«СТАРТ З РУЇНИ КОСМОДРОМУ»

Нещодавно у Національному університеті “Києво-Могилянська академія” відбувся виступ Надзвичайного і Повноважного Посла України Володимира Огризка. Лекція мала назву “Зовнішня політика України: здобутки і прорахунки”. Володимир Станіславович, безперечно, належить до тих політичних керманичів, яким довіряєш. Довіряєш інтелекту, професійності, твердженням і висновкам. Свого часу він зробив чимало для утвердження євроінтеграції України. Зрештою, Володимир Огризко дипломат, який працював задля утвердження позитивного іміджу України у світі від 1991 року. Історія новітньої дипломатії немислима без цього прізвища. І якщо колись напишуть підручник про історію новітньої зовнішньої політики нашої держави, то неодмінно з-поміж центральних персонажів у ній буде й В. Огризко, який, проте, на зустрічі в Могилянці намагався довести, що в дипломатії ніколи нічого не починається з тебе. Є ті, хто формував відносини України зі світом до тебе й хто буде це робити після тебе.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Національний університет “Києво-Могилянська академія”

Крім того, представник МЗС — людина, яка залежить від політичної волі свого народу. Буває так (а зокрема в історії України), що керманичі можуть відчувати, який крок буде для їхньої держави виграшним. Але народ може перебувати на зовсім іншому рівні. Так, зокрема, сталося з позицією щодо НАТО. Сьогодні цей політичний альянс для представників сходу і півдня здебільшого уявляється ворогом, що може спричинити воєнні конфлікти. Як думають деякі інші громадяни, вступ до НАТО означатиме лише те, що всіх військовозобов’язаних відправлятимуть у Ірак чи Афганістан. Тим більш, що є ті, хто працює на поширення цих страхів у суспільстві (скажімо, такі трагікомічні персонажі, як Н. Вітренко), хто прагне, щоб Україна так ніколи й не заговорила на повний голос. На жаль, навіть за ці майже двадцять років незалежності ми не зуміли створити власного інформаційного, культурного, інтелектуального поля на міжнародній арені. Є поодинокі голоси, які в келіях працюють задля України. Хоч Україна відвернулася і від них, і від себе.
Позиція МЗС у налагодженні діалогу України зі світом центральна. Але, на жаль, навіть за мудрих керманичів апарат може працювати недостатньо ефективно. Пригадую, як наприкінці 2009 року до МЗС звернувся щодо організації та підтримки центрів української культури за кордоном головний редактор могилянського видання “Літакцент”, професор Володимир Панченко. І отримав цидулу, в якій ішлося про те, що “в Багдаді все спокійно”. Також щось подібне надійшло і від Міністерства культури і туризму. Хоча насправді позиція України щодо формування закордонних центрів української культури перебуває на надзвичайно низькому організаційному рівні. Все залежить від поодиноких голосів, які працюють не лише в полі своїх функціональних обов’язків, а прагнуть зробити більше. Ці люди живуть не лише задля себе у світі дипломатії, а й задля майбутнього України.
Мандруючи різними куточками планети — від Перу до Греції, від Великої Британії до Вірменії, — неодноразово зустрічався із такими ентузіастами. Проте бачив і тих, кому незалежність України видається історичним парадоксом. Або ж якось на одному “круглому столі” в МЗС мене переконували, що мова Київської Русі була не руська, а саме російська, і що Україна — це простір Московського князівства, що ніколи не приймав європейського права. Це було за тих часів, коли Україною керували нібито демократичні сили, яких сам народ привів до влади. Що й казати тепер, коли політика МЗС щодо питань Голодомору як цілеспрямованого масового геноциду, вчиненого сталінським режимом, європейського, євроатлантичного векторів України стає замороженою. А Україна — заблокованою.
Під час виступу Володимира Огризка згадував розділи з книжки Оксани Пахльовської “Ave, Europa!”. Один із розділів має назву “Старт з руїни космодрому”. Саме такий старт мала українська демократія 1991 року. Не було навіть приміщень для представників новоствореного МЗС України. Доводилося працювати в кілька змін, бо робочий стіл подекуди був один для кількох дипломатів. А що й казати про роботу посольств і консульств України у світі?! Росія привласнила собі спадок СРСР, експропріювавши майно цієї імперії за кордоном. Сьогодні, наприклад посольство РФ в Індії — окраса цієї країни. Свого часу в ці дипломатичні будівлі інвестували мільйони (зокрема з бюджету УРСР). Натомість українські консульські й посольські установи — це маленькі будівлі, а то й кімнати на околицях міст. Україна починала свою міжнародну політику з нуля. Українські дипломати, зазнаючи на собі величезного тиску російських дипломатів на міжнародних раутах, також часто були змушені працювати задля України всупереч політиці українського уряду.
Але не варто забувати, й на цьому наголошував Володимир Станіславович, що зовнішня політика — це, по-перше, функція державного апарату, по-друге, функція, залежна від внутрішньої політики. Коли внутрішня політика України для Заходу видається трясовинням, болотом, то в такому разі важко говорити про паритетний діалог із Заходом, який ніколи не гратиме за своїми правилами (себто за формулами європейського права) з непередбачуваним партнером, який не мислить себе власними історичними категоріями. Україні, що важливіше, також не вдалося вибудувати паритетних відносин із Росією, яка завжди проводила політику в стилі “не хочеш бути гарним сусідом — змусимо!” Ця система диктату й терору — те, що відрізняє російську політику від 1991 року. Сьогодні ця система існує в історичному апофеозі. Демократично-ліберальні перетворення Єльцинської Росії увінчались неототалітарною Росією, подібною до залізного монстра. Зрештою, багато хто з росіян сьогодні незлим тихим словом згадує Бориса Миколайовича, який, мовляв, розпустив у державі анархію та узаконив алкоголізм (що поробиш, Росія!). А от тверда рука наступника — те що треба: і захистить, і кайданки почепить, якщо необхідно. Порядок, одне слово, як у в’язниці.
За словами Володимира Огризка, зовнішня політика може бути або стимулятором у розвитку держави, або гальмом. Якщо в зовнішній політиці маємо прокол за проколом, то чи не шкодить це національним інтересам держави? Якщо президент держави каже, що Голодомор — спільне горе багатьох радянських народів, хоча правова база в Україні свідчить про інше, то що в такому разі подумає зовнішній спостерігач? Що Україна говорить кількома голосами? Або, що Україна має кілька голів? Як відомо, таке двоголосся радше за все кваліфікують як шизофренію, а двоголів’я — як мутантну форму. А чи потрібні в Європі шизофреніки й мутанти?
Українська зовнішня політика починалась із ентузіазму приблизно 50 дипломатів, які просто вірили в те, що вони працюють задля незалежної держави. Безперечно, не обійшлося без прорахунків. Володимир Огризко назвав три основні поразки української зовнішньої політики: Україна з настанням незалежності не змогла вийти з пострадянського стану: до влади прийшли перефарбовані комуністи, працівники ЦК КПУ, які, зазвичай, працюючи вже в незалежній державі, вірили, що колись ми об’єднаємося в один великий союз. По-друге, Україна без “за” і “проти” віддала Росії право бути своїм представником у Раді безпеки ООН. У такому разі Захід побачив, що Україна не готова говорити власним голосом, що її й досі представляє “старший брат”. А для чого Європі провадити перемовини зі слабшими? Усі держави, які входили до СРСР, юридично мали б бути рівною мірою правонаступниками цієї мегадержави. Але чомусь усі привілеї дісталися Москві, хоча на розбудову Москви йшли кошти не лише російські, а й українські в мільярдній кількості. По-третє, фатальним прорахунком було те, що Україна погодилась на підписання нульового варіанта, що регулював питання майна СРСР. Хоч ВР й не ратифікувала цей документ. Ось він, справжнісінький старт з руїни космодрому. Володимир Огризко сказав, що в 90-ті на Заході було поширене питання: “А як довго ще протримається Україна?”
Щодо позитивних сторін, то Володимир Станіславович назвав чотири основні пункти: по-перше, відмова від ядерної зброї. Хоча цей важливий крок було зроблено необдумано. Політика, як відомо, — це система торгівлі. Щось на кшталт базару, на якому кожен прагне продати свій товар і купити чужий найліпше. Україна не змогла отримати за свою відмову від ядерної зброї достатніх гарантій для незалежного (від Росії) існування в політичному просторі. Європа в 1990-ті рр. не надала Україні потрібних важелів для проведення самостійних демократичних змін. А відмова від ядерної зброї була потрібним кроком для євроінтеграції. Зрештою, Україна ані технологічно, ані економічно не могла б дати собі ради з ядерною зброєю. Це у Швеції щороку виділяють десятки мільярдів євро на військові цілі. А в Україні Збройні сили перебувають у жалюгідному стані.
Другий важливий позитивний крок: налагодження партнерства з ЄС (“Угода про партнерство і співробітництво” тощо). По-третє, налагодження відносин із НАТО. Сьогодні, на думку Надзвичайного та Повноважного Посла України, смішно чути про “позаблоковий” статус України. Річ у тому, що вже блоків більше не існує (чи хтось пам’ятає про Варшавський блок?). Натомість вступ до НАТО мав би стати поштовхом до демократичних зрушень в Україні, передусім у правовому, економічному полі. Зараз же Україна знову потопає в корупції. По-четверте, важливим було утвердження власного голосу України, незалежного від політики Москви. Був період, зазначає Володимир Огризко, коли українські дипломати казали Кремлю, що в цих питаннях ми згодні з вами, а в цих — ні, бо ця позиція суперечить національним інтересам України. Сьогодні, правда, маємо чергове повернення в темне українське радянське середньовіччя.
За останні п’ять років Україна мала чи не найбільший шанс за всю історію зблизитися з Європою. Але цього не відбулося. Завадили одвічні українські чвари і змагання гетьманів за булаву. Володимир Станіславович проаналізував у своєму виступі діяльність усіх президентів України в царині міжнародної політики. Певною мірою, в кожний період було зроблено щось важливе для євроінтеграції України (крім другої п’ятирічки Л. Кучми, коли знову були активізовані тоталітарні методи управління державою й форми керованої демократії; натомість перша п’ятирічка була часом ефективного порозуміння між Україною, Росією та Європою). Часи В. Ющенка, на думку дипломата, були періодом найконцентрованішої й найчіткішої національної політики, коли однозначно було озвучено курс на зближення України з європейським простором.
Сьогодні ми знову повертаємося в часи “непаритетної” дружби з Росією і з відмовою від цивілізованих правових форм діалогу на міжнародній арені. Володимир Огризко зазначив, що жодним чином не має наміру перешкоджати діям теперішньої влади: навпаки, готовий скинути капелюха перед тими, хто зблизить Україну та Європу. Проте підсумки перших 100 днів нової влади невтішні. Тому, на думку промовця, українська нація має консолідуватися і не втрачати паростків громадянського суспільства. Для світу “ми вже стаємо непрогнозованим партнером”, — підсумував Володимир Станіславович. Потрібні рішучі кроки, спрямовані на утвердження демократичних зрушень.
Що буде далі? Чи зуміє Україна виборсатися з цього кола совковості й посттоталітаризму?
Мабуть, варто залишатися оптимістами, усвідомлюючи, що назад шляху немає. В Україні вже є критична маса людей, народжених у демократичній країні. Шлях до репресій і несвобод може бути фатальним. І нинішня влада має усвідомити, що Україна й історично, і культурно, і політично була частиною європейського простору, але й не забувати, що найвища цінність — це цінність права і людської свободи. Лише тоді Україна стане сильною державою, коли навчиться шанувати себе (мову, історію, націю) й іншого, а не танцювати під чужу дудку. Бо історія має безліч прикладів такого макабричного і фатального витанцьовування.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment