Петро КРАЛЮК: «ПОВІРИВШИ У ВЛАСНІ СИЛИ, ДОСЯГАТИМЕМО УСПІХУ»

У межах Року Костянтина Острозького видавництво Національного університету “Острозька академія” видрукувало роман Петра Кралюка “Реліквія”. У ньому автор у формі уявного діалогу Василя-Костянтина з художником-портретистом намагається розгадати загадку портрета князя, де його зображено з грошима в руках. Письменник подає власну несподівану версію. Перед очима читачів постають шість останніх днів життя можновладця, впродовж яких художник пише його портрет. За цей час князь згадує найяскравіші моменти з життя родини українських шляхтичів Острозьких, автор на основі документальних матеріалів подає біографічні дані близьких і далеких родичів князів, людей, які мали вплив на тогочасне суспільство і політику.
Книжка ілюстрована вдало дібраними репродукціями портретів, маловідомих пейзажів й батальних полотен, тож читач може уявити велич і могуть роду Острозьких, інтриги навколо нього.
Сьогодні автор роману, перший проректор Національного університету “Острозька академія”, доктор філософських наук Петро КРАЛЮК — гість нашої редакції.

— Петре Михайловичу, Ваш роман “Реліквія” виглядає трохи дивно на тлі української історичної прози. Адже здебільшого героями художніх творів на історичну тематику в нашій літературі стають вихідці з народу, простолюд. Звісно, є твори, де герої — представники елітарних верств, наприклад, в Івана Франка чи Лесі Українки. Так, перший шукав героїку в діяннях давньоруських князів. А героями історичних драм Лесі Українки часто ставали представники еліти. Та цими персонажами, як правило, були чужоземці. Зараз до “елітарної тематики” звертаються Валерій Шевчук, Галина Пагутяк, деякі інші автори. Однак їхні твори — радше виняток, ніж правило. Ви ж розповідаєте про одного з найвідоміших українських аристократів — князя Василя-Костянтина Острозького. Із чим пов’язаний такий вибір?
— Іноді нам здається, що ми обираємо. Хоч насправді обирають нас. Не я обрав князя Острозького — він “обрав” мене. Інтерес до його особистості був у мене давно — відтоді, коли писав докторську дисертацію. Майже десять років живу й працюю в Острозі, тому мій інтерес до князя Острозького став, так би мовити, наочнішим. Зрештою, написати цей твір мене надихнув ректор Національного університету “Острозька академія” Ігор Демидович Пасічник. Не раз мені казав, що про Василя-Костянтина, цю величну фігуру нашої давнини, досі не маємо історичної саги…
Були й спонуки зовнішнього характеру, спрацювали й чинники теоретичні чи то світоглядні. В українській художньо-історичній літературі, як ви справедливо зазначили, не котувалися й не котуються твори, в яких показано діяльність еліти. Завдячуючи народництву, наша історична белетристика помітно відрізняється від такої самої літератури інших націй. Наприклад, герої добре відомих історичних романів Олександра Дюма — представники елітарних верств. Або візьміть історичну белетристику сусідніх нам народів — твори поляків Юзефа Ігнація Крашевського, Генрика Сенкевича; росіян Олексія Толстого й Валентина Пікуля.
— Але чи достатньо в українській історії матеріалу, який давав би поживу для “аристократичної” історичної белетристики?
— Матеріал є. Інша річ, що його не хочуть бачити. Якщо наша література ще так-сяк опанувала давньоруську князівську історію, то діяння української еліти в пізніші часи для неї — терра інкоґніта, точніше, небажана зона. Відповідно українська історична література проігнорувала чи марґіналізувала сюжети, пов’язані з діяльністю князів Острозьких, Вишневецьких, Заславських, інших аристократичних родів, які мали українське походження. Хоч на цьому матеріалі можна витворити цілу історичну епопею, яка сміливо могла б конкурувати з творіннями Дюма-батька чи “Проклятими королями” Моріса Дрюона. Лише історія Гальшки Острозької чого варта! Або перипетії боротьби Василя-Костянтина Острозького й Ольбрахта Ласького. Тут “Три мушкетери” відпочивають! А який чудовий матеріал для письменника може дати життя князя Дмитра Вишневецького! Проте навіщо нам якась “аристократична” історія в літературі, коли маємо історію “козацьку”, істинно народну! Ми навіть навчилися “аристократичні” моменти історії інтерпретувати на козацький, народницький кшталт.
До прикладу, така знакова для нашої минувшини постать, як Семерій Наливайко (у нас його ім’я успішно перекручують, іменуючи Северином). Це була людина, наближена до князя Острозького, про що пишу в романі. Він виконував доручення цього можновладця, брав участь у непростій геополітичній боротьбі, яку вели Австрія й Туреччина, втягуючи в неї країни Східної та Центральної Європи. Наливайко навіть листувався з чільними європейськими політиками. Проте завдяки козацьким літописам, особливо “Історії русів”, він перетворився на козацького повстанця і борця проти унії. Таким “народним героєм” його представляє й наша історична і художня література.
А тепер замислімося, який суспільний ефект від історичної белетристики мають інші народи, а який — ми. Якщо “у них” література націлює на сприйняття держави й, відповідно, елітарних верств, які нею керують, як необхідної даності, то в нас орієнтує на “народну волю”, за суттю, анархію. Не дивно, в нас навіть інститути власної держави сприймали як чужі. І це далеко не остання причина того, що ми мали і маємо проблеми з державністю.
