Анатолій КОНДРАТЮК
“Легенда про Уленшпігеля” створила для бельгійців нову вітчизну”, — писав у передмові до цієї видатної книжки Шарля де Костера письменник Ромен Роллан і додавав: “31 грудня 1867 року народилася свідомість нації”. “Це фламандська Біблія, — писав Каміль Лемоньє. — Це наше вчора, наше завтра, це вся наша історія”.
Дав Бог і Україні таку долю-фатум! Уже, здається, все, вже кінець, уже імперський вірус якогось із наших загребущих сусідів не просто знищує тіло, а й зазіхає на душу, настояну в соках незбагненно родючого чорнозему, виплекану жайвориним співом, вириває з корінчиками її молодесенькі пагінці, з’яничарює їх… щоб і сліду української козацької вольниці не залишилося. Та знову і знову з’являється антивірус — чи “Енеїда” Котляревського, чи “Кобзар” з “Гайдамаками” Шевченка, чи “Співомовки” Руданського, чи “Мойсей” Франка, чи “Лісова пісня” Лесі Українки, чи “Скорбна мати” Тичини, чи “Любіть Україну” Сосюри, чи… і хвороба никне… Та, на жаль, не зникає. То Бельгії, розташованій у лоні європейської цивілізації, вистачило одного щеплення від імперського вірусу. Зовсім інша ситуація в Україні, що споконвіку на перехресті масових міграцій людських племен, завойовницьких орд, великодержавницьких зазіхань.
Нині маємо незалежність, оформлену конституційно, закріплену визнанням України міжнародною спільнотою. Та українська душа, її національна свідомість знову залишається незахищеною. Знову лютує імперський вірус, який за нових обставин якісно змінився, мутував. Він завойовує нині не територію, він окуповує наш мовний ареал, наш інформаційний простір — у нинішньому ХХІ столітті єдине, що робить державу державою, розтоптує почуттєву делікатність, успадковану нами від Марусі Чурай, Наталки Полтавки, коваля Вакули…
Але в тому й незнищенність України, що в самісінькій гущині, здавалося б, нездоланного вірусу з’являються і множаться убивчі для хвороби клітини ще трипільського протоукраїнства. І знову ці клітини породжуються Словом, тому що “Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог”…
На всю оцю нашу теперішню диявольську веремію з вихорами дикого капіталізму, оскаженілої українофобії, імперськи нахабного заперечення самого існування і мови, і народу українського, перемитого до кісточок шовіністами та манкуртами на усяких там свободослівних словоблуддях, холодною зливою обрушилося трикнижжя Юрка Іллєнка “Доповідна апостолові Петру”. Ю. Г. Іллєнко — кінорежисер з когорти творців українського поетичного кіно, жорстоко переслідуваного апологетами соцреалізму. З цього ряду можна згадати фільми: “Тіні забутих предків”, “Криниця для спраглих”, “Вечір напередодні Івана Купала”, “Білий птах з чорною ознакою”.
Ось як Юрій Герасимович презентує свій прозовий твір читачеві: “У ваших руках харалужний роман-хараман, а не глевка, недопечена цеглина мемуарів. Хараманами баба Надя називала мої вигадки про те, чого не було і не могло бути.
Сюжетами цього роману вимощено брук до Раю. Або до Пекла. Проте в українському дискурсі і Пекло, і Рай — синоніми.
Сюжет простий, як ковадло-вершляг, яким дроблять скелі на брук. Міркуйте самі: першою бомбою війни вибиває камінець із провінційного чумацького шляху — мале хлопча — і жбурляє наосліп у веремію гучних учт. З вишколу тих кривавих звитяг і людожерських бенкетів хлопча виходить Яничаром. Елітним Яничаром. Фатум спокушає нью-яничарина — кидає на ту саму потрощену черкаську сошу — чумацький шлях, аби остаточно зруйнувати його і не залишити про нього і згадки. Яничар раптом усвідомлює, що він — відсутній камінь з тієї соші, яку торували віками його предки. Яничар починає роз’яничарюватися. Ціною ризиків, несумісних із життям.
Знову стає українцем. Елітним українцем, націоналістом, націократом. Тоді його починають убивати… українці.
І головне: цю Книжку я не писав — ця Книжка писала мене.
На жаль, з помилками”.
“Доповідна…” Іллєнка, як і “Легенда про Уленшпігеля” Шарля де Костера, написана у доброму народному гуморі, з розлогими елементами нещадної сатири та вбивчого сарказму. Можливо, це й жорстко, але саме такими засобами можна вивести душу яничарина з тяжкого анабіотичного сну. Ось він, цей стан, як каже автор, “внатурє”: “Так і моє життя — сувій непослідовностей, віражі хокейних атак, закарбовані в кризі сталевими ковзанами зрад, ланцюг віри, в якому на одне християнське кільце — два поганських, за європейське чіпляється азіатчина, за кільце з носа бугая антисемітизму чіпляється золота обручка любові; за кільце, на якому висять ключі від Раю, зачепилося колечко-коліщатко-відкривачка бляшанки з-під кока-коли; а до неї… невпевнено… однією павутинкою-промінцем приліпилася місячна орбіта… окремо летять мамині п’яльця з напнутою хустиною, на якій маминою голкою вишиті гладдю нитками муліне червоні й сизі маки дитинства”.
Реальність і містика так тісно переплелися у “Доповідній…”, що неможливо прослідкувати, де закінчується одне і починається інше. Хоч людині, яка ще з дитинства звикла жити не в одновимірному світі, нав’язуваному їй будівничими “світлого майбутнього”, дивного в тому нічого немає… Це лише в багатовимірному світі можна сказати: “Я пишу сценарій своїм життям. Спершу проживаю, а потім записую у форматі “Доповідної” комусь там нагорі, хто імплантував той сценарій у мої гени, щоб звірити, чи правильно я розіграв сценарій своїм життям”.
Дай Боже, щоб по прочитанні “Доповідної апостолові Петру” ми змогли повторити (тільки вже по-своєму) слідом за Уленшпігелем — невмирущим героєм твору Шарля де Костера: “У мене зовсім нема тіла, тільки дух… Дух України, любов України — ми не помремо ніколи”. Дай Боже, щоб разом із Юрієм Іллєнком ми сказали: “Яничарина з себе вичавив до найостаннішого гена, до найпотаємнішої гнилої думки”.
Просто неможливо не навести найціннішого застереження автора “Доповідної…”: “Господь подає нам знаки, а ми їх не помічаємо. Господь відчайдушно махає нам руками, мовляв, дивись, ось воно! Ось! Проноситься повз, пливе мимо, летить над головою, ось воно лежить під твоїми ногами, а ми мовчки переступаємо і крокуємо далі. Пихаті, самовпевнені й закохані в себе по самі вуха. За своє життя кожна людина не помічає 99,9 % знаків, що їй посилає провидіння”.
