ІЗ БОЛЮ Й НАДІЇ

Штрихи до творчого портрета Віктора Женченка

Іван ПРОКОФ’ЄВ,
доцент кафедри літератури і компаративістики Кам’янець-Подільського університету ім. Івана Огієнка

Рушій розвитку мистецтва — талант. Справжній талант — явище поодиноке, особливо — талант багатогранний.
Багатогранним творчим хистом наділила доля Віктора Женченка, який ось уже півстоліття самовіддано трудиться на ниві української культури. Він — відомий оперний і камерний співак, письменник, перекладач, заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературної премії імені Андрія Малишка.
Про поетичну творчість В. Женченка писали І. Дзюба, Л. Коваленко, А. Мойсієнко, М. Славинський, О. Слоньовська, М. Шевченко, С. Зінчук, П. Велесик та ін. Однак питання поетики громадянської лірики письменника досі розглядали лише побіжно, вони належно не висвітлені. Спробуємо доповнити ці дослідження.
У поезії В. Женченка відлунюють шістдесятницькі (близькі до Симоненківських) громадянські мотиви. Звучать вони щиро й лірично переконливо. “Який красивий ти на повен зріст, мій зболений, принижений народе!”
Письменник привітав зорю Незалежності як зорю надії на те, що спаде “з народу тавро ганьби, ярмо і путо”, що “Вкраїна — мов дитина на руках — в нового світу!”, що “Спинивсь нарешті сатанинський біг в нікуди!” Однак захоплена масовим поривом до свободи поетова муза дуже швидко завважила, скільки відкритих і прихованих перешкод чатують на чесні й шляхетні прагнення співвітчизників. І знову прийшла тривога — за долю нації, її культурних надбань,  ідеалів.
Тривога за людину, за чистоту її душі — один зі стрижнів творчості Віктора Женченка. У книжці “Зневаж свій страх” ця тема стала домінантою цілого розділу. Ліричного героя непокоїть людська байдужість, яка зводить нанівець найсвітліші задуми і поривання:
Байдужість нищить нас. Щоднини.
Витруює в серцях ясу.
І зостається від людини —
Холодна глипанка парсун.
Ця ментальна вада, це віковічне “моя хата скраю” не тільки породжує трепет болісної струни у творах поета, а й бажання збагнути причини живучості цього соціально-психологічного явища, намагання осмислити можливі шляхи його подолання. Ліричний герой виповнений прагненням уберегти народ від безпам’ятства, закликає ревно плекати “все, що нас єднає” (“Напис на камені”, “Мій син малює…”, “Вокзал”, “Як зіницю ока бережіть”).
Мотив тривоги за Україну, її майбутнє у поезії Віктора Женченка з новою силою зазвучав на рубежі століть, коли стало очевидним сповзання молодої Української держави в яму олігархічно-кримінальної вакханалії й тотального потоптування народних інтересів.
Цикл “Тривога” відкриває не одну книжку поета. До нього увійшли твори різних років. Усі вони пронизані вболіванням за долю рідного люду, гірким розчаруванням у діях проводирів, які його зраджують, прагненням застерегти від згубного шляху, зберегти духовні надбання:
В останнім розбраті шаленім
Ми згоримо, немов снопи.
Молюсь щонічно і щоденно:
“І одведи, і заступи…”
Як стверджує А. Мойсієнко, “Женченко-поет добре знає ціну життя (далося взнаки голодне воєнне дитинство, сирітське повоєння), ціну образного слова”. Занурюючись у глибини народного буття, поет дошукується причин важкого, суперечливого поступу нації до правди і свободи:
Як важко підніматися з колін!
Ще важче — рабство з пам’яті зітерти…
Цей страх,
ця ницість,
як собаки злі,
готові й душу на шматки роздерти,
а треба — встати!
Важко встаємо…
Як і Т. Шевченко, Є. Маланюк, Л. Костенко, Б. Олійник та інші українські поети,            В. Женченко з болем і гнівом пише про хохляцьку безхребетність, брак почуття національної гідності в земляків, їхню готовність без видимих причин покірно прогинатися під агресивних чужинців, про самоїдство. Поет картає сучасників за невміння уникнути дрібних чвар, згубної міжусобної боротьби за лідерство (“І знову нас розварених несе у пащу некерованих емоцій?!”). У цих суспільних виявах він вбачає загрозу для утвердження незалежності й із гірким сарказмом застерігає братів-українців від непоправних помилок (“Ми знаємо, хто прийде нас мирить. Миритиме він нас ще років з триста”). Особливо турбують поета проблеми національної культури, мови. Нехтування ними — загроза збереженню національної автентичності, загроза самому існуванню нації:
А суржик — сипле. Звідусюд…
Невже не соромно?
Не досить?
Невже влаштовує мій люд
сіріти й досі в малоросах?
І як ти знімеш це тавро,
Оцю людську ганьбу потворну,
Коли — на диво! — сам народ
Щодня руба себе під корінь!?
У багатьох творах — шевченківські, маланюківські нотки докору, осуду асоціальних дій “крутих” сучасників і громадянське прагнення просвітлити їхні душі й уми, бо “тільки б нас — на спільнім полі — не зіштовхнули злість і смерть”.
Вірші В. Женченка — емоційні спалахи, викликані враженням, внутрішнім душевним імпульсом, явищем суспільного життя чи природи. Витримані вони, як правило, в руслі одномірної поетики. Але є в його доробку й неоднопланові за формозмістовою структурою твори. Це вірші-метафори медитативного характеру. Ось один із них:
Біля поверженого пня,
що й досі протестує всує,
стрункий тужавий молодняк
у сяйві сонця торжествує.

А далина ж кругом яка!
А свіжий вітер!
А свобода!
А міць яка в молодняка!
А згода!

Одні у них — і зір, і слух,
одне у них кореневище.
Так буде… доки спритний зух
не випнеться над ними вище.
Тут роздум про неоднозначність людського єства, про “еґо” як рушій розвитку особистості й руйнач суспільної гармонії. Це універсальний образ змагальності у світі живої природи й соціумі. З цим образом глибинно пов’язаний зміст багатьох інших творів поета, хоч зв’язок цей помітний не одразу. Цей образ — дороговказ для того, хто прагне небуденного, нескороспішного перебування в художньому світі письменника.
Проблемно-тематичний аналіз Женченкової лірики показує, що поетова увага найчастіше зосереджується на явищах соціально-психологічних. Людина, її внутрішній світ із суперечливою схильністю до добра і зла розглядаються у найрізноманітніших ракурсах. Зокрема, в такому:
Нас не потряс розп’яття час,
Ми не покаялись нітрохи
відтоді,
як за нас — за нас? —
пішов Син Божий на Голгофу…

Все залишилось, як було
(гріхам століття не завада).
При нас донині: вбивства, зло,
продажність, підлість,
заздрість, зрада.
Людські вади знаходять окреме художнє осмислення у віршах “Заздрість”, “Напис на камені”, “Він”, “Поглянь на цих людей з небес…”, “Драбина слави”, “Штрихи до портретів сьогоднішніх “риштувальників” соборної України”, “Вокзал”, “Біг оленя” та ін.
В. Женченко добре володіє прийомом розгорнутої алегорії й завдяки цьому часто досягає неабиякої художньої інформативності тексту. Скільки письменники, публіцисти, педагоги говорять про інфантилізм молодого покоління — “поцимбально непосидючих” хлопців та дівчат. Заперечувати існування цієї проблеми було б безглуздям. Однак заперечують… А В. Женченко сказав коротко, містко і точно:
За нами — з мальв і ковили! —
встають на дибки мухомори.
Ці остаточно зітруть код.
І це — не безапеляційне легкодумне твердження. Це знову застереження для того, щоб ми не були бездіяльними, щоб код національного духу було збережено, а “мухоморів” поменшало. Поет сподівається, що саме так і буде. Надією і вірою прагне осяяти, воскресити зневірених. Тому використовує жанр молитви (“Щоденна молитва Євгенії Пастернак”):
Отче наш, Володарю незмінний,
ладна знов і знов тебе прохать:
дай моїй праматері — Вкраїні
вистраждану Божу благодать.

Глянь, вона знекровлена згасає,
На краю погибелі стоїть…
Господи, молю тебе, благаю,
захисти і утверди її!

Хай Твій дар у кожний дім полине,
в кожне серце, сповнене мольби,
хай мій рід хоч сотню літ спочине
від насильств, від крові, від ганьби.

…………………………………………

Мій народ, очистившись од скверни,
розцвіте, воскресне — все одно! —
і природа з вдячністю поверне
все, що нам від Господа дано!

У вірші “В ніч перед Водохрещем”, який теж створено у формі молитви, автор з високою художньою продуктивністю застосовує прийом символізації:
Незвичайна ця ніч — молода!
Між льодів і снігів, серед січня
прибуває, нуртує вода —
бунтівна! животворна! магічна!

……………………………………

Дай нам, Боже, до храму дійти…
Дай терпіння, дай віри твердої!
Окропи, освіти, освяти
Молодою, святою водою!

Хай з водою відійде біда,
Хай від чистих криниць — завесніє…
Молода українська вода
Прибуває до нас, як надія!
У цьому, безперечно, одному з найкращих творів Віктора Женченка йдеться про відродження й утвердження духовних сил народу. Поет співає осанну його духовній величі, наснажує нас надією на те, що хоч і повипиналися з нашої землі “мухомори”, “молода українська вода набирає цілющої сили”. Вона нездоланна. А тому воскресіння гряде!
Громадянська лірика В. Женченка — помітне і цікаве явище сучасної української літератури. Вона чекає на серйозні й ґрунтовні дослідження.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment