СТО КРОКІВ ДО ПОЛІЦЕЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

В Україні з перших тижнів діяльності нової влади відбувається тривожний процес атаки на демократію. І це ще небезпечніше, ніж анемія в економіці, корупція, чиновницько-бюрократичне засилля. І не більш як демагогією є балачки влади про потребу “наведення порядку”, так званої “стабільності” в суспільстві. Нестабільність сіє сама влада, для якої декларації про європейський курс — не більш як порожній звук. На жаль, й опозиційні політичні сили вкрай мляво реагують на цю атаку на демократичні цінності.

Петро АНТОНЕНКО

Тон брутального топтання демократичних норм було задано, насамперед, двома актами тих, що дорвалися й допалися до влади. Перше — позаконституційне утворення так званої правлячої парламентської коаліції. Друге — скасування в Україні місцевих виборів, які мали відбутися 30 травня, навіть без імітації якихось пояснень, мотивацій. Далі за таких “демократичних стандартів” стає можливим багато. І профанація “ратифікації” парламентом харківського пакту Медведєва—Януковича. І протягування нового Трудового кодексу кріпацтва. І замах на державність української мови. За сто днів нової влади можна вже нарахувати сто кроків до поліцейської держави. Ось, бодай коротко, деякі.
Кілька останніх тижнів у центрі уваги суспільства — погіршення ситуації зі свободою слова. Нею й так важко було похвалитися за структуризації наших медіа, їх “кланизації”, продовження замість роздержавлення — одержавлення в найгіршому варіанті, бо йдеться не про державницьку позицію, а про обслуговування влади.
Навіть ті невеликі, але все ж певні зрушення на краще, що з’явилися нещодавно, влада прагне звести нанівець. Рух “Стоп цензурі!”, що шириться день у день, викликаний новітніми “темниками”, грубими вказівками, що і як говорити в медіа. Свідчень цього більш ніж досить. Це і заяви протесту журналістів провідних телеканалів. І те, що інформаційна політика державного телеканалу — Першого Національного — раптом виявляється дуже вже узгодженою з позицією приватного каналу “Інтер”, одним з власників якого і надалі залишається Хорошковський, попри його призначення головою Служби безпеки України. Дивне поєднання для демократичного суспільства. Не кажучи вже, що глава держави щойно надав йому ще одну посаду — члена Вищої ради юстиції, органу, що має великий вплив на судову систему. Ось такі переплетення владно-бізнесових структур.
А ще рух за свободу слова викликаний актами насильства щодо журналістів. Ідеться не лише про прямі напади. Уперше за останні кілька років (ось вам і переміни!) до журналіста було застосовано такий захід, як обшук із вилученням його матеріалів. Ідеться про Олену Білозерську, яка висвітлювала молодіжні акції протесту, позбавлення телеканалів 5-го та ТВі їхніх частот.
Ще один напрям згортання демократії — перешкоджання здійсненню конституційного права народу (єдиного джерела влади!) на вільне виявлення власних переконань і поглядів. Те, що чітко гарантоване статтею 39 Конституції України. Як влада поводиться з одним із основних прав людини, продемонструвала наша судова система в день візиту в Україну президента Росії Медведєва. Столичний суд заборонив громадянам акції протесту на  центральних вулицях Києва із просто знущальною мотивацією: щоб, мовляв, запобігти можливим протистоянням політичних сил. Тобто вільних, повноправних громадян України було заздалегідь зараховано до порушників громадського порядку й законності. Такі жандармські методи набувають просто потворних форм. Як, наприклад, блокування стінкою з кількасот міліціонерів, ще й зі спецпідрозділів з боротьби з бандитизмом, жменьки учасників пікету під час виступу В. Януковича в Палаці “Україна”.
І це лише прелюдія. Нинішня українська влада вирішила взяти на озброєння досвід топтання демократії в Росії. Там в останні місяці одна за одною відбуваються акції протесту й економічного характеру, й політичного, починаючи від протестів шахтарів до маршу ветеранів і молоді. Так-от, без особливої гласності, швидше з-під поли наш правлячий режим готує ухвалення в парламенті Закону “Про порядок організації і проведення мирних заходів”. Істини заради треба сказати, що цей законопроект ще торік подав попередній уряд — чи то з благими намірами, чи прагнучи також відгородитися якнайдалі від народу.
Щодо благих намірів, то багато громадських правозахисних організацій вважають, що в такому законі нема жодної потреби. Усе чітко сказано в статті 39 Конституції України. А в демократичних суспільствах діє норма: все, що не суперечить закону, дозволене.
У нас же чомусь треба розписати до крихти, що тобі, громадянинові, закон дозволяє. Тому в доповнення до Конституції плодять силу-силенну постанов, наказів, інструкцій. Врешті, для зміцнення правопорядку існує адміністративне і кримінальне право. Чомусь треба “розжовувати” пряму норму Конституції ще десятками статей цього законопроекту. Його вже проголосували в першому читанні, розглянув профільний парламентський комітет. Багато місяців лежав без руху, а тепер виявився затребуваним. І хоч після першого читання депутати внесли понад півтораста поправок, частина з яких пом’якшує найбільш одіозні норми закону, чимало подібного й залишилося. Громадян прагнутимуть вишикувати в лаву, вказати, де, коли й що можна говорити, а що ні. Правозахисники застерігають, що цей закон правляча коаліція спробує проголосувати в парламенті 16—18 червня, тобто вже на наступному тижні. У Європу чи ближче до Уралу тягнуть нас подібні закони — запитання риторичне.
Ще один напрям згортання демократії — перетворення правоохоронних органів на владоохоронні. Не підтримання порядку, про який балакає нова влада, не боротьби зі злочинністю, насамперед корупцією, про що балачок не менше, а на органи каральні. Загибель у день свого 20-річчя київського студента у Шевченківському райвідділі міліції столиці — лише верхівка айсберга, лакмусовий папірець того, чим є наші народні, державні органи законності й правопорядку. Того, які функції поклала на них нинішня влада.
Красномовним свідченням перемін у цих органах стало рішення керівництва МВС ліквідувати в міністерстві такий важливий підрозділ, як Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України. Днями представники цього недавно ліквідованого новим міністром Могильовим Управління, які вже звільняються зі служби, розповіли журналістам на прес-конференції в УНІАН про цю витівку влади. Начальник Управління Олег Мартиненко, радник міністра, заступник керівника апарату міністра Катерина Левченко, помічник міністра в місті Києві Вадим Пивоваров — усі троє вже з додатком “колишній” — розповіли, чим не вгодила міністрові, загалом владі їхня структура. Управління, його уповноважені в областях в екстремальних умовах закритої міліцейської системи все-таки пробували добиватися дотримання бодай елементарних прав людини там, де вона майже безправна. Презентована журналістам об’ємиста книга — щорічний звіт Управління з аналізом ситуації щодо прав людини в цій системі — свідчить, наскільки важко добиватися того, що гарантує Конституція. Тепер буде набагато “легше”: Управління ліквідовано, нічого мозолити очі зі “своїми правами” і заважати владі наводити порядок на свій лад. Учасник прес-конференції, відомий громадський діяч, керівник Харківської правозахисної групи Євген Захаров охарактеризував такий крок влади, такі переміни в правоохоронних органах як черговий антидемократичний крок.
Чи не забагато таких кроків? Це що — втілення в практику головного виборчого гасла реґіоналів “Україна для людей”?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment