Литовець Міколас Карчяускас у перекладах Дмитра Чередниченка
Міколас Карчяускас народився 15 березня 1939 р. в селі Жвірґжде Пасваліського району. Навчався в Пасваліській середній школі. 1961—1966 років студіював право у Вільнюському університеті.
Тепер працює у Фонді підтримки преси, радіо й телебачення та директором громадської установи “Вілейшю колегія”.
Видав поетичні збірки: “Кленовий мед” (1972), “Стежки — білі” (1975), “Вишнева гора” (1978), “Мінливість” (1982), “Денні елегії” (1985), “Верховіття” (1993), “Кривава нива” (1993), “Перехрестя” (1999), “Крікштай” (2005), “Коли переселимось додому” (2007), “Математика страху” (2007), “У Жемайтії” (2008) та ін., поеми: “Жвірґждянська поема” (1976), “Німанська поема” (1984), “Із лілій білих” (1989); повість “Усе було святе” (1985), роман “Річас” (1992), есе “Пасваліські легенди” (2007), баладу “Шипшиновий кущ над морем” (2008) і кілька книжок віршів для дітей. Перекладає українську (Іван Драч, Ліна Костенко, Петро Засенко, Леонід Талалай, Дмитро Чередниченко), російську та угорську поезію. Міколас Карчяускас — один з упорядників антології литовської поезії для України (1985) і двотомної антології української поезії для Литви (1988).
ПОЕЗІЯ
Дерево.
Камінь.
Сонця вставання.
Тала вода життя,
придивляння,
переконання —
правдиві,
душi ж — забуття.
Нерви.
Руки.
Очі — мандрiвні човни,
і тисячі років
бездонної луни.
ЧАС НАРОДЖЕННЯ РОБОТИ
Сю ніч
над вершинами сосен
народилися зорі.
Сю ніч
умилась земля росою.
Так нам ніч
провістила день.
І заплакали діти,
ледве стало світати.
Потягались жінки, прокинувшись —
тихо спущені ноги
світили, немов скіпка,
і трепетали
пташками
у сорочках пробуджені перса,
і чалапали босі ноги
до колиски і хліба.
Скрип дверей розбудив
траву на подвір’ї,
на хмелі роса пилком
золотим стала, і засяяла
вічності тайна.
Аж ось голоси розгойдалися,
наче ті дзвони, —
на порозі оповістили час
народження роботи.
НЕБО ЗЕЛЕНЕ
Лежали, дивились у даль дзвонкову.
І небо зелене ряхтіло над нами,
Ряхтіла зелена земля під ривками
Нестримного світла… Тебе я зову
Й заграву зелену у замки з піску,
Пташки там, як діви старі, розмовляють,
В самотність упавши з квітучих безкраїн
Небес, і почулось у тихім ліску
Гриміло. Десь блискав огонь в далину
І падали в роси бліді оболоки,
На бурю заходилось, дерева високі
Гойдались, і слухала хвиля луну —
Під небонько наше прийшла по житах,
Яке ми з зелених травинок зіткали,
Яке із зеленого сходу зілляли
І вірить просили, й людиною стать.
НАД ЖВІРҐЖДЕ,
ЛІСОВОЮ РІЧКОЮ
Матері
Очі втомились і голос, як північ, охрип.
Річка квилить лісова, підвиває.
Камінь з легенди звалився в самісінький глиб,
Давить жадання усі й сподівання.
Лілії дзвонять, мов дзвони в долині
дзвенять,
Бабки крильми шелестять собі хором…
Ворон на дерево сяде, немов на коня,
Чорний до лиску, казковий праворон.
Стануть дерева для батька вінком у віках,
Жовтого листя луна стане ближча.
Камінь той вічний великий розсиплеться
в прах,
Буде світити лиш мами обличчя.
СПОГАДИ
ПРО ОЗЕРНЕ ЛІТО
Н.-К.
Приходить ніч. Метелики летять на світло.
Лілеї пахнуть і п’янять, немов вино.
Тремтять дерева під вікном і тягнуть віти
В пітьму, де, як в душі, і спокій, і тепло.
Пригасли пристрасті, багаттям літнім —
годі.
Молитву очеретові шамтить Дуса.
Пропащих дім огнувши, місяць сходить
Понад горохом. Гарна сутінків роса
Засяяла під бусловим гніздом, і очі
Вмовкають, дива прагнуть, наче неба — змій.
Тобі так сумно. Мова сосон серед ночі
Ятрить людині рани і землі самій.
Замовкли води. Берегів дихнули груди.
До озера терпке вже світло порина.
І плаче жінка, і сльозу останній Юда
Цілує — ще солона й тепла ще вона.
Регочуться оті, що землю загубили,
На випасі метеликів, при пальмах дум жили…
І знов кажу тобі, що смута застаріла,
Любов буя в озерах, надії де зросли.
Доволі, дівчино. Отави дух злинає,
Вночі ітиме дощ лілейно-білого вина,
В джерельній свіжості дівоцтво виринає
І невідомість щемна із тих самих дайн,
Що їх шептали луки голубих дзвіночків,
І спокій пристрасті, жах-спокій нагорі,
Коли оглухнув чорт і бог утратив очі,
Як голим вздрів себе у нашій наготі.
МОТИВ СПЕКИ
І ліс без назви, і поляна.
На хати-вдови, на малі
Байдужно яблуні поглянуть —
На небі тиша й на землі.
Мов казка давня — ці тятиви,
Що натягнула їх трава,
На купині мітлиці сиві,
Птахи принишклі, дерева.
Почувши вітру шамотіння,
Криваво зацвіте пасльон,
Обвал землі у сновидінні
Їжак побачить під пеньком.
І знову тихо. Тільки скраю
Прадавніх гір — мій слід живий.
Пригасле сонечко сідає
На тихім крайчику Литви.
МАЙБУТНЬОМУ
Світ повний тиші (аж дзвенить!),
Цяцьок для дітвори.
Світ вічно буде говорить:
— Грай ти!
Хороший світ без ліку літ,
Без ран і суєти,
Без влади гарний білий світ,
Суди — ти!
Чим будеш, майбуття ясне?
Добром рясним прибудь.
Ти стань правдивим днем
І — будь!
Як біль ужалив — зціп уста.
Болить? Ану, скажи.
Прийди і будь, суди — отам —
В душі!
НІМАН
Німан все плине і плине,
Плину свого не спиняє,
Плине за гори й долини,
Плине по рідному краї.
“А щоб спинився й не плинув,
Де б ця вода подівалась?
Місяця вже б затопила,
Може, й до сонця дістала”, —
Дума Аґнуте і зорить:
Німан все плине і плине,
Плине в далеке він море,
Плине за гори й долини.
СЛОВА ПСАЛМІВ, ЗАПИСАНІ
В ЯСТРУБИНОМУ ГНІЗДІ
Із книжки “Кривава нива”
Расуоле і Йонасові
Помисли:
є Судебник —
у день народження сина
посаджена батьком яблуня
над дорогою,
що веде до загибелі.
Дивляться вже
пелюстками
очі його,
упавши на трави,
на подвір’я,
топтане усіма.
Помисли: він уже пішов,
покинувши своє буття,
і все не так,
і не так…
* * *
У дорозі гинуть щасливі,
почувши молитву
і скрик,
і ніколи не питають:
“Хто зробить нас щасливими?”
* * *
Співаючи в неділю
посеред дня,
благословляєш право і правду,
у яблуневому цвітінні
судиш,
бо оголошуєш
роботи свого віку,
будуєш фортецю
між губами й серцем.
Біля воріт зупиняються люди,
лише люди
і радіють
спадком твоїх думок:
Ти до серця їх пригорнеш!
* * *
Ті, що руйнують підвалини,
ще розчиняють
світло твого обличчя, —
залиш його картинам,
намальованим над Меркісом,
у Яструбиному гнізді
чи в затінку Вітаутасового меча. —
Ми ще почуємо
симфонію воскресіння
після кривавих жертв,—
руїни випромінюють
мелодію майбутнього
і в глибині
вже збирається молитва
і крик.
* * *
Піднімись,
захисти
від океанів цього світу,
праведно проживши
згубний день, —
вітер гойдає тіні сосен,
що відбиваються у річці
з яструбиним гніздом,
прийдешньої ночі.
* * *
Скорботного дня
скеля заплаче,
а ми стоїмо
на березі біди.
* * *
Ти його обличчя шукай
у спадку своїм.
Дорогу,
якою маєш іти,
освітять твої очі,
повні співу сліз.
* * *
Страх
як біль пологів
гіркий
у проваллі —
зберіть усе,
що каже правду,
що каже любов
задля миру свого,
задля імені очікуваної дитини.
* * *
Кожне слово
у вустах людини
це молитва —
молитва це
у вустах людини
слово кожне.
