На початку червня в Києво-Могилянській академії відбулася презентація нової книжки Романа Шпорлюка “У пошуках майбутнього часу” (збірка статей та есе). Роман Шпорлюк — випускник Люблінського університету ім. М. Кюрі-Складовської, Оксфордського та Стенфордського університетів. Заслужений професор історії Гарвардського (з 2005) та Мічіґанського (з 1991) університетів, дійсний член НТШ і УВАН, іноземний член НАНУ (з 2009). У 1996—2003 рр. — директор Українського наукового інституту Гарвардського університету (Кембридж, Масачусетс, США). Видання, підготовлене разом із видавництвом “Грані-Т”, з’явилося друком у культурологічній серії “De profundis”. Уперше автор постав перед українською аудиторією у незвичайній для історика іпостасі — журналіста.
Ганна ТРЕГУБ,
Національний університет
“Києво-Могилянська академія”
Дивні перетинання між минулим, теперішнім, майбутнім і знову минулим — таке перше враження від книжки Р. Шпорлюка. Ця схематика дивовижним чином протинає не лише сукупність уміщених до збірки текстів, а й історію її створення. Зазвичай із часовою структурою тексту бавляться письменники. Марсель Пруст, Мілорад Павич — ось імена, що виникають у свідомості, коли йдеться про часові зсуви в художній матерії… Роман Шпорлюк — це чи не перший з-поміж відомих в Україні істориків, який через навмисне порушення хронометражу книжки прагне показати читачеві, що часто прогнози на майбутнє, зроблені понад півстоліття тому, справджуються. Доказ — існування незалежної України.
Символічно, що збірка “У пошуках майбутнього часу” стала ще одним виданням, яке увійшло до культурологічної серії “De profundis” київського видавництва “Грані-Т” поряд із творами Ярослава Грицака, Ігоря Померанцева, Дмитра Малакова та інших. Усі вони разом із Романом Шпорлюком репрезентують новітній вектор української історії модерної доби, висвітлюючи її у контексті розвитку не лише слов’янського реґіону, а й Європи.
Українцям конче не вистачає видань, які б висвітлювали питання про те, з яких джерел світ знає про історію їхньої держави. Часом можна почути, що українці не нація взагалі. Роман Шпорлюк мав мужність розповідати своїм студентам із Гарвардського та Масачусетського університетів у курсі з історії про те, що українська нація є такою самою, як і польська чи італійська. На його переконання, процес творення модерних політичних націй, який розпочався наприкінці XVIII століття, охоплює всі європейські народи без винятку: з каталонцями та українцями включно. Прикро було чути, що подекуди така теорія шокувала освічений та демократичний західний науковий світ, який ніколи не зазнав на собі ґніту тоталітарної держави типу Радянського Союзу. Зрештою, визнати когось політичною нацією — це автоматично підтвердити право цієї нації на суверенну країну.
На початку 60-х, коли Роман Шпорлюк ще не був знаним на весь світ професором, а лише аспірантом, який вивчав історію політичної думки в Оксфордському університеті, на шпальтах видання української діаспори “Сучасність” уже була опублікована низка статей на актуальні теми тогочасного українсько-радянського життя. Усі ці матеріали, написані українською мовою під псевдонімом Павло Чернов, були розраховані на вузьке українське емігрантське коло.
Може скластися враження, що не варто перебільшувати роль цих матеріалів, оскільки не йшлося про поширення інформації про тодішню ситуацію в Україні та СРСР на широку англомовну громаду. Проте в будь-якому разі не обходиться без певних “але”. На момент написання матеріалів Роман Шпорлюк навіть мріяти не міг, що через 50 років його прогнози про занепад Радянського Союзу та незалежність України стануть реальністю.
Варто зауважити, що вибір псевдоніму, яким Роман Шпорлюк підписував статті, був викликом українській діаспорній аудиторії та українству загалом. Чернов — це російське прізвище, обирати яке нібито не личить українському патріотові. Проте саме в цьому й полягала провокація: виявилося, що можна бути українцем, відстоювати справу утвердження позитивного іміджу України, проте називатися Чернов.
Щойно презентована книжка — це насамперед звернення до української молоді. Читаючи видання, де тексти статей та есе розміщені в реверсному порядку, тобто від найдавніших, що датуються початком 60-х років, до найновіших, написаних у 1990—2000 роках, молода людина зможе знайти авторську візію того, яким повинно бути майбутнє України в інтелектуальній призмі.
Може виникнути питання щодо того, чому, власне, було обрано творчий доробок автора рівно за 50 років, а не за якийсь інший час? На думку Р. Шпорлюка, від 2010 до 1960 стільки ж часу, як від року 1960 до 1910. Тобто півстоліття. І від останньої згаданої дати набагато ближче, ніж від року нинішнього до дати смерті Тараса Шевченка, підписання Емського указу, скасування кріпацтва тощо. Для людини, вік молодості якої припав на 60-ті роки ХХ століття, ці речі вкрай болючі. І єдине, що вона може зробити для сьогоднішнього молодого покоління, — показати, що зв’язок історичних поколінь, попри всі перипетії, ніколи не уривається.
Мовить Роман Шпорлюк:
— Сучасна Україна — це країна на перехідному етапі. І ситуацію в ній жоден із наведених прикметників адекватно не описує. Я б сказав, що вона вже пострадянська, без сумніву, авторитарна держава. Зараз мене найбільше цікавить, чи є в сучасній Україні сформоване громадянське суспільство. Йдеться про таке суспільство, яке має свої інституції, власні правила поведінки, що є незалежними від апарату держави, але, водночас, діють відповідно до чинних юридичних принципів.
Отже, мені цікаво знати, чи є в Україні фундаментальні принципи для формування правової держави, в якій може функціонувати громадянське суспільство. Це питання лишається для мене відкритим і готової відповіді на нього я не маю.
Мене цікавить, якими є представники сучасного політикуму віком менше ніж 45 років. У своїй новій книжці я висловлюю тезу, що в тоталітарній системі, якою був сталінізм, єдиними людьми в публічній сфері, що мали відносну свободу, були письменники. За умови зазначеної системи, коли більш культурних та цивілізованих політиків було винищено, єдиними людьми, які могли говорити про загальнонаціональні справи, були саме літератори. Люди типу Ліни Костенко, Івана Дзюби були першими творцями незалежної думки. Проте це не були люди, які вміли займатися бізнесом політики та політичною практикою. І склалася ситуація, коли певні елементи в компартії вирішили, що, може, не треба конче мати сталінського типу режим, а потрібно створити цивілізованішу, демократичнішу Україну. Саме в цей момент стався історичний компроміс між українською культурною інтелігенцією та більш цивілізованими елементами партійно-державного апарату. Такими були реалії 20—25 річної давнини.
Літератори — це люди, які можуть ініціювати революції, але вони не залишаються надовго при владі. І тому природно, що після поетів і письменників прийшли партократи, які знають як робити політику за зачиненими дверима. Постає питання, чи ці люди будуть готові вести себе цивілізовано, з гідністю, чи вони дозволять виразити себе новому поколінню.
