Люди моєї генерації поступово перебирають на себе роль останніх самовидців Другої світової війни. У той лихий час вони були дітьми, відтак, за поодинокими винятками, не тримали в руках зброї, не ходили в атаку, не горіли в танках і не зривалися в останнє піке на підбитих літаках. Проте не обминули їх ні голод, ні холод, ні воші, ні короста, ні жебрацтво, а багатьом довелося мордуватися в концтаборах. До того ж дитяче око має особливу оптику, здатну фіксувати такі події чи явища, яких не побачить дорослий. Раніше чи пізніше настане час, коли на Землі залишиться один-єдиний свідок, а коли і ця людина відійде, її, сподіваюся, поховають із військовими почестями.
Володимир ВОЙТЕНКО,
професор
1.
Восени 1939 р., коли Червона армія чи то визволила, чи то окупувала Західну Україну, мій батько став кадровим командиром. Служив у 99-ій стрілецькій дивізії, яка дислокувалася довкола Перемишля (нині найближче до України польське місто; один із давніх центрів українства на землях, які поляки завжди вважали своїми). Мама вчителювала (тепер її називали “пані професоркою”), а я долучився до мішаної польсько-української дитячої громади. Мешкали ми в кімнаті двоповерхового будинку на краю міста (вул. Реймонта, 86), реквізованому в пана Гродзіцкого; щоб його побудувати, господар сім років заробляв у американській шахті, відтак, як я тепер розумію, любов’ю до совєтів не палав. Проте і сам п. Гродзіцкий, і його дружина, і Славко, їхній син-старшокласник, до нас ставилися спочатку стримано-ввічливо, а далі й дружньо. Пані Гродзіцка була українкою; Славко вчився в польській школі, а вдома родина наших господарів послуговувалася напереміну двома мовами. Польською й українською славно щебетала й мала Христина (Кшися), яка стала мені хорошою подругою, тож за кілька місяців і я опанував “польщизну”.
На початку червня 1941-го ми родиною поїхали у відпустку, гостювали в київських і житомирських родичів, а тоді повернулися до Перемишля. Сталося це 21 червня… Можете, шановний читачу, уявити собі психологічну боєздатність Червоної армії, якщо один із її командирів за добу до початку війни привозить дружину і сина на кордон з Німеччиною (власне, окупованою німцями Польщею). “На кордон” — це буквально: з вікон другого поверху того будинку, куди ми повернулися, було видно річку Сян — по ній проходив кордон. Коли десь опівдні 21 дісталися свого помешкання і розпакували валізи, мама підійшла до вікна, подивилася на зелені заплави — і раптом заплакала. Тато їй щось говорив, мама посміхалася крізь сльози, а моє хлопчаче серце біди не віщувало; трохи побавившись із Кшисею, я рушив до своєї компанії, в якій найближчими друзями були два Лешики — один рудий, а інший чорнявий.
Надвечір того ж дня тато, мама і я пішли в розташування “112-го отдельного противотанкового артиллерийского дивизиона”, щоб у червоноармійському клубі подивитися кіно. По дорозі нам трапився інтелігентний дідок із характерними “великопольськими” вусами. Був напідпитку, і слабеньким голосом співав “Єще вудка нє сквасьнєла, кєди вудку п’єми, єще Польска не згінєла, кєди ми жиєми”. Кіно називалося “Чкалов”. Над екраном висів транспарант із гаслом, ідіотизм якого став очевидним найближчими днями: “Бить врага малой кровью на его территории!” Повертаючись додому, на залізничному переїзді чекали, поки на німецький берег Сяну пройде довжелезний ешелон з цистернами чи то бензину (для літаків), чи то дизельного палива (для танків): від Йосипа Віссаріоновича — Адольфові Алоїзовичу, щоб було чим розпочинати війну…
О четвертій ранку німецька артилерія почала через річку бити по Перемишлю. Батько дістав з-під ліжка валізку з НЗ (недоторканним запасом: білизна, консерви і печиво), кинув туди бритву, поцілував мене й маму та й пішов на війну. А ми — командирські дружини і діти — сиділи в “пивниці” (підвалі). Близько 12-ої з протитанкового дивізіону за нами прийшла вантажівка для евакуації до Самбору. Над Перемишлем стояв вогонь і дим.
Як я довідався набагато пізніше, наші вояки не мали наказу стріляти, бо (слухайте всі) Москва не вірила, що Гітлер розпочав війну: те, що діялося, Сталін вважав провокацією, яку організувала Велика Британія, щоб посварити його з Гітлером. Добрих 10 годин 99-та дивізія не відповідала вогнем на вогонь, а німці методично нищили військові об’єкти (казарми з бійцями, скупчення техніки, аеродроми) і міську інфраструктуру. В небі, сказати б, жирували літаки з чорними хрестами (жодного радянського літака не було, вони всі згоріли за землі). Один із цих небесних гицлів причепився до нашої вантажівки, коли ми вже вискочили з Перемишля. Бомба бахнула попереду авто, інша вцілила в шлейф куряви позаду нього, а третя рознесла вантажівку, але ми всі за якісь секунди до цього вже ховалися — разом із шофером — у стиглому житі, яке стіною стояло обабіч дороги.
У пам’яті збереглися три події в тому житі: як страшно, але коротко крикнув шофер, коли йому вирвало живіт (помер миттєво); як по моїй нозі спокійно, навіть статечно повзло сонечко з шістьома позначками на крилах; як мама знайшла дворічну Раю — та загубилася від своєї мами (також командирської дружини), у якої на руках була ще й новонароджена дитина з малесеньким, як у ляльки, обличчям.
Надвечір першого дня війни ми з мамою і Раєю таки дісталися до Самбора, маючи лише те, що на собі, парасольку й окраєць хліба. Пам’ятаю таку мізансцену: перехрестя, шлагбауми; у канаві (праворуч дороги, якою ми проїхали) лежить червоноармієць і готується бити ворога на його території. Линяла пілотка, мокра від поту гімнастерка, класичні обмотки від черевиків до колін, протигаз, ґвинтівка з довжелезним багнетом. Уже маючи досвід артобстрілу, бачивши вибухи бомб перед своїми очима і за своєю потилицею (ймовірно, інтуїтивно розуміючи потугу того, що лишилося за спиною), я відчув приреченість цієї істоти, марність її зусиль і свою абсолютну безпорадність.
Далі був вокзал і вщерть заповнений біженцями перон. Некерована, навіжена юрба; високий військовий чин (у петлицях “шпала” — по-теперішньому майор) стріляв із пістолета поверх наших голів, щоб затихли і не подушили себе навзаєм, продираючись у вагони товарняка. У мами на правій руці спить Рая, лівою мама тримає мою руку, а я держу торбину з парасолькою і хлібом.
Наш ешелон кілька разів бомбили; вагони, які згоріли разом із людьми, відчіпляли. Рухалися переважно вночі — на шостий день війни доїхали до Білої Церкви, де всіх висадили. На пероні зіштовхнулися з мамою загубленої дівчинки; Рая сміялася, а її мама плакала; запросила нас до себе в Жашків, щоб через військкомат продовжити евакуацію. Пішли в Жашків, але в той день, на який був призначений від’їзд на схід, військкомат утік без нас, а невдовзі в Жашкові були німці. Ми з мамою пішки, через пів-України рушили під Житомир — до бабусі, в якої були на гостинах за кілька днів до війни, але це вже інша історія.
2.
Із 41,7 млн осіб, які мешкали в УРСР напередодні Другої світової війни, на 1945 рік залишилися 27,4 млн (і близько 500 тис. перебували у війську). Понад 2,5 млн уродженців України загинули на фронтах. Втрати цивільного населення — 5,5—6 млн чол. Для порівняння — загальні втрати Німеччини не перевищують 6 млн (із них від 1,0 до 2,0 млн мирних жителів). Загальні демографічні втрати України включно зі вбитими, жертвами концтаборів, померлими від голоду та хвороб, депортованими, евакуйованими і тими, що рушили у вигнання, становлять не менше 14 млн осіб. Окремо треба згадати про втрати мирного населення, які припадають на 1939—1940 рр., а також на перші місяці війни з Німеччиною — до 300 тис. репресованих, розстріляних і депортованих із Галичини й Волині. 1944 року на заході нашої держави розпочалася партизанська війна між вояками УПА та німецькими і радянськими військами. Вона тривала і після 1945-го, фактично закінчившись лише 1953-го. Влітку того року Берія доповів на пленумі ЦК КПРС про “героїчні” здобутки військ НКВС (є стенограма): репресовано загалом 509 тис. осіб (із них заарештували 134 тис., убили 153 тис., депортували в Сибір і Казахстан 203 тис.). Самого Берію, ховаючи кінці, невдовзі стратили, проте раніше чи пізніше все таємне стає відомим.
Під час бойових дій та німецької окупації України було зруйновано 720 міст і містечок, 28 тис. сіл, знищено 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних закладів, 33 тис. шкіл, технікумів, ВНЗ та НДІ, а також понад 33 тис. колгоспів, радгоспів і машинно-тракторних станцій. Щоразу, коли під час публічних дискусій щодо пакту Молотова-Ріббентропа (власне — Сталіна-Гітлера) йдеться про його згубні наслідки для України, хтось із комуністів неодмінно пояснює нам, темним, що саме завдяки цій ганебній змові Наддніпрянська Україна нарешті об’єдналася із Західною, то маємо дякувати московському і берлінському душогубам. Демографічну та матеріальну ціну такого об’єднання наші опоненти воліють не зачіпати. А даремно! Як свідчить рисунок, дві глибоченні демографічні ями віддзеркалюють низьку народжуваність і високу дитячу смертність у періоди історичних катастроф. На графіку, повзучи за ветеранами, ці “ями” невдовзі зникнуть, але демографи, соціологи та історики мають стояти на варті пам’яті.
3.
Розпочавши війну на заході Європи, Гітлер наважився напасти на СРСР через дві найвагоміші причини: власну маніакальність і гостру потребу в ресурсах, пов’язаних із українськими чорноземами та каспійською нафтою. Його (фактичним) найближчим помічником у цій справі став стратегічний недоумок Сталін. І всередині СРСР, і за його межами Гітлер був єдиним, кому Сталін вірив абсолютно, і єдиним, хто зробив із тирана — паяца.
Однак прозріння не було навіть 22 червня. Чому Сталін “звернувся до народу” аж 3 липня? Перші кілька днів війни він був у депресії, це правда, але оговтався і через болгарського посла вийшов на контакт із фюрером: пропонував радянські території (з Україною, звісно) в обмін на мир і навіть подальші спільні дії. Відмову від боротьби і здачу території майбутній генералісимус вважав прийнятною для себе справою. Зрештою второпав, що Гітлер “тягне” час, і тих громадян, душами яких щойно торгував, по радіо назвав братами і сестрами.
Не всі йому повірили… Ігор Чубайс (філософ, Москва): “Більшість росіян воювала за Росію, хай і радянську, хай поки зі Сталіним. Але сотні тисяч інших (такого в історії Батьківщини ніколи не було) у ході війни стали до лав ворога, щоб воювати за свою Росію, вільну від радянщини й сталінщини. Додам, що цей процес торкнувся практично всіх народів СРСР.
Формально разом із Рейхом, фактично за звільнення від комуністичної ідеології воювали народи Балтії, України, Кавказу, формування із Середньої Азії. З’явилися угруповання, які воювали і проти Рейху, і проти Червоної армії…” (День, 2010, № 95—96).
Сталін у боргу не лишився. Його наказ № 270 від 16 серпня 1941 року вимагав знищувати співвітчизників, полонених ворогом, усіма можливими способами. Сталінську дисципліну підтримували військові трибунали. За їхніми вироками 1941—1945 роках було розстріляно майже 300 тисяч військовослужбовців. Загалом же (разом із загородзагонами тощо) каральні органи розстріляли під час війни один мільйон співвітчизників! Нагадаю, що в Першу світову трибунали присудили в Російській армії до розстрілу менше 100 осіб, феномен загородзагонів був невідомий.
4.
Мені пощастило, що ходивши на уроки до мами-вчительки, навчився читати в 5 років, а в 6 отримав доступ до цілої дитячої бібліотеки. Йдеться про стару одежну шафу пані Гродзіцкої, де лежав багаторічний запас журналу “Дзвіночок”. Колись передплачували його для Славка, а зберігався цей скарб “на виріст” для малої Кшисі. “Чого тобі, Влодку?”, — питала господиня, побачивши мене біля шафи, і виймала з кишені ключі. Читати треба було в її присутності, книжечку в веселенькій палітурці з дому не виносити. Років через п’ятдесят я довідався про причину конспірації. Український часопис виходив у Львові з 1931 по 1939 рік. “Брати-визволителі”, попихачі Берії знищили вересневий наклад, а при обшуках і в помешканні професора, і в бідній гуцульській хаті вважали “Дзвіночок” за “вещдок” страшенного націоналізму.
Сьогодні, слухаючи маячню одного з міністрів стосовно галичан (українців та українства взагалі), не мусимо розводитися про його особистість: йдеться насамперед про речника чинної окупаційної влади. Сприймаючи її саме такою, не втрачаймо часу на забавки з лідерами “печерської” опозиції чи іграшковим Кабміном. Катастрофі України в Другій світовій війні передував спільний парад Червоної армії та германського вермахту в Бресті. Що чекає на нас після маршу 9 травня російських вояків Хрещатиком? Якщо йдеться про ізольований факт, можемо говорити про бойове братство; якщо спиратися на контекст (скажімо, харківський пакт Медведєва-Януковіча), мусимо насамперед згадати про що волає історія. Сказано не сьогодні та не нами: домовленості з Росією не варті паперу, на якому їх пишуть. Тримати свій флот у Севастополі російські очільники не забудуть, але вже й сьогодні непевні для України вигоди від цього пакту швидко стануть віртуальними. Залишаться геополітичні та внутрішні втрати.
