інсульти, прискорення вікових змін) у південному реґіоні порівняно із західним, глибшими відхиленнями у представників російської етнічної групи порівняно з українською (В. В. Безруков, В. В. Кузнецов).
З’являються поодинокі публікації медиків стосовно української мови у сфері медицини. Має значення, безперечно, становище системи охорони здоров’я в Україні зі злиденністю лікарів, медиків загалом. Виборювання належного ставлення держави, суспільства до здоров’я і життя громадян, до людей, що стоять на сторожі цих найвищих цінностей, захист лікарями своєї загальнолюдської та професійної гідності повинні поєднуватися із самоусвідомленням українськості. Адже ніхто не заперечить, що лікарська корпорація — це інтелігенція. А “обов’язок інтелігенції — бути творцем, носієм і поширювачем ідей інтелектуалізму та патріотизму у всьому багатстві цих понять” (В. Кремень).
1988 року в статті із закликом “Лікарю, будь інтелігентом!” я процитував Б. Олійника (“Літературна газета”, 04.05.1988): “Почуття власної гідності починається із захисту гідності предків, культури, країни, нації. І своєї рідної мови”. Про громадянську, національну гідність медиків нагадав і наш колега-росіянин професор В. Щеглов статтею “Щоб кожен гордився, що він українець!” Щоб він пишався й українською мовою, додамо.
Як бачимо, українська мова, державна мова в Україні завойовує належні їй позиції у сфері медицини. Повільно, але прогрес є.
Небезпека нависла над продовженням процесу дерусифікації в системі охорони здоров’я у зв’язку з приходом в Україні влади 2010 року. Владні особи в Україні свято бережуть пам’ятники Леніну, назви його іменем різних об’єктів, прагнуть до ЄЕП, єдиної східно-слов’янської держави, не заперечують встановлення пам’ятників Сталіну…
Це тимчасово. Історична справедливість у процесі відновлення та формування національної свідомості громадян восторжествує. Наш лікар на всіх посадових рівнях, на всіх рівнях наукових звань і ступенів стане Лікарем-інтелігентом, свідомим громадянином і патріотом України з пошануванням рідної мови.
Слід пам’ятати слова нашого видатного вченого О. Потебні: “Наші батьки і діди були сильні у своїй народності мимо волі. Самі собі того не усвідомлюючи, вони могли ще залишатися українцями. Ми вже можемо бути сильні лише свідомістю своєї окремішності”.
Справедливо висловився В. Лісовий: “Національний рух в Україні протягом століть мав своєю метою передусім захист українцями своєї культурної самобутності (від полонізації, русифікації тощо). Думати, що цей національний рух перестане існувати внаслідок здобуття Україною державної незалежності, вкрай наївно”.
Пам’ятаймо слова Л. Пастера: “Наука не має батьківщини, але не буває без батьківщини вчений, і те значення, яке його праці можуть мати у світі, він повинен відносити до своєї батьківщини”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment