ГЕНОЦИД ПРОЩЕННЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ

На запитання нашої газети відповідає завідувач відділу історії України 20—30 років ХХ століття Інституту історії Національної академії наук України, доктор історичних наук, професор Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ.

— Пане Станіславе, в суботу в Україні та 20 інших державах стартувала кампанія “Не дамо згасити свічу пам’яті”, присвячена вшануванню жертв Голодомору в Україні у 1932—1933 роках. Водночас нова влада декларує заяви, що цей голод, хоч і був трагічною сторінкою нашої історії, але не можна вважати його геноцидом українського народу. В парламенті навіть внесено поправку до Закону України про Голодомор, якою пропонують вилучити зі статті 1 визначення голоду як геноциду, замінивши це визначенням словом “трагедія”.
— Тим більше потрібні такі акції, як “Не дамо згасити свічу пам’яті”, адже цей голод багато хто намагається взагалі замовчувати. Я пригадую іншу акцію,  2008 року.
— Маєте на увазі акцію “Запали свічу пам’яті”?
— Так. Тоді вона теж проходила в усіх країнах, де існує хоча б невелика українська діаспора. І я брав участь у цій акції у США. А потім потрапив у Москву. Українське Посольство запросило мене, і ми цю акцію робили в межах, так би мовити, території України, тобто в Посольстві. Бо російський уряд заборонив проводити акцію в Росії. Причина була одна: доволі далеко зайшло протистояння України і Росії з приводу правової оцінки Голодомору: чи був це геноцид?
Ми вважаємо великим досягненням, що Верховна Рада України ухвалила  2006 року Закон, яким Голодомор визнавався геноцидом. Але змінилася ситуація, тепер та сила, яка була проти такого визначення, тобто Партія реґіонів — при владі.
— А як світова громадськість має сприйняти таку зміну позиції нашої держави стосовно Голодомру?
— Тримаю в руках законопроект депутата Кисельова про внесення згаданої зміни до статті 1 Закону про Голодомор. Читаємо останній пункт Пояснювальної записки до проекту закону, де йдеться, що ухвалення цього законопроекту “сприятиме підвищенню авторитету України на міжнародному рівні”. Яке підвищення авторитету, коли парламент спочатку ухвалює одну версію закону, а згодом іншу. Хоча фактично нічого не змінилося. Факти про голод ніхто не заперечує, зокрема й президент. Ідеться про інтерпретацію цих фактів. Верховна Рада дала чітке визначення. Держави світу одна за одною солідаризуються. І раптом парламент починає заперечувати очевидне. Це вдарить  по авторитету і парламенту, і президента, і по іміджу України.
— Як можна інакше “трактувати” ту трагедію нашого народу?
— Не можна ніяк.
— Один з основних аргументів “трактувальників” — голод був і в Росії, й у Казахстані.
— Казахстан постраждав ще більше від України, якщо говорити про кількість жертв відносно чисельності населення. Але причини були зовсім інші. У Казахстані відбулося “осадження” казахів-кочівників на землю. А вони не були призвичаєні до хліборобства. І коли в них відібрали худобу на м’ясозаготівлю, посадили на землю, сподіваючись, що вони прогодують себе хліборобством, то не пристосовані до цього люди почали масово гинути. У Сталіна не було наміру знищувати казахів. Усе це стало наслідком недолугої соціально-економічної політики в Казахстані.
Зовсім інше в Україні. Тут, починаючи з 1932 року, люди масово гинули від голодної смерті внаслідок того, що спершу в них відібрали хліб (до речі, його відбирали і 1930-го, і 1931-го). Спочатку гинули ті, в кого не було присадибних ділянок, не було нічого, окрім хліба, тобто сільська біднота. А в січні 1933 року влада вирішила покарати українських селян, які саботували роботу в колгоспах. Чекісти організували бригади з голодуючих бідняків і нацькували їх на тих селян, в кого ще залишалися продукти. Мета — забрати все продовольство. Селяни опинилися перед порогом голодної смерті. Бігти було нікуди, бо ця акція проводилася повсюдно. Зник ринок, на якому можна було щось купити. Села були оточені військами, щоб ніхто не зміг вийти. Крім фізичної, була організована й інформаційна блокада: в Радянському Союзі заборонялося говорити про голод аж до 1987 року.
— Якщо до вилучення в селян усього їстівного була залучена сільська біднота, то чи отримала вона щось з цього сама?
— А що саме? Хліба вже не було. Уже в попередні роки, після колективізації, весь урожай забирала держава. А ті каральні загони вигрібали навіть те, що державі було непотрібне, — квасолю, цибулю, буряки. Все їстівне забирали, навіть їжу в горщиках. Забирали, щоб люди помирали з голоду.
— Очевидно, поняття “геноцид”, яке є визначенням у нашому Законі, ширше від поняття “трагедія”.
— Звернімося до фактів. Так, голод був і в Росії. Але, якщо говорити про Кубань, то цей реґіон заселений українцями. Так, на Нижній Волзі, де також був голод і мешкало багато національностей, більшість складали росіяни. Гинули й вони. Але ось російські дослідники говорять нам: мовляв, сталінський терор не мав національного забарвлення. Однак мав! Скажімо, виселення народів з власної землі. Сталінський терор був настільки всеохопним, що його взагалі можна назвати геноцидом. Один відомий російський дослідник заявив, що коли ми говоримо про геноцид проти українського селянства, то треба говорити й про геноцид проти російського. Ми не заперечуємо. Але нинішнім російським владним колам невигідно визнавати цей геноцид.
— А чому б їм не визнати це геноцидом? Від російської влади нині чуєш найгостріші оцінки тоталітарного режиму СРСР.
— Річ у тому, що сучасна Російська Федерація базується на двох основах: імперській дореволюційній і радянській, до 1991 року. Ми не звинувачуємо сучасну Росію у злочинах СРСР 30-х років, тим більше, що кількість росіян, які загинули від репресій, починаючи від 1917 року, величезна.
Хочу сказати й про те, чому, власне, відбувся Голодомор. Не тому, що треба було щось змінити в системі на селі, на той час уже колгоспній. Сталін дуже боявся України, боявся її виходу із СРСР, соціального вибуху, який міг статися. Боявся того, що Україна розташована на кордоні з Європою, боявся за своє становище в системі влади. Бо це становище на початку 30-х похитнулося. Цим голодом він вирішив зміцнити режим ціною життя мільйонів людей. А 1937 року було зроблено остаточну зачистку. До речі, мої московські колеги самі говорили, що Україна порівняно менше постраждала у 1937—1938 роках саме через те, що 37-й рік був у нас в 33-му. Це був удар не тільки по селу, винищувальний удар, як висловлювався Сталін, а й по інтелігенції. Висновок однозначний: те, що відбулося, — геноцид.

Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment