МОЯ ДРУГА СВІТОВА…

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

Продовження. Початок. див. у ч. 20, 21, 23 за 2010 рік

Повної правди про діяльність ОУН, її членів ніхто не знав. Із тих, хто залишився жити. Не знав Гарсей Савіцький того, що на території Демидівщини в селах Боремель, Новосілки, Лисин, Малево, Лопавше, Новий Тік діяла в 1937—1940 роках націоналістична підпільна організація — Українське Вільне Козацтво.
На чолі цієї організації стояв мешканець мого рідного села Новосілки (тепер Набережне) Денис Матвійович Кримусь. Він був учасником визвольних змагань 1917—1921 років — воював у лавах Армії Української Народної Республіки. Окружний центр Українського Вільного Козацтва розташовувався в Луцьку — ним керував Ананій Закоштуй. Ця підпільна організація мала розгалужену систему осередків-кущів на Волині. У Новосілках був кущ, його очолював отаман Петро Михайлович Сич.
Й Українське Вільне Козацтво, й Організація Українських Націоналістів ставили завдання відновити самостійну Українську державу шляхом збройної боротьби. Ці обидві організації співпрацювали, до того ж, на Демидівщині нелегальну мережу ОУН очолював житель Новосілок Михайло Цибульський, який діяв під псевдо “Чорний”.
Достеменно невідомо, як загинув Михайло Цибульський. Вірогідно, що він загинув у лісі біля Боремля разом із Дмитром Петровичем Сичем — там вони прийняли бій із загоном НКВС десь у квітні—травні 1941 року. Саме в кінці 1940 — на початку 1941 року енкаведисти провели масові арешти національно-патріотичної молоді Демидівщини.
З особливою послідовністю вистежувалися члени ОУН і члени Українського Вільного Козацтва. Тоді було заарештовано 24 оунівці із Демидівського району, яких відвезли до в’язниці № 1 НКВС у м. Рівне. Буквально за кілька днів, а саме 13—14 червня, відбувся в Рівному закритий суд, за рішенням якого, жоден український патріот не вийшов на волю. Всіх було засуджено на різні терміни сталінських концтаборів.
Як і про Михайла Цибульського-“Чорного”, так і про кущового отамана Сича Петра Михайловича ходили легенди. Пошепки в селі переказували, як 46-літній Петро Сич, батько полеглого оунівця Дмитра Сича, під час допиту задушив оперуповноваженого Зарицького “з допомогою мотузки, забрав пістолет і намагався втекти”. Охорона його помітила, Петро Сич намагався чинити опір, але пістолет дав осічку. Вже поранений, вистрибнув з другого поверху, пошкодив ноги і хребет. Кущовий отаман Українського Вільного Козацтва в селі Новосілках, активний діяч ОУН Петро Михайлович Сич помер у тюремній лікарні Рівного 1 січня 1941 року1.
Багато волинян сподівалися на мир і спокій в краю, на землю і вільне господарювання, на навчання дітей рідним словом, на можливість із гордістю називати себе українцем, ходити до своєї Української Православної Церкви, тому з квітами зустрічали солдатів Червоної армії.
Та буквально через кілька тижнів нова, вже радянська влада, на службу до якої напросилися і деякі вцілілі члени КПЗУ, активісти-безземельники, почала опис майна, реманенту і земельних наділів і наклала свої, несподівано великі податки на кожне господарство. За нездачу податків — в Сибір, за переховування поляка або члена ОУН — у Сибір, за зберігання націоналістичної, тобто української патріотичної преси і літератури — у Сибір…
— Та тут ніколи, скільки себе пам’ятаю, і те, що батько розказував, пам’ятаю, не було добра, — тихо, і то не вдома, а на цегельні, де пас корову, оповідав Клим Воляник, мій дядько. — І Перша світова біди нам наробила, руські попалили хати, а нас погнали чорт знає куди. За них тут не було нічого нашого. Нашого тіко того, шо в хаті. При образах. Школа по-московському, церква по-московському, в Пляшеві, там де наші козаки проти Польщі пішли і згинули, тіки про Расею і мова, а нам із прапорами й у вишитій сорочці не підступитися. Так само вийшло і за поляків.
Хто ми були за Польщі? Якщо шось не так супроти влади скажеш, не поклонишся, не прикусиш язика, коли тебе обматюкає солтис, а осадник ще нагаєм вперіщить, то ти є лайдак, хам, бидло, пся крев…
По Другій світовій війні мій дядько Клим був церковним старостою в Боремельській церкві. Своєї церкви наше село не мало. Любив книжки читати, на горищі в нього був захований біля комина в діжці “Український календар” за якийсь 192… рік, часопис “Дзвін”, “Польсько-український бюлетень”, пісенник Українських Січових Стрільців. Скільки тітка Серафима просила його все спалити, а він упирався. Іноді діставав щось із тієї бочки, завішував вікна ряднами, прикривав “Біблією” (він — церковний староста, йому положено читати Святе Письмо) і пошепки читав. Здавалося, одними губами, наче пробував на смак. Навіть прицмокував.
— Ну от, я часто ходив до Боремля. Бо в церкві помагав. Там мона було все купити. Аби злоти мав. Жиди привозили товари з Варшави, Кракова, поїздами чи шо їм доправляли до станції Дубова Корчма. Там такого надивишся — очі вилазять. Сам не знаєш, з чим його їдять. А не вкусиш. Де того злотого було заробити?
Прийшли перші совєти і почали закривати і польські склепи, і жидівські магазини — свої кооперативи запроваджувати. Тепер, якби й були гроші, та нема шо купляти. Ну, сірники, карасін, галоші, чоботи, якогось там краму, — ситцю, корту трохи. Метром міряли. Ага, навезли тюльки, в бочках селеців — у жидів селеці були мариновані, з лавровим листком, з чорним перцем, були в банках таких бляшаних, а тут: “Берите сельодку. Дешово!” — кричав якийсь із району. А бочка стоїть на сонці, ті селеці якісь червоні. Наче поіржавіли. А горілки навезли… Пий-залийся. Ми ж за Польщі, бувало, навіть весілля робили без горілки. Мали таке товариство “Відродження”, у якому не вільно було бути пиякові. Вступав до “Відродження” — ніде і ні з ким і краплі в рот не брав. Шанувалися люди. А от совєти те діло серед наших людей розводили. Хіба хто в селі до них гнав самогонку? Хіба когось у селі можна було побачити замакітреним від горілки?
…Мій батько “завдяки” НКВС одним із перших вступив зі сльозами у колгосп. Відвів свого маленького коника Муня на колгоспний двір, дві борони здав, плужка… Із чим на своїх кількох морґах господарювати? Та й цю мізерну земельку треба віддати в колективне господарювання. Мусив підзаробляти в багатших: молотив, орав, скиртував… А тут радянська мобілізація на початку сорок першого. На військову перепідготовку. Вже восени 1940 року почали брати до Червоної армії волинських хлопців 1918—1919 років народження. Був і другий набір 1940 року, і третій у квітні 1941-го. Мій батько, 1908 року народження, був мобілізований за якихось три місяці до початку війни із СРСР. Проходив військове навчання — перепідготовку, і також працював на будівництві укріплень.
— У сорок першому совєти взяли мене в резерв. Я у польській армії два роки обучався зенітної артилерії. Учився в підофіцерській школі. Хотіли мене зоставити в армії на заводoву, але я викомбінував і вернувся додому. І тут совєти забирають у свою армію. Теж у зенітки прийняли. Стояли під Дубно. Стояли в житі, замаскувалися. Акурат як мали вже вертатися додому, бо кончалася моя служба в резерві, напав німець. Чуємо, літаки гудуть. Летять. Наказали стріляти. Добре. Збила наша зенітка одного. А то був руський літак. От, холєра! Наказ грузитися. Цілу ніч грузили ті зенітки — хутко аж під Луцьк. Чи під Броди. Десь там. Нє, біля Олики. Згадав. Стали в соснині, снарядів повно було. Мали свою кухню. І шо я там побачив? Нагнали з Галичини і з усеї Волині, мо’, пару тисяч хлопців і чоловіків — до сорока п’яти років. У чому в хаті був, у тому на войну. Ми у формі, шинелі навіть видали, а вони без нічого, в цивільному, науки войскової ніякої. Хіба, хтось у польській армії служив.
Той говорить, полковник був, чи чорт його знає, старший, руський: “Німець нажимаєт од Ковеля. Ви должни захищати свою територію. Ми вашу територію захищати не будемо. Ви бийте німців. Ми імеєм свою територію”. Дали їм по вінтовці і п’ять патронів. Тоді там був чоловік моєї сестри, і другої чоловік був. Ані один не вернувся. Вони нарошне послали їх на передову, шоб німець їх вибив. Тоді був дощ, вони залягли проти танків, а ті німаки танками по них. Кров текла дорогою, ровами, перемішана з водою, червона. Душили танками, як хрущів. Німець — із танків, літаків, з автоматів січе… А вони мали вінтовки і п’ять патронів. От прокляті большевики!
Зенітну батарею, в якій служив мій батько, посікли із кулеметів німецькі літаки. Усі розбіглися, шукаючи прихистку. На ранок — нікого. Ні командира, ні солдатів. Тільки один, із місцевих, знайшовся. Разом вирішили йти додому.
— Нам треба було ту войскову одежу зняти, перебратися у цивільну, взяти граблі чи вилки на плечі — і були б дойшли додому! Нема розуму, шо скажеш. Ідемо вдвох — добре вбрані, у формі, шинелі нові, ботинки, автомата мали — зенітчикам положено, не зглянулися, як: “Хальт! Банда, комуна. Хальт! Хальт!”
Загнали нас у стодолу. А там уже є ті, шо ховалися з нами десь по корчах, руські. І ось уже женуть нас, може чоловік із п’ятдесят чи мо’ більше, піхотoю. Німці — на роверах, а ми — пішки. І підганяють нас палками. “Шнель, шнель! Банда комуняк!” Ой, Боже! Бачу, підганяють під Дубно. Дивимось, танки совєцькі димлять, повно побитих, сморід страшний, люди тягнуть тих побитих совєцьких танкістів, усі в чорному одіті й в ями з-під бомб вкидають. А німці над ними командують. Машини побиті, перевернуті, коні здохлі, здулися, баюри повні крові — як іржа. Страшнє бойовісько тут було.
Звідки було знати тим нещасним військовополоненим, що вони бачать страшні наслідки найбільшої танкової битви в історії Другої світової війни. У перші ж дні війни — 26—30 червня 1941 року — у трикутнику Броди—Дубно—Луцьк зійшлися колосальні танкові потуги — майже три тисячі радянських танків, із них 800 нових і модернізованих КВ і Т-34 і 600 німецьких танків. На жаль, радянське командування не зуміло оперативно і тактично вірно розпорядитися під час контратаки цією величезною масою танків. Погано були підготовлені екіпажі, координація дій була неефективною — радіозв’язок майже не діяв, до того ж пофарбовані в яскраво-зелений колір радянські танки ставали зручною мішенню для німецької авіації. Відстали служби постачання боєприпасами і пальним, внаслідок чого понад 300 танків зупинилося на полі бою. Це була жахлива катастрофа. Було знищено і полишено на полі бою 2 648 радянських танків, тоді як німецька сторона втратила лише 260 танків2. Та найжахливішим було те, що екіпажі радянських танків, згідно з таємним наказом наркома оборони СРСР К. Є. Ворошилова, не мали права за будь-яких обставин залишати свої бойові машини. Або покінчити життя самогубством, або згоріти в пекельному залізному “мішку”. Якщо ж хтось із членів екіпажу і намагався вибратися із охопленого полум’ям танка, його розстрілювали зразу ж свої. Як згадує колишній танкіст Володимир Лис, у танковій битві на полі між Бродами, Луцьком і Дубно свої, радянські, знищили майже тисячу екіпажів, а якщо помножити на три чи чотири (стільки людей нараховували екіпажі), то вийде цифра у майже чотири тисячі вбитих своїми3.
— Гнали, як я вже казав, пішки з Олики до Дубна: “Льос! Льос! Шнель, банда, шнель!” Пригнали до тюрми, шо стоїть над водою, кругом вода, рови великі… Загнали в ті келії, в ті камери, а там… Ой Боже! Сморід. У стінах скрізь дзюри, кров… То від осколків, від пуль дзюри. Постріляні тут були руськими ті, хто сидів… У камері тій, куди нас напхали, як селеців у бочку, кров зосталася по чиколотки. У дворі, бачили, велика яма, з неї стирчали руки, ноги… Не засипані були добре. Все, думаю, і нас тут постріляють, як тих нещасних.
Я стояв із столітнім батьком у травні 2008 року перед Дубнівською тюрмою і намагався розворушити його пам’ять, аби він повернувся спогадами у той червнево–липневий 1941 рік, коли німці загнали військовополонених у “звільнену” 24—25 червня енкаведистами від в’язнів тюрму.
…Начальник Дубнівського райвідділу НКВС Яків Винокур за дорученням заступника начальника управління НКВС по Рівненській області лейтенанта держбезпеки Климова близько восьмої години вечора надіслав на двох автомобілях озброєних енкаведистів, які оточили тюрму і почали разом із охороною в’язниці планомірно — від камери до камери — розстрілювати чоловіків, жінок, старих, матерів із немовлятами, що народилися в камерах, закидати камери гранатами, доколювати ще живих штиками.
Виконували вказівку обласного управління НКВС, яке зобов’язало не залишати живим жодного політзека — жоден політв’язень не повинен дістатися німцям. Не встигли. Хтось повідомив, що приблизно о 22.30 висадився на залізничному вокзалі німецький десант. Працівники райвідділів міліції, енкаведисти з Рівного, місцеве партійне керівництво поспішно залишали Дубно. До тюрми наближалася група оунівців із Рачина в надії визволити в’язнів. Проте частина охоронців в’язниці ще тримала під прицілом кулеметів тюрму. В’язні кількох камер зуміли зсередини заблокуватися, згинали дверні замки, аби охоронці не змогли їх відкрити… Поки уцілілі в’язні, а їх залишилося із понад 600 близько сімдесяти чоловік, намагалися надати допомогу пораненим, на світанку 25 червня дубнівські енкаведисти разом із охороною в’язниці в складі п’ятдесяти чотирьох осіб повернулися до Дубна за наказом обласного партійного керівництва довершити свою чорну справу. Їх окрилювало запевнення партійного начальства в тому, що 8-й механізований корпус під командуванням генерал-лейтенанта Д. Рябишева, що налічував на початок війни 935 танків, із них 70 машин КВ і 100 машин Т-34, 140 гармат і 30 тисяч солдатів і офіцерів, зупинить німців під Дубно і пожене далі в бік Берестечка.
Та поки цей корпус долав 500-кілометровий форсований марш, аби зосередитися в районі Бродів, по дорозі його танкові дивізії втратили через поломки та брак палива майже 50 відсотків бойових машин і артилерії, зокрема майже всі важкі танки Т-35.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment