ВІН ЗНАВ ЯК ВІЗІАЛІЗОВУВАТИ ІСТОРІЮ

Коли моє око фокусується на якомусь об’єкті (кадрі), то в тому кадрі присутнє і те, що залишається поза кадром в той момент, і те що навіть позаду мене. Якимось дивним робом зір не лише не виокремлює об’єкт споглядання зі сфери, в яку я огорнутий, як лялечка у кокон, а навпаки — збагачує її інформацією, яка в ту мить поза кадром, позаду, зверху, знизу. Більш того — інформація ніби розширюється в минуле і майбутнє — у кадра, якого бачить око, центровка на просторово-часову парадигму. Грубо кажучи — кожен миттєвий знімок ока вбирає в себе всі 360 градусів довкілля і всі вектори часу. Саме це в житті, а не в кіно, дає повноту інформації.
Я хотів, щоб мій кінокадр, як і моє око, вбирав усі ті 360 градусів сфери і всі вектори часу.

Юрій Іллєнко

Ми приймали державний іспит випускників-кінодраматургів. Передзвонив Пилип, син Юрія Іллєнка, повідомив: не стало тата. Студенти й колеги — Олександр Коваль, Григорій Кохан, Богдан Жолдак — встали й пом’янули великого кінорежисера. Наверталися сльози. Пом’янули Оксана Мусієнко і Любомир Госейко, який щойно прилетів із Парижа та дорогою на кінофестиваль зайшов на кафедру… То було 15 червня: день народження Івана Миколайчука. І в цьому фатальному збігові народження і смерті прочитувалася якась вища драматургія: Іван та Юрій поєдналися і в цьому дні, бо надто потужно були поєднані за життя, за поетичного кіно — створили значущі фільми “Тіні забутих предків”, “Білий птах з чорною ознакою”.
Режисер — це енергія, це реактор, завжди заряджений на всі сто. І якщо його не навантажувати, він або вибухне, або згорить. Ми пам’ятаємо палкі виступи Юрія Іллєнка на захист українського кіно та медіапростору. Та до його відкритого листа українцям жодна з влад не прислухалася. Тепер можна руками розводити: немає українського кіно, не чути пророчого голосу майстра. Погляньмо на зарубіжних режисерів його рівня: Юрій Іллєнко мав би знімати, хоча би раз на два роки. А виходить, що за два десятиліття незалежності він зняв лише один фільм “Молитва за гетьмана Мазепу”, який ще до прем’єри фактично заборонили. Стрічка навіть не була показана по телебаченню, її не тиражовано на DVD, не все прозоро з авторськими правами. Режисер лише у квітні цього року підготував майстер-диск — маємо надію: незабаром з’явиться. (І порівняймо із зарубіжними фільмами-проектами, лазерні копії яких вже частенько лежать на розкладках у день прем’єри). Його “Молитва…” не була почута, не лишила сподіваного пробудження масової свідомості. Можливо, тому нині так і сталося, так легко поновилася прямоефірна наруга над іменем Мазепи, зокрема, щодо вимог “сусідів” перейменувати вулицю… Це блюзнірство важко було стерпіти режисеру.
Найболючіша перша думка наступного ранку: немає Юрія Іллєнка. Згадалося, як у липні 1975-го мене познайомив з ним Олесь Гончар у себе вдома. Пригадую спраглих мистецтва глядачів, що сиділи навіть на підвіконні — виступ Юрія Іллєнка й Івана Драча у переповненому кінозалі Спілки письменників, де показували “Криницю для спраглих”. То була прем’єра, запізніла на 21 рік.
Наприкінці 90-х ми співпрацювали на кафедрі кінорежисури та кінодраматургії, яку тоді очолював Юрій Герасимович — я був його аспірантом. І ось вже майстру не подзвониш, не зайдеш у гості… Пам’ятаю, як до його 70-річчя ми разом перезнімали ескізи сценаріїв, авторські картини, виставили в кабінеті прилади, шукали виразного освітлення для картин-риб та інсталяцій. Планували гідний майстра ювілейний вечір, що не відбувся, бо не знайшлося коштів. А в день народження режисера влада і взагалі забула його привітати…
Ще повного сил майстра я знімав на прямоефірній передачі Радіо “Культури”, що презентувала тритомник “Доповідна Апостолові Петру”. Його пристрасні розповіді часто виникали з півоберта, зненацька. Наприклад, як недодана до кошторису копійка згубила мільйон: через технічні дрібниці буквально “згорав” дорогий та значущий у “Молитві…” кадр, який готували кілька днів, а камера з технічних причин не знімала. Усі подробиці треба було так само зненацька фільмувати, ходити і знімати — та не було чим. Мої наміри це задокументувати переносилися у невизначене майбутнє, і сьогодні якось по-особливому відчуваю свою причетність до живих проявів культури, так само як і до втрат новітніх кадрів візуальної історії.
Сумна звістка поширювалася блискавично. Оксана Пахльовська про цю новину дізналася у Римі з Інтернету, передзвонила мамі. Увечері мені зателефонувала Ліна Василівна, перепитала, чи це правда? Після паузи згадала теплі зустрічі Юрія Герасимовича й Василя Васильовича, який надзвичайно цінував талант режисера та обох його братів… Уже майже уночі Михайло Іллєнко привіз мені Nikon — фотоапарат Юрія Герасимовича. Така вже вимальовувалася драматургія, що свій похорон майстер доручив зняти мені його цифровим фотоапаратом. До того ж, на карті пам’яті, наче послання, був захищений від стирання його кадр-автопортрет, знятий на власному дворищі в Прохорівці. Як я згодом довідався, Юрій Ілленко дав настанови дружині Людмилі Єфименко, як саме треба його сфотографувати. На тому останньому кадрі режисер із засторогою дивиться у камеру, ніби наснажує нас гідно пережити цей підлий час.

Сергій МАРЧЕНКО
Київ, 21 червня 2010 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment