ЖИТИ, КОЛИ ВСЕ ПРОТИ ТЕБЕ, або ІЛЛЄНКО У МОЄМУ СВІТІ

Ірина ФАРІОН

Життя не лінійне.
Життя — синхронне.
Все водночас.

Юрко Іллєнко

Великодня п’ятниця 2004 року в вимученому зимою Львові. Стою у черзі до Плащаниці у церкві св. Андрія. У торбинці, голові й серці опублікована у “Слові Просвіти” термоядерна Іллєнкова “Відозва”. Це — не слова, а інтелектуальні ядра та емоційні шпіцрутени: “Христос — це інформація, яка перевернула світ. Євангеліє перекладається як Благая Вість — тобто позитивна інформація”; “…замість Божої Матері, Сковороди й Шевченка на покуті поставили портрети Кінг-Конга із зони, зображення кумирів руйнівного часу”; “Єдиний простір, де безкоштовно фарцюють інформаційною наркотою окупанти, — це інформаційний простір України”; “Головний інструмент геноциду проти мене — дезінформація”; “Українську національну ідею, яка не потребує дефініції, яка є аксіоматичною, фундаментальною, чільною засадою національного державотворення, проголошено блефом, фантомом, маренням націоналістів”.
І безліч таких міркувань-злитків, що не просто кликали до дії, а засвідчували зовсім нову, безберегу якість мислення інтелектуала, радикала, націоналіста, що виламувався, як титан, з часу пристосуванців, угодовців, лібералів і партій, за Оленою Пчілкою, “толерантних українців”. Він, автор мого улюбленого фільму юності “Криниця для спраглих”, яку сам у “Доповідній апостолові Петру” назвав “найкращою стигмою”, “бунтом”, “персональною Коліївщиною” (цьому фільмові після 22 років заборони, на кінофестивалі у Сан-Франциско 200 знавців світового кіно шквально аплодували стоячи), знову впритул прийшов до мене. Я відразу після Плащаниці поділилася Іллєнковою “Відозвою” зі своїм другом. Ідучи вуличками Львова, ми впивалися посланням Майстра: “До зброї! Моя зброя — мій інтелект”. Але не інтелект цієї довколишньої ліберальної гнилі, що теоретизує про демократію, а просто опритомнене прочитання Шевченка: “Вражою злою кров’ю волю окропіте!”.
Наступного дня текст-повстання-бунт був в Олега Тягнибока — він миттєво розшукав Іллєнка. Почалося спільне Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, бо страшна констатація кликала до відвертого, оголеного, пекучого протистояння: “Живемо, тобто жевріємо, вовками виємо, відокремлено, поодиноко, самотньо, по-хуторянськи вже скавчимо собаками”.
Наші спільні дії почалися з виборчої кампанії до парламенту 2006 року, де ми намагалися у заблокованому окупантами й лакеями інформпросторі докричатися до українців, аби не голосували за так звані помаранчеві сили, бо в їхніх списках — гниль, що тепер оприявнилася тушками, побільшивши реґіональну зграю українофобських бандитів… Майстер потрясав своєю публіцистикою. Громада відповіла підтримкою у 0,37 %, на що Геній відказав: “Ті, хто виграв, програли ВСЕ. Ми програли лише 0,37 %”… і додав: “Демократія, особливо ліберальна демократія, діє краще за Голодомор — проносить легко і безшумно, не уриваючи сну”. Ціпенієш від його слів — енергетичних ударів матеріалізованого Духу.
Зашарувалась, на жаль, у пам’яті моя перша зустріч з ним, однак його останній телефонний дзвінок сповіщав про народження другого онука Святослава. Радів, іскрився, молодів. У попередніх телефонних розмовах розмірковував про Закони Духу й їхнє прокрустове ложе — людське тіло: “Життя — безцінний злиток, зроблений з любові”. Але водночас запитував, як відпустити світові це несусвітнє зло Голодоморів і репресій, заподіяних українцям, а отже, кожному з нас… Зависала тиша-помста між нашими мобільними. Закипала любов і ненависть. Смерть підступала до Його життя. А я думала його словами: “Граматичну форму будущини треба викреслити з рідної мови як таку, що завжди заважає нам опинитися у сьогоденні” або ж “Мені вже байдуже, чи доживу свій вік із тавром раба на лобі, бо помру все одно вільним, бо я так вирішив ще в шістдесятих, але не байдуже, чи проявиться це тавро в душах моїх синів як генетична програма українців, розроблена піар-технологіями сучасної генної інформаційної інженерії”.
Зринає, як штормова хвиля, у пам’яті, передвиборна зустріч 2006 року в Шепетівці. Великий Майстер промовляє про духові цінності, про мову “як єдиний гарант незалежності держави”, про національну ідею “як національне державотворення”, про культуру, що “власне і є безсмертям нації”, про те, що “треба вичавити яничара з себе”, врешті про те, що “газова труба порівняно з інформпростором, то все одно, що струмок комариної сечі порівняно з Ніагарським водоспадом”. А із зали крик: “Да апустітєсь ви на зємлю со своєй культурой і язиком”. Юрій Гарасимович завмер, наливаючись силою. Я відрухово зірвалася з крісла і вигукнула: “Гади!!! Виповзіть із зали. Народжені повзати літати не можуть!”. Виповзло п’ять істот.
Саме тоді подумалося: “Він не має промовляти всюди. Він для готових слухати і сприймати, щоб заглиблюватись у почуте, зростати самому і передавати іншим”. Зрештою, саме таким герметично бездонним і надчасовим є останній фільм “Молитва за гетьмана Мазепу”. Після перегляду я почувала незрівнянний наплив сил і жагу творити. Це фільм про безсмертя духу. Він не лише про Мазепу, але й про Бандеру, Шухевича, Шевченка, Донцова та Іллєнка передусім. А скільки в нас таких безсмертних? Тому для смертних цей фільм закритий! В останні місяці життя його думка нуртувала у пошукові слова для нової екзистенції українського національного духу в умовах зеківського правління, тотального запроданства і морального виродження. Тішився, коли знайшов це диво-слово: позиція. “Лиш той, хто має позицію, здатний творити опозицію”, — сказала я на якомусь ефірі. Іллєнко окреслив це об’ємно: “ВО “Свобода” від самого свого становлення має національну позицію, закріплену в “Програмі захисту українців” і політичну волю, яка об’єднує всіх її бійців в єдиній меті — розбудові Великої Національної Держави Україна. Саме національна позиція і політична воля ВО “Свобода” є тим політичним і організаційним плацдармом, з якого буде здійснено переможний штурм як хижацької коаліції, так і ще більш хижацьких опозицій”.
У телефонній розмові ми обмінювалися нашими тотожними, але самочинними фразами-сентенціями, зауважуючи, що чар мови креативний: “Врятуймо мову — мова врятує нас!”.
Мене завжди вражала його здатність дивуватися і захоплюватися. Ці почуття він одягав не просто у найвищі ступені порівняння прикметників, первозданні метафори і синтаксичне плетиво причинно-наслідкових конструкцій — він горів, палахкотів чиїмись успіхами. Як я вдячна йому за це тепло, щирість, зичливість, що характерні лише дуже вільним і великим особистостям. Який Господь добрий до нас, що ми були його сучасниками і живилися його енергетикою, чули його іскристий, усім тілом, сміх; споглядали, як він лютує і ріже словом; як він шукає способів протистояти цьому ладові дегенератів в Україні… — і які цінні філософські пасажі він зоставив нам для зростання: “Чи є щось правдивіше за Правду? Є. Неправда. Бо Неправда пильнує, аби бути переконливою, а Правді байдуже до того, яке вона справляє враження на користувача. Тому Неправда здебільш бездоганна. Правда — брудна, нечесана, немита і в усі часи служила наймичкою в брехні”. Він заповів себе спалити, востаннє підтвердивши своє другорядне ставлення до тлінної матерії—тіла: “О, не журися за тіло! / Ясним вогнем засвітилось воно, / чистим, палючим, як добре вино, / вільними іскрами вгору злетіло/ […] стане початком тоді мій кінець” — екранізацію “Лісової пісні” від Юрка Іллєнка було заборонено. Здійснено аж за двадцять років потому.
Все. Він перейшов в інший вимір часу, бо, гадаю, його мислення, світоглядові цінності, весь триб життя перебуває поза тим, що керує країною тепер і як думає інфікована інформаційною отрутою і викошена репресіями та Голодоморами щонайменше третина українського суспільства. Його остання публіцистика, зокрема статті “Він. Вона. Воно” та “Коаліція — опозиція — позиція” — діагноз і вирок теперішньому станові справ: “Керована з Кремля нескінченна війна українству набирає шалених обертів. Зовні (для цілого світу) війна має виглядати як реформування суспільного ладу в боротьбі з бідністю і корупцією. “Україна для людей” — оголосив новий тридцятивідсотковий президент, бо “Україна для українців” для Кремля звучить як вирок кінця царсько-більшовицько-путінської імперії”.
Отож він пішов, але зоставив нам свій заповіт: “Може, й дійсно настав час українізувати Україну. Збудити приспаний ген свободи в кожній українській душі? Таке вже бувало в українській історії, пробуджував ген свободи Богдан Хмельницький, пробуджував Степан Бандера, пробудять самі себе українці …”. Його життя — це наша смуга злітання. Його відхід — це наше утвердження його ідеалів. Його фільми, малюнки, сценарії, тексти — це найнадійніший креатив України для українців. Тож “жити, коли вже все, кисень перекрито”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment