У КОНТЕКСТІ ПРАВДИ І ЛЮБОВІ

Галина ТАРАСЮК

Чомусь останнім часом рідко яка книжка торкне душу. Надто переляк бере перед тими, яких дуже нахраписто, по-базарному “розкручують”: боїшся ще одного розчарування. Тож якою щирою буває радість, коли у цій галасливій рекламно-ринковій метушні натрапиш на знаковий талановитий твір, що вразить і душу, і розум. Тим більш, коли йдеться одразу про два твори одного автора. Подібну приємність пережила від читання книжок літературознавця й письменника Віктора Костюченка, які побачили світ у минулі два роки в київських видавництвах. Це фундаментальна літературознавча праця “Літературними стежками. Нарис історії української літератури для дітей ХХ сторіччя” і невеличка за обсягом, та визначна за змістом повість-хроніка “Світ — не батько, доля — не мати”. Об’єднує ці зовсім несхожі за жанром і стилем творчі набутки великий пієтет перед нерозгаданим феноменом дитячої душі й перед тими, хто сподівається цю загадку розгадати — творцями літератури для дітей. Авжеж, тієї самої, яку в радянські тоталітарні часи називали “дитячою”, а в наші благословенні незалежні ще донедавна взагалі не вважали за серйозну літературу. А нині хоч і говорять, проте несерйозно, як про цяцьку-забавку, а не як про “альфу і омегу” складного процесу пізнання дитиною світу.
У своїй довголітній копіткій дослідницькій і науковій праці, яку він сам скромно називає “спробою оглянути її (українську літературу для дітей. — Г.Т.) в межах ХХ століття, оскільки існуючі нариси (…) явно застаріли”, В. Костюченко прагне виправити цю несправедливість. Не мудруючи лукаво, не вдаючись до критиканства, автор намагається об’єктивно осмислити непростий, іноді надмір заідеологізований, столітній процес творення цього “специфічного”, “строкатого за ідейним рівнем… і за художністю” жанру, і його ще складніший шлях до українських дітей у контексті карколомних подій минулого, чи не найжорстокішого століття. Найжорстокішого саме до дітей. Тому, як зазначено в анотації, будує свою книжку за хронологією: десять десятиліть — десять розділів. І в кожному коротка характеристика тогочасних суспільних умов, огляд періодики для дітей і, звичайно, літературні портрети письменників, які творили в жанрі літератури для дітей. Від Івана Франка, Олени Пчілки до сучасного дитячого письменника Анатолія Качана.
Не забуває автор добрим словом згадати і нинішніх авторів дитячої книжки, які заявили про себе наприкінці ХХ ст., але це тема вже нарисів про літературу для дітей ХХІ століття.
Цінна праця В. Костюченка й тим, що для відтворення історично правдивої картини минулої епохи він додає довідковий матеріал: документальний хронопис літературних подій, заходів, письменницьких з’їздів, пленумів, навіть список усіх лауреатів найпрестижнішої державної премії в галузі дитячої літератури ім. Лесі Українки, іменний покажчик.
Однак найбільша заслуга “нарисів…” у тому, що написані вони в есеїстському ключі, цікаво, розкуто, з великою повагою до всіх без винятку, але вже “з погляду вічності”, не проминувши невідомих чи замовчуваних фактів. Приклад: Андрій Головко, Наталя Забіла. Водночас об’єктивно, детально й по-науковому обсервує їхню творчість і значення для розвою української літератури для дітей.
Цією щирістю і правдивістю пройнятий і художній твір В. Костюченка — “Світ — не батько, а доля — не мати” — повість-хроніка про власне дитинство, яке припало на жорстокі 30-ті роки того ж таки ХХ століття. Присвячена вона рідному селу автора Розсоха, знищеному не революціями, геноцидами, війнами, а (який страшний парадокс!) у мирний час “мирним атомом”. Однак цей автобіографічний твір радше про час і епоху, в якій автору судилося щастя-нещастя жити. І письменник цього не приховує. Навпаки, акцентує у передмові до повісті. “Оглядаючись назад, бачу себе в часі, від якого я тікав, а він за мною гнався. — Не тікай, — гукав він мені, — ось тобі часточка сонця, часточка неба, часточка волі. А я хотів, щоб моїм було усе сонце, небо, воля. Я для цього народжений… Та я жив у країні Обманії. І десь там далеко стояла величезна машина — витвір абсолютної дурості… Машина ділила і роздавала час: тобі жити ось стільки, а в тебе заберемо волю… І ходила кривда селами і містами. І я підносив руку і присягав: “Завжди готовий!” Готовий не чути, не бачити. Готовий вірити обману”.
Цим сумовитим настроєм пронизана і вся самокритична передмова до повісті, і вся повість. Але чи не надто суворий нинішній автор до того хлопчика Ванька із глухого поліського села Розсоха, очима якого він дивиться, як у воду глибоку, у своє дитинство і говорить про прожите й пережите неложними вустами? Бо хоч і присягав він урочисто й привселюдно “не чути, не бачити”, та все бачив і чув, і пережив себе усілякого, ламаного-переламаного, і дожив до тої пори благословенної, коли вже й правду можна сказати, але ту, далеку, правду сільської дитини про колективізацію, Голодомор, втечу батьків із села, бурлакування, приїзд до Києва, і все це — під страхом, в страху, через страх. “Найперше, що я відчув у житті, це — страх. .. Страх невидимий, гнітючий, тривалий… Моє дитинство — то довжелезний ланцюг страху…” — зізнається приречено Віктор Костюченко.
І здавалося б, що і його маленького героя цей страх мав би паралізувати, натомість у повісті відбувається протилежне, а саме — чудо творчості: як би обтяжений негативним досвідом наратор-оповідач не намагався корегувати на відстані років свого Ванька, юний герой бере верх над автором, і живе собі вільним, повноцінним, бо Господом захищеним, дитячим життям. І хоч сюжет повісті розгортається у страховинні 30-ті на тлі страшної руйнації традицій, кривавих подій (колективізація, розкуркулення, продрозверстка) і родинних трагедій (перший син у батьків втопився, мати після пологів занедужала), життя то чорно-біле, то кольорове. “Мелькають села, міста. Гуркочуть мости… довго на одному місті не затримувались. Тато якимсь чуттям вловлюватиме мить, коли до горла простягалася рука нечистого. “Тікаймо!”. … “Бараки. Блощиць повно. Мама: “У нашій стороні їх нема”… Барак — така довга-предовга дощана будівля. З перегородками… Під стінами — гнізда з соломи, застелені ряднами. Отакі собі “окремі” квартири. Все решта — колективне: праця, побут, злидні… Така вона — соціалістична реальність… Та життя триває, даруючи героєві нехитрі радощі: “Цурки, гилки, гра в ножика з лоба, з коліна, з ліктя, з щиглями і без… сонце все нижче… тіні все довші й довші. Кінь збиває ногами пилюгу — пуфф, пуфф. Запахло вологою”.
Сюжет повісті — як намисто із дзеркальних скалок уривчастих спогадів, нанизаних на нитку дороги. Але нема відчуття неприкаяності, навпаки, передчуття радості, що десь забарилася: “Депо, шпали, рейки… “Кукушка туди-сюди пихкає. На “кукушці” дядько Микола. Машиніст. Як я йому заздрив! Катається цілісінький день!”
Єдине негативне почуття, що витає у цій світло-трагічній повісті, — усвідомлення дитиною абсурду, що коїться на землі. Батько, хазяйновитий селянин, який, повіривши радянській владі, очолив першу артіль, змушений тікати з рідного села, і роками разом з сім’єю переховуватись, рятуючись від розправи комнезамівців тільки тому, що в селі вже нема кого розкуркулювати, а за планом треба.
Абсурд у системі цькування і пожирання одне одного, насадженій у селі, яке ще вчора жило громадою. Абсурд у тому, що в школі вчать приклад брати із Павлика Морозова, а вдома зацькований абсурдними переслідуваннями батько кричить, тикаючи синові в обличчя торбою із білизною і сухарями: “Я — куркуль. Іди, піонере, донеси на батька! відмовся від мене!” Абсурд у тому, що, куди не підеш, не поїдеш — скрізь світом правлять клони сільського вискочки — недолугого, підленького комнезамівця Задачки — “полєзного власті чєловєка”. Що ж це за порядки, коли під такими слимаками мусять ходити такі люди, як батько, як мама і тітка Катря, як дядько Кузьма, добросердий Абрам, шляхетний Харитон Харитонович, добрий богатир Здравко? Світлі постаті цих людей збереглися в дитячій пам’яті, як у храмі. І прикрасили повість, як божниця сільську хату.
Особливо зворушує образ хлопчика Романа, з яким Ванька єднала міцна хлопчача дружба. Весь жах ситуації в тому, що мама Ванькова якимсь десятим чуттям здогадалася, що хата, в яку їх оселили на новім місці роботи (будівництві аеродрому), належить цій нещасній дитині й її репресованій родині… І як тоді жити в цій хаті, як взагалі жити у світі, коли сам Роман живе з бабусею у… печі на  зруйнованій цегельні? Певно, світ не меркне від кривди і підлості тому, що тримається не на китах могутніх, а на плечах тендітної людської совісті.
Кажуть, хоч би яка була довга ніч, а ранок настане. Та не про героїв цієї повісті приповістка. Здавалося, тільки стало легше жити і дихати, тільки сонце почало    з-за хмар виглядати, як почалася ще страшніша і кривавіша ніч — Друга світова війна…
Вона застала Ванька тільки в 5 класі… Але й це ще не кінець, і не остання подія повісті-хроніки про життя хлопчика Ванька із поліського села Розсохи і його покоління — ровесників колективізації й Голодомору, індустріалізації і сталінських репресій. Там Ванька (чи самого себе?) залишив автор. Напризволяще. Як наші батьки, як ми всі залишали себе, невинного наївного і святого в рідному селі, а згодом залишали напризволяще і село — малу батьківщину, а потім незчулися, як забули за роботою, кар’єрою і велику Батьківщину — Україну. Згадали після Третьої світової війни, чи то пак після чорнобильської атомної катастрофи. А коли повернулися, як наш повістяр, через десятки літ, то мало що застали. Лише руїни села рідного, засипаного попелом радіоактивним: ні аеродрому, ні цегельні, тільки видряпані на зруйнованій стіні прізвища побратимів, і родичів — на хрестах цвинтарних, а над усім тим — одинока зірочка власної дитячої душі, навіки прописаної на цих спогадах-погарах.
Проте, попри драматичний зміст, трагічний фінал, повість-хроніка “Світ — не батько, а доля — не мати” залишає в душі світлий слід і ніжний ностальгійний спогад, як і саме життя, хоч би як тяжко прожите.
Зізнаюся, давно не читала такого зворушливо чесного і талановитого твору про наше минуле, та й ще автора поважного віку. До честі нашого шановного письменника і науковця, повість — просто геніальна ілюстрація до його теоретичної праці,  прекрасний взірець, як треба сьогодні писати для дітей. З чим ми і вітаємо Віктора Костюченка.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment