Наш гість — лідер громадської ініціативи “Оновлення країни”
— Валентине Олександровичу, зараз Ви й активісти вашої громадської ініціативи їдете в реґіони, щоб представити людям програмові засади вашого руху. На чому акцентуєте?
— Насамперед хочу сказати читачам газети, що свобода слова в Україні завжди цінувалася. А щодо нашої громадської ініціативи, то, проголосивши її, ми почали з найголовнішого — складання Народної програми оновлення держави. Плануємо спільно з громадянами завершити цю роботу до кінця серпня. Це буде перелік конкретних проблем, які треба розв’язувати в державі знизу догори, слухаючи людей, думку наших партнерів — громадських організацій, зокрема молодіжних, студентських, думку журналістів, профспілкових рухів. Перший пріоритет такої програми — підвищення добробуту громадян. Другий — боротьба з корупцією, свавіллям чиновників. Повірте, мій досвід роботи і дипломатом, і в системі безпеки, й ці поїздки країною свідчать, наскільки серйозною є загроза корупції. Третій пріоритет — суверенітет держави, підвищення прав місцевого самоврядування. Останнє особливо важливо в тому сенсі, що завдання нашої програми мають вирішувати саме представники місцевої влади, які отримають на виборах підтримку населення.
— Чим наповнена щоденна робота вашої громадської ініціативи?
— Ми контролюємо дії влади, зокрема й через поїздки Україною. Отримуємо реальну картину того, що влада не робить із обіцяного. Передусім місцеві адміністрації, які призначають із Києва, центральні органи влади, зокрема міністерства, які, маючи і кошти, й повноваження, досі не дійшли до конкретних справ в областях. Допомагаємо, де можемо, колективам, громадянам вирішувати трудові питання, захищати свої права. Також допомагаємо розв’язувати екологічні проблеми. Які механізми цього? Насамперед правова допомога, юридичний супровід, а також політичний тиск у Києві щодо розв’язання конкретних проблем, про які нам стає відомо. Беремо під захист громадські організації, насамперед молодіжні, студентські.
— Із ким співпрацюєте?
— Діємо разом з іншими організаціями, рухами. Зокрема це можна сказати про рух “Стоп цензурі!”, з яким спільно підтримуємо рух за свободу слова, українських журналістів. Головний висновок — косметичні зміни вже не підходять. Ситуація в державі потребує системного оновлення. Але суттєве уточнення, — зміни повинні йти знизу з наданням значно більших повноважень саме місцевій громаді.
— Першою областю, яку Ви обрали для представлення своєї організації, вивчення місцевих проблем, стала Чернігівська. Характерно, що Ви провели цю поїздку не в мітинговій формі, а поїхали по “гарячих точках”, щоб допомогти людям.
— Першою такою точкою стало місто Прилуки. Разом із представниками профспілкового руху розбиралися із ситуацією на відомому в Україні заводі “Білковин”.
— Треба пояснити читачам, що це майже монопольне в Україні підприємство з виробництва натуральної оболонки для ковбасних виробів, тобто цінної продукції харчової промисловості. Завод завжди вважався благополучним підприємством, і раптом навесні дійшло до страйків, спричинених невиплатами зарплат.
— Завод був приватизований, а останнім часом людей тримали фактично в рабстві, не виплачуючи зарплати, позбавляючи права укладати нормальні трудові угоди з підприємством. Так чинять нинішні власники заводу, роботодавці, а це іноземні компанії. Ті, що тримають в офшорних зонах за кордоном і власну реєстрацію, і величезні прибутки від українського підприємства. Так-от, працедавці продовжують трудові угоди працівникам лише на місяць-два, затримують зарплату, уникаючи відповідальності і перед місцевою владою, і перед правоохоронними органами. Це ненормальна ситуація. Підприємство працює на українській землі. Тут працюють місцеві мешканці. Тож не повинно бути, щоб прибутки осідали в офшорних зонах, а тут навіть не виплачували зарплату. Ми вже розпочали низку юридичних заходів із допомоги працівникам заводу. Насамперед це укладання нормальної колективної угоди між працівниками і підприємством.
— Ще одна “гаряча точка”, де Ви побували на Чернігівщині, — це Талалаївський район.
— Тут на зустрічах із жителями сіл, сільськими головами довелося розбиратися у складній економічно-екологічній проблемі району —використанні його надр.
— Це один із тих південних районів Чернігівщини, де значні поклади нафти й газу, і де вже не одне десятиліття йде їхній інтенсивний видобуток.
— Нагадаю, що згідно з українським законодавством, надра належать народові України. Відтак, користування надрами на користь корпорацій чи міністерств порушує права людей, що живуть на цій землі. Ми домовилися з мешканцями району, що наша ініціатива, міжнародні організації, що нас підтримують, допоможуть у проведенні екологічних експертиз. Найболючіше питання — куди поділася в селах району питна вода, адже колодязі вже порожні. Чи не пов’язане це з видобутком нафти й газу? Чому там, де вода ще залишилася, різко погіршилася її якість?
— Люди, які мешкають прямо на цьому величезному багатстві, щось мають від цього?
— Мають в основному ті, хто видобуває копалини, хоч видобувачі, по-перше, повинні компенсувати місцевим громадам збитки, нанесені довкіллю, по-друге, допомагати в соціальних питаннях, насамперед газифікації, водопостачанні. Тому ми домовилися з місцевими громадами, сільськими головами, що надамо їм юридичну допомогу в укладанні угод між сільськими радами й “Укрнафтою”, профільними міністерствами, щоб розв’язання екологічних проблем було профінансоване з центрального бюджету. Ми бачили, як за якийсь десяток метрів од хати стоять нафтовидобувні вежі, а люди в цих хатах не мають від цього й копійки. Це ненормально. Я не бачив такого ні на Кубі, ні тим більш у країнах Північної Європи. Ми ще раз пересвідчилися, що місцеві органи влади не мають належних повноважень, а центральні органи влади, міністерства в Києві абсолютно не знають і не хочуть знати реальної ситуації в глибинці.
— Схоже, діяльність вашого руху нині полягає саме в таких “точкових ударах” по конкретних болючих проблемах на місцях?
— Це справді конкретні цілі, допомога на місцях, робота спільно з громадами. У Чернігові це може бути розв’язання проблеми спорудження сміттєпереробного заводу. Зараз ми визначаємося з “гарячими точками” і водночас прагнемо допомогти людям у конкретній ситуації. Прагнемо згуртувати людей, які можуть разом із нами взяти на себе відповідальність і розв’язувати ці проблеми, а не проголошувати чергові ідеологічні програми й лозунги.
— Як Ви прокоментуєте недавнє прийняття парламентом ініційованого президентом закону про основи внутрішньої і зовнішньої політики України?
— Чому задекларовано такі зміни? На моє глибоке переконання, будь-яка відмова від систем колективної безпеки держави в сучасному світі не є продуктивною. Є держава Україна, розташована в конкретному районі планети. Більшість наших сусідів — члени НАТО. Чорноморський басейн замкнутий реґіон, що належить до сфери безпеки тих країн, які входять в цей басейн. Якщо зупинили рух до НАТО, то тоді яким чином ми зможемо розв’язати питання безпеки наших громадян? Я цієї відповіді в законі не побачив. Добре, що залишився євроінтеграційний напрям, який має бути пріоритетним. Безвізовий режим для громадян України? Так, це дуже добре, і треба це питання розв’язати раз і назавжди, а не принижуватися у чергах до посольств.
— Питання духовності, мови, національної пам’яті, гуманітарна складова посідають значне місце в діяльності вашої громадської ініціативи. Дозвольте запитання особистого плану. Що Ви знаєте про свій родовід?
— Знаю багато. Виріс у простій сім’ї. Моя покійна бабця, її дівоче прізвище було Перепелиця, прийшла в Україну з Росії у 30-ті роки. Дід і прадід — з Макіївки Донецької області. Жили дуже бідно. Ще й без паспортів. А коли вже влада дозволила мати паспорти, то записалися на прізвище — Наливайченко. По дідівській, прадідівській лінії мої предки працювали на залізниці. Дуже простий родовід. Батько все життя робітником пропрацював, зараз на пенсії. Мама, на жаль, вже покійна — медсестрою.
— Вашої родини торкнулися “принади” тоталітарного комуністичного режиму?
— Як і будь-якої простої сім’ї. Пережили голод. Батько тоді був ще малим, але розповідав, що відбувалося у дитбудинках. Бабця більше розповідала про ті часи, про те, як діти пухли з голоду на Запоріжжі. Ніхто з моїх батьків у компартії не був, оскільки дуже не любили радянську владу за брехню, за знищення людей.
— Ви народилися і виросли в Запоріжжі, в одному з тих реґіонів, які вважають зросійщеними. Однак українська мова Ваша рідна, Ви нею послуговуєтеся щодня.
— Річ у тім, що це помилка, вважати, що Запоріжжя, Донеччина якісь інші. Треба знати ці реґіони, поважати їхні особливості. Так само, як знати й поважати Львівщину. Якщо в Західній Україні панує українська мова, є українські підручники, бібліотеки, то на Сході і Півдні все це випалене, витравлене. То, може, замість зайвих розмов просто передамо туди підручники, написані українською мовою. Водночас зважмо й на таке. Там, у Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській областях живуть робітники і шахтарі. Ці люди все життя послуговувалися російською мовою. Але вони не повинні від цього бути другосортним населенням. Українська мова державна, це однозначно. Але підтримувати її треба розумно. Надати пільгові умови для українських шкіл, університетів, для дітей, які прагнуть вступати саме в такі навчальні заклади.
— Ви, вочевидь, бачите оці суспільні настрої втоми, зневіри, розчарування після нескінченних виборіад, після майже двох десятиліть тупцювання на місці. Що протиставити цьому песимізмові, зневірі?
— Ці настрої я добре бачу щодня, особливо в селах. І це правда, що жодна партія, яка приходила до влади, нічого не робила для людей. А відтак, нехай не дивуються ті партії, які зараз при владі чи в опозиції, чому люди їх не люблять. Тому ми й закликаємо до оновлення країни, до конкретних справ. Будемо наполягати, щоб чинна влада розв’язувала проблеми простих людей. Не можуть чи не бажають — будемо підтримувати на виборах тих, хто знає що і як треба робити саме там, в глибинці, а не на догоду політичним вождям. Закликаємо енергійних розумних людей йти до влади. Ми будемо їх підтримувати.
Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО
