Сьогодні дебютує рубрика “Світ”, яка має на меті представити критичні думки з приводу глобальної політики й міжнародних відносин, актуальні суспільні тенденції, ознайомити з досягненнями в галузі науки, техніки, культури.
Сергій КЛИМКО
Деякі оптимісти захищають Європейський Союз як провісника демократичнішого світу, інші стверджують, що таке наддержавне об’єднання в перспективі може послабити права рядових громадян. Але більшість погодиться, що такий сміливий проект потребує широкої демократичної згоди й налагодженої системи демократичного контролю. Брак цих двох основних факторів може не лише позбавити всю схему легітимності, а й унеможливити її нормальне функціонування.
Ласкаво просимо до Єврозони і Європейського Союзу, який нині намагається зберегти авторитет в умовах ринкових спекуляцій, народних протестів і нерішучості урядів. Євро цього року втратив близько 14 відсотків вартості щодо долара. Слабкі члени клубу — Греція, Португалія, Ірландія й Іспанія — перебувають під загрозою остракізму, Італія може невдовзі опинитися серед них. Тим часом, сильні гравці, як Франція й Німеччина, ставлять під сумнів виживання єдиної валюти.
Цікаво, що попри все це, економіка Європи перебуває не в гіршому становищі порівняно з іншою частиною Західного світу. Рівень безробіття в ЄС трохи нижчий, ніж у США, — 9,7 відсотка до 9,9, а рівень інфляції становить 1,8 % проти 2,2 %. Щоправда, економічне зростання і продуктивність праці тут нижчі, тому особливих причин влаштовувати свято з цього приводу немає. Але у фінансовому плані це далеко не катастрофа. За даними Організації економічної співпраці та розвитку, бюджетний дефіцит США щодо ВВП вищий, ніж у Греції, Іспанії, Португалії й Італії, а державний борг Сполучених Штатів щодо ВВП більший, ніж у Португалії, Ірландії й Іспанії.
Але головна проблема Європи, через яку вона хитається від кризи й грецьких та іспанських протестів, — не її фіскальний дефіцит, а дефіцит демократії. Єдина Європа здолала величезний шлях від невеличкого об’єднання безмитної торгівлі до союзу з 27 націй зі спільною валютою, Судом з прав людини і Центральним банком, проте брак прямого демократичного контролю над європейською політикою — це той побічний продукт, який ще не був належно осмислений.
Президента Європейського центрального банку призначають демократично обрані уряди, але він не підзвітний їм. Центробанк не публікує ні протоколів своїх засідань, ні записів голосування і встановлює показники інфляції й процентні ставки без будь-яких демократичних консультацій.
Європейський парламент — єдиний орган ЄС, який обирають прямим голосуванням, але він навіть не має права виступати із законодавчою ініціативою. Це пояснює, чому явка виборців на виборах до Європейського парламенту впала більш ніж на 30 відсотків за останні 30 років (явка торік становила 43 відсотки). Щоразу, коли люди голосують проти чергового етапу інтеграції, як це зробила Ірландія два роки тому, ЄС просто велить голосувати знову, доки потрібного результату буде досягнуто. Коли люди нарешті скажуть “так”, усі шляхи назад буде перекрито.
У часи добробуту більшість країн, за винятком Данії й Сполученого Королівства, обміняли демократію на процвітання і вступили до Єврозони. Але в умовах кризи цей ситуативний консенсус дав тріщину, а інструментів для врегулювання суперечок й ухвалення рішень не вироблено й досі. Під час надання у США урядової дотації банкам представники виборців у Парламенті могли сказати своє слово. Багато громадян протестували; членам Конґресу довелося пояснювати свої рішення. З урахуванням впливу лобі й ринків ніхто не хотів би перебільшувати вплив прямої демократії на економічну долю країни. Але принаймні в суспільному житті існувало прагнення демократії.
Проте в ЄС демократія не завжди є метою. Істотна проблема — не те, що німці прагнуть до жорсткої економії, яка може паралізувати економічне пожвавлення, що намітилося віднедавна, або те, що французи хочуть більше урядових субсидій, які можуть призвести до інфляції. Головна проблема в тому, що не існує демократичного механізму, який дав би змогу подолати напругу в суспільстві. Замість цього урядовці, яких обрали французи й німці, розв’язують питання загальноєвропейського значення за зачиненими дверима. Попри те, яке рішення вони ухвалять, наслідки відчують не французи чи німці, а іспанці, греки, ірландці й португальці. Це рішення небагатьох, з якими доведеться миритися переважній більшості.
Напередодні виборів у Греції вісім місяців тому теперішній прем’єр-міністр країни Георгіос Папандреу сказав: “Люди почуваються дедалі безпомічнішими, тож нам слід заявити, що питання демократії знов опиниться в центрі, даючи громадянам право голосу”. Папандреу виграв, пообіцявши змусити багатих платити більше податків, підвищити заробітну плату державним службовцям і забезпечити суттєвішу підтримку малозабезпеченим і пенсіонерам. Нині він скорочує пенсії, підвищує пенсійний вік і зменшує зарплату держслужбовцям. Люди почуваються беззахисними, а питання демократії відсунуто на марґінес. А щодо діалогу держави з громадянським суспільством, то сьогодні він функціонує у вигляді протестів на вулицях європейських столиць.