— Можливо, ці проблеми пов’язані передусім із тим, що українська еліта, аристократія часто зраджувала власний народ? Про цю зраду теж ідеться у Вашому романі.
— Ідеальних еліт не буває. Зрештою, як й ідеальних народів. Візьміть будь-яку національну історію — і ви побачите чимало зрад як еліти, так і простолюду. Інша річ, що зрада еліти видніша… І вагоміша.
Ваше запитання перевів би в іншу площину: яка якість нашої еліти? Тут маємо серйозну проблему.
Колись мені в руки потрапила книжка, написана в міжвоєнний період, де йшлося про те, що за рівнем інтелекту українці стоять вище за своїх “державницьких” сусідів — росіян і поляків. Однак у цьому плані наша еліта поступається і росіянам, і полякам. Українці (поодинці, щоправда) демонструють успіхи в різних сферах. До того ж, часто це роблять на чужині.
— Але як зробити, щоб українці демонстрували свої успіхи, виявляли себе вдома?
— Насправді це питання не до мене. Його варто поставити нашим керманичам, теперішній еліті. Однак вона зараз зосереджена лише на собі, дбає про себе. Обмірковує, як би вижити в непростій конкурентній боротьбі, як розширити сфери впливу. А народ… Народ, звісно, може почекати. Народ у нас терплячий.
Проте повернімося до князя Василя-Костянтина Острозького. На жаль, сучасна йому ситуація багато в чому нагадувала нинішню. Та сама конкурентна боротьба українських еліт, пошуки “зовнішнього пана”, компроміси із “зовнішніми панами” тощо. Василь-Костянтин не був ідеальним політиком. Звісно, він припускався помилок, зазнавав поразок, іноді виявляв нерішучість. На цьому часто акцентували увагу деякі наші історики. Про це, зрештою, пишу і я в романі.
Однак Василеві-Костянтину вдалося створити велетенську державно-політичну структуру, яка охоплювала землі Волині, Полісся, Київщини, Галичини — на той час основні українські етнічні території. У межах федеративної Речі Посполитої ця структура мала певний ступінь автономії, а князь — про це свідчить чимало фактів — часто поводився як суверен. Василь-Костянтин зумів забезпечити відносну стабільність у своєму князівстві, сприяв розвитку в ньому економічного життя — звідси такі великі прибутки князя, про які складали легенди. У перспективі ця держава могла перетворитися на державу національну.
Зрештою, Василь-Костянтин надзвичайно багато зробив для української культури. Досить згадати засновану ним Острозьку академію, першу вищу школу в Східній Європі; видану на його кошти Острозьку Біблію; фундовану ним друкарню, в якій видрукувано понад 20 великих книг.
Із Василем-Костянтином пов’язана ціла когорта українських інтелектуалів кінця ХVІ—початку ХVІІ ст. Це Герасим Смотрицький, його син Мелетій, Василь Суразький, Іов Борецький, Даміан Наливайко, добре відомий Іван Вишенський. Усіх не перелічиш. Ці люди мали певну князівську підтримку.
Як на мене, українське культурне відродження кінця ХVІ—початку ХVІІ ст. було б неможливим без діяльності Василя-Костянтина Острозького. Інша річ, що про це в нас часто “забувають”.
— Чому, адже цим варто пишатися?
— Звісно, кожне явище має комплекс причин. Думаю так: далеко не останньою причиною такого історичного безпам’ятства є те, що нам “допомагали” й “допомагають” писати історію.
Візьмімо до прикладу князя Острозького. У ХІХ—на початку ХХ ст. його успішно “приватизували” росіяни, представляючи борцем за православ’я (зрозуміло, російське). У міжвоєнний період та й пізніше (щоправда, трохи по-іншому) це намагалися зробити польські історики, розповідаючи про діяння Острозького “на службі Речі Посполитій”. Схожі маніпуляції робили з іншими представниками української еліти. А нам дозволяли мати історію “народну”, “козацьку”, акцентуючи не на перемогах, а на поразках, тим самим виробляючи в нас комплекс меншовартості.
Наприклад, звичним стереотипом нашої історичної пам’яті стали Богдан Хмельницький із його поразкою під Берестечком та Переяславською радою й Іван Мазепа з програною Полтавською битвою. А чому ми забули про блискучу перемогу Костянтина Івановича Острозького, батька Василя-Костянтина, над російськими військами під Оршею, або те, що завдячуючи колишньому учневі Острозької академії, козацькому гетьманові Петрові Сагайдачному вдалося розгромити величезну армаду турецьких військ під Хотином і врятувати Східну й Центральну Європу від турків?
— Тому в романі “Реліквія” Ви намагаєтеся говорити саме про перемоги?
— Принаймні про битву під Оршею мову веду. Як і про інші наші перемоги. Думаю, нам врешті-решт треба перестати плакати над нашими поразками й говорити вголос про перемоги, націлювати людей на позитив. І лише тоді, коли повіримо у власні сили, досягатимемо успіхів. Передусім на своїй землі.
До сказаного слід додати, що Петро Михайлович Кралюк готує нове видання роману “Реліквія” у видавництві “Ярославів Вал”. Воно побачить світ улітку більшим накладом, тож роман зможуть прочитати тисячі.

Спілкувалася
Олена ШУЛЬГА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment