Олесь ДОРІЧЕНКО
…Постатям тісно на фресках,
Постаті тіло звільняють,
Щоб волати усім єством,
Блискавками гнівитись.
— Давиде Альфаро Сікейросе,
Я прийшов до Вас уклонитись.
Крізь відстань років постає не по літах струнка, мов у матадора, постать, привітні сірі очі на поораному глибокими зморшками обличчі, виразно звучить кожне пристрасне слово митця. Та час дедалі відносить від тієї пори, коли я мав щасливу нагоду переступити поріг його майстерні, стискати його жилаву, звиклу до праці, руку, слухати трохи хриплуватий голос…
Давид Альфаро Сікейрос. Кому не відоме це ім’я — ім’я великого художника і гуманіста, для якого мистецтво було бойовиськом? Насичена високим громадянським пафосом і натхненною силою, його творчість вплинула на розвиток усього прогресивного мистецтва XX століття.
Народившись 1896 року в мексиканському місті Чиуау, він пов’язав свою долю із життям і долею свого народу, віддав йому талант художника і полум’яну душу борця. Його доля і мистецтво були б неможливими без того загальнонаціонального піднесення, що охопило Мексику і вилилося в революцію 1910—1917 років. Тож недарма в одному з автопортретів Сікейрос відтворює себе з простертою вперед, стиснутою в кулак рукою. Цей автопортрет — своєрідна біографія митця, який усе своє життя і творчість віддав боротьбі.
Ще задовго до відвідин Мексики мені доводилося бачити чимало репродукцій робіт таких велетів монументального малярства як Дієго Рівера, Хосе-Клементе Ороско та Давид Альфаро Сікейрос. Їхні настінні розписи розповідають про боротьбу селян за землю, про робітників, що виборюють права у страйках та на демонстраціях. Художники зображують вождів мексиканської революції та національно-визвольного руху — Ідальго, Морелоса, Хуареса, Сапату, Вілью…
Монументальні площини цих мексиканських художників — справжня школа соціального образотворчого мистецтва у світі, й сила їхня передусім в ідейній цілеспрямованості, але тільки в Мексиці можна осягнути всю велич, всю силу і неповторність цього пристрасного мистецтва. Хоч би в якому куточку країни ви побували, неодмінно побачите: фасади будинків, фойє театрів та громадських установ, стіни інститутів, шкіл, шпиталів прикрашені фресками й мозаїками художників-монументалістів, почесне місце серед яких належить Давиду Альфаро Сікейросу.
На час моїх відвідин Мексики лише один він залишився живим із великої трійці й далі примножував славу побратимів. Величезні муралі митця переступили кордони Мексики, ними оздоблені будівлі багатьох міст Південної та Північної Америки. Ці роботи принесли йому світову славу. Сікейросові твори оспівують торжество розуму й справедливості, закликають на боротьбу проти гніту й насильства.
У центрі мексиканської столиці височить старовинний палац Чапультепек, збудований ще за часів легендарного ацтекського вождя Монтесуми. З цього палацу правив свого часу і жорстокий диктатор Порфиріо Діас, повалений на початку минулого століття мексиканською революцією. Нині тут музей мексиканської історії, стіни його прикрашають полум’яні фрески Сікейроса. Мовою мистецтва художник розповідає про драму свого народу, про пафос героїчної боротьби. Безліч знамен, могутня всепереможна хода людей, що мають стерти з лиця землі жорстокого диктатора Діаса, який топче конституцію в оточенні оскаженілої зграї посіпак усіх мастей. Сікейрос у гротесковій формі зображає справжнє обличчя правлячого клану, його сутність, що їй протистоять воїни мексиканської народної армії на чолі з вождями Панчо Вільєю та Еміліо Сапатою.
Головний герой робіт Сікейроса — народ. Малярство, що виникло на мексиканському ґрунті, має загальнолюдське звучання. Художник передає ідею, дух події; він не деталізує, не виписує окремі обличчя, предмети, а творить рух, порив героїв у кульмінаційну мить духовних і фізичних сил.
У театрі, що має ім’я відомого мексиканського актора та співака Хорхе Негрете, Сікейрос створює один із найцікавіших своїх розписів — “Драму та Комедію”. Це своєрідний реквієм полеглим героям, трагічний гімн народній боротьбі. Як і в муралях палацу Чапультепек, тут вирує море демонстрантів: стихія, силу якої, здавалося б, ніщо не може зупинити, раптом розступається — і перед глядачем постає загорнутий у триколірний мексиканський прапор полеглий герой зі схиленою над ним постаттю матері, яка натрудженою рукою пригортає голову мертвого сина. Поруч — дужа мускуляста чоловіча рука міцно стискає знамено, інший чоловік із зусиллям намагається розірвати кайдани. Під натиском народних мас відступають озброєні солдати.
Ця праця викликала люту ненависть реакціонерів до художника, вони організували напад на розпис. Оскаженілі молодики сокирами та ломами трощили картину, обливаючи її сильнодіючим розчином. Чи не так кілька століть тому криваві іспанські конкістадори нищили безцінні пам’ятки культури ацтеків?
Та хоч би якими жорстокими були репресії проти Сікейроса і його творів, хоч би як тяжко склалася його доля, він ніколи не звертав з обраного шляху, не йшов усупереч переконанням.
“За соціальне мистецтво, — казав художник, — я боровся усе своє свідоме життя. У в’язницях, засланнях, на еміграції я боровся проти всіх форм та різновидів фашизму. Я боровся за матір і дитину! За людину! За її право на свободу, щастя, любов”.
1945 року в столичному Палаці красних мистецтв Сікейрос створив мураль “Нова демократія”, присвятивши її перемозі над фашизмом. Центральну частину композиції займає могутня жіноча постать, що з титанічним зусиллям долає тягар непосильних кайданів. Вона уособлює перемогу, здобуту в муках боротьби, що далася завдяки неймовірним, майже нелюдським зусиллям мільйонів. А раніше, 1939 року, Сікейрос створив у будинку профспілок електриків фреску “Портрет буржуазії”, показуючи бездушну, страхітливу машину тоталітаризму, застерігаючи світ перед загрозою. Тут під нещадним пресом людиноненависницької системи гинуть люди, тут бадьоро крокують військові маріонетки, світ руйнується й гине, з усіх боків наїжачились жерла гармат і вістря багнетів, а серед страхітливої вакханалії насильства й смерті — дві беззахисні постаті: матері й доньки. Біль і гнів художника за долю людей, за долю всього світу.
Мистецтво Давида Альфаро Сікейроса інтернаціональне, та інтернаціоналізм його — глибоко національний, мексиканський. “Усі найбільші витвори минулого, — стверджував він, — були проникненням у глибинне єство національного характеру: щоб зрозуміти людину, треба передусім зрозуміти людину своєї нації”.
Творчо переосмисливши давньомексиканське мистецтво та найновіші віяння художньої культури, пропустивши їх крізь призму власної особистості, художник досяг яскравої неповторності, самобутнього творчого почерку. Його мистецтво не прикрашене екзотичними шатами минувшини, воно у нестримному вирі сучасності, але водночас буйне древо його творчості глибоко вросло корінням у рідний ґрунт і живиться цілющими соками отчої землі.
Із 1960 року на той час уже літньому художникові довелося відбувати чотирирічне ув’язнення в лиховісній тюрмі Лекумберії. Головним пунктом обвинувачення була пропаганда соціальних ідей у творчості. Та попри ізоляцію, перемагаючи хворобу, в тісній тюремній камері не припиняв своєї праці художник-патріот. При жалюгідному освітленні, на маленьких клаптиках картону він робив ескізи до майбутньої гігантської муралі “Марш людства в Латинській Америці”. Зараз ця найбільша у світі мураль (8422 кв. м), що має назву “Поліфорум”, або “Капела Сікейроса” — окраса Мехіко.
У штат митця під час його роботи над “Поліфорумом” входило понад 50 художників, скульпторів, фотографів, бляхарів, електрозварювальників, хіміків із різних країн світу. Це була справжня академія монументального мистецтва.
Саме в розпал роботи мені з кількома колегами, артистами хору ім. Г. Верьовки, пощастило побувати в майстерні художника й спілкуватися з ним майже цілий день.
Тож ми в курортному місті Куернавака за 80 кілометрів від Мехіко. Садиба. Натиснув на ґудзик дзвоника. Хвіртку відчинив секретар художника, гостинно запросив до садиби і перепрошував, що доведеться трохи зачекати, бо маестро саме зайнятий на кінозйомці в майстерні. Світле широке подвір’я, тропічні рослини, басейн із прозорою водою, фонтан та рясні чагарі троянд, ліворуч при вході — величезна будівля майстерні, в глибині саду — двоповерхове помешкання.
Розташувавшись у затишній альтанці, ми приготувалися до тривалого очікування, але не встигли ще вмоститися в зручних кріслах, як угледіли на доріжці стрункого сивочубого чоловіка, що по-молодечому поспішав до нас. Як рідних, привітав нас Сікейрос, міцно потиснувши нам руки.
— Чув, чув про ваші успіхи, про тріумф вашого мистецтва, дуже радий бачити дорогих гостей у своїй господі.
Після короткої розмови попрямували до майстерні, схожої на фантастичний заводський цех або ангар з підйомними кранами замість мольбертів та автогенами і електропульверизаторами замість пензлів.
Колись Давид Сікейрос у технології живопису зробив революцію: він застосував повітряний розпорошувач фарб, який дав можливість прискорити працю та виконувати у великих масштабах складні, трудомісткі настінні розписи.
З гордістю показував свою хімічну лабораторію, безліч реторт і колб із фарбами та синтетичними смолами. У цій кімнаті Сікейрос зі своїми помічниками досліджував і виготовляв фарби для нових розписів.
— Наш час вимагає нових технологій, нових форм, нових думок, тому і я в своєму мистецтві, — казав художник, — застосовую все, що дала нам цивілізація в галузі хімії, фізики та інших наук. Я перший застосував нітроцелюлозні синтетичні фарби для автомобілів, літаків й іншого технічного устаткування. Мій експеримент зустріли вороже, а зараз художники багатьох країн успішно користуються цими фарбами та емульсіями з них, які замінюють олію, темперу, акварель. Моє мистецтво завжди викликало і викликає чимало розмов і суперечок — коли є шанувальники, то неодмінно з’являться недоброзичливці й вороги. Саме цим я й задоволений — аби не було байдужих.
Художник запросив під покриття макета “Поліфоруму”, і перед очима постала велична панорама — оповідь історичного розвитку народів Латинської Америки: від феодалізму аж до мрій про ідеальне майбутнє суспільство. Чимало тем і образів із попередніх робіт художника знайшли у цій роботі подальше життя. Розписи вражають активністю, вулканічною дієвістю образів, змушуючи глядача бути співучасником подій. І нестримний динамізм зображуваного, і несподівані ракурси гіпертрофованих форм, порівняння різних планів, різномасштабність відображення — буквально приголомшують емоційністю, рухом, барвами. Тут Сікейрос, подібно до малярів давньої Мексики, вільно володіє мовою образів-символів для висвітлення найскладніших ідей, а грандіозність його розписів має нерозривний зв’язок із космічною масштабністю давніх ацтеків.
— Ми — одні раніше, інші пізніше — одійшли від Європи і зайняли бойову позицію, — промовляв до нас художник. — На очах європейського світу ми тоді перетворились на зневажливих і брутальних розбишак. Мексиканський рух не відповідає європейському мистецтву. Що сталося б з мистецтвом у Мексиці, аби ми не висунули проблему повернення до муралізму і станкового живопису, пов’язаного технічними пошуками й економічними міркуваннями з муралізмом? Цей зв’язок дав нашій творчості силу і монументальність, яких не мали картини європейських сучасників.
Безперечно, в моєму живописі останнього часу є чимало такого, що можна назвати формалістичним. Воно, звичайно, зрозуміле тим, хто його дивиться, адже тут завжди присутня людина та реальні предмети. І коли вдаюся до формалістичних деталей, не слід розуміти їх так, ніби застосовую форму заради форми, а навпаки, — що в моїй творчості з’являються суб’єктивні елементи, до речі, які ми використовували набагато раніше за європейців. Абстрактний експресіонізм з’явився як течія через двадцять років опісля наших експериментів у цьому напрямі.
В ангарі під скляним покриттям і на подвір’ї просто неба стояли вже готові та ті, над якими ще тривала робота, панелі (а їх було понад сімдесят), і кожна важила від 350 до 1000 кілограмів. Їх мали транспортувати для монтажу на спеціально споруджену будівлю в центрі Мехіко.
Художник, аби зробити приємність гостям, біля однієї з панелей простяг мені пульверизатор із фарбою, щоб я зробив на вказаному місці хоч кілька збризків на майже готовий твір.
— Ось ми вже й співавтори, — приязно усміхаючись, промовив він після проробленої мною процедури. І цей жест славетного митця наповнив мої груди гордістю.
— Мене завжди захоплювала корисність мистецтва, — вів далі художник. — Але не сімейна корисність, яка перетворює мистецтво на нічний горщик, на стілець, на який вмощують сідницю. Я розумію користь як імпульс, спрямований до більшості, імпульс, який, крім усього, супроводиться принципами моралі. Хочу сказати, що мистецтво справді корисне, коли служить користі. Корисне мистецтво широкодоступне, його масштаб і характер зумовлені ідеологічним служінням, яке виявляється і повинно виявлятись, якщо художник — мисляча істота. Вважаю, що почуття й розум повинні брати однакову участь у процесі творчості.
У майстерні Давида Сікейроса на той час стажувалися та працювали під його орудою тридцять художників із різних країн світу.
— Шкода, — зазначив він, — що в моїй майстерні немає художника з України.
Я подарував митцеві опішнянську кераміку, платівку з українськими піснями, збірку власних віршів і альбом з репродукціями українських народних художників. Сікейрос погортав альбом й зупинив свій зір на “Квітах” Катерини Білокур.
— О, то це ж сильніше за французьку художницю Серафіну! — захоплено вигукнув він. А зупинивши увагу на керамічному баранці, сказав:
— Дивіться, оця фігурка така сама, як і наші вироби, приміром, з околиць Гвадалахари. Наші народні майстри виготовляють і схожі до ваших тарелі.
Давид Сікейрос подарував репродукції своїх станкових робіт і фраґментів монументальних розписів, підписав фотографії, одну з них на моє прохання — для “Літературної України”.
— А цю книжечку, — сказав, — прошу передати художникам України. Це мої “Поради молодим художникам”, і я був би щасливий, коли б вони, надруковані вашою мовою, стали у пригоді молодим митцям. І це завдання я покладаю на Вас, Ви поет і зрозумієте мене, як приємно бачити власні твори (маю на увазі літературні) іншою мовою.
Сеньйора Ангеліка, дружина Сікейроса, запросила до світлиці скуштувати національних мексиканських страв.
— Ви найдорожчі наші гості, — сказала. — Не пам’ятаю, чи був хто у нас з України.
…Ділилися враженнями від його виставки, що саме в ту пору відбувалася в Мехіко. Говорили про його фрески у дворі Підготовчої національної школи, будинку профспілок електриків, Палаці красних мистецтв, де відбувся один із наших концертів. Фотографувалися на незабудь… Уже при виході із садиби Сікейрос попросив хвилинку зачекати, щось сказав сеньйорі Ангеліці, яка поспішила до господи і повернулася звідти з іще одним альбомом живописних робіт художника.
— Це Вам, — дав мені альбом Сікейрос. — Нехай ця книжка стане символом дружби між нашими народами.
Сеньйора Ангеліка дала нам у дорогу кошик фруктів із власного саду.
Художник стискав нас в обіймах та по-батьківськи цілував, мов проводжав дітей у далеку дорогу. Машина повільно рушила. Давид Сікейрос та сеньйора Ангеліка, махаючи нам вслід руками, деякий час ішли за машиною, і ми ще довго бачили їх, аж доки садиба та дорогі постаті зникли в гущавині куернавакської зелені.
На душі світло й щасливо від зустрічі з великою людиною, але журно, що попрощалися назавше, бо така зустріч трапляється лише раз у житті…
Із кожним роком зростає інтерес до творчості Сікейроса. У різних країнах влаштовують виставки його станкових робіт, ескізів розписів, багатотисячними накладами видають альбоми й монографії, йому присвячують наукові конференції. У куернавакській робітні художника створено школу молодих художників-монументалістів.
Побажання майстра видати теоретичну працю в Україні, завдяки старанням Володимира Коломійця та Юрія Мушкетика, я виконав. Вона побачила світ у першому числі журналу “Дніпро” за 1968 рік у перекладі Михайла Литвинця.
Від тієї пам’ятної зустрічі спливло 43 роки… Уже давно не стало художника. Дивлюся на подаровану ним фотографію, і знову постав його світлий пристрасний образ, знову перед зором у нестримній віхолі линуть його безсмертні розписи, мовлячи світові про велике життя й боротьбу великої людини.
Куернавака, Куернавака —
Містечко тихе в обіймах гір,
Я із Сікейросом там балакав,
Дивами снажив спрагнілий зір.
Маестро сивий Давид Альфаро —
Ацтека профіль на тлі агав…
Під гомін пристрасної гітари
Нам маріаччі про щось співав.
У центрі саду ангар майстерні —
Хода титанів крізь шкло й бетон,
Там коні здиблені й сни химерні,
Й червоні стяги людських колон.
Там збурунились багряні барви,
Шалений вітер з усіх сторін,
Кецалькоатль б’є у литаври
Із прапрапрадідівських глибин.
Пурпурне море, вогненні птиці,
Стихія, люди, земля, метал…
На наші долі, на наші лиця
Із ревом кидавсь за шквалом
шквал.
З борні жертовної — лик свободи,
На полі битви — зійдуть жита,
Ще про звитяжців складуться оди,
А злу не буде вже вороття.
У Лету кануть несамовиті,
І тільки радість і воля скрізь…
Аби ж то й справді так сталось
в світі,
Щоб ані вибухів, ані сліз.
…Маестро сивий Давид Альфаро —
Ацтека профіль на тлі агав…
Під гомін пристрасної гітари
Нам маріаччі про щось співав.
