«БІЛІ ПЛЯМИ» НАСПРАВДІ КРИВАВІ

22 червня ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка продовжило свої постійно діючі “круглі столи” темою “Україна у Другій світовій війні”. Серед учасників — відомі українські історики, громадські діячі, письменники, журналісти. Усі промовці зазначали: попри те, що відзначаємо 69-ту річницю трагічної дати, існують ще багато “білих плям”, які треба ретельно досліджувати.

Надія КИР’ЯН

Вступне слово виголосив голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, народний депутат України Павло Мовчан. Він сказав: “Україна в Другій світовій війні — надзвичайно широка тема, бо це не лише проблеми УПА, не лише проблеми величезних втрат, а й того поствоєнного стану української нації, який себе виявляє й до сьогодні. Чому нація стала такою м’якотілою? Можу навести лише один приклад: належу до передвоєнного покоління, більшість із нас виховували вдови. Звідки було взятися мужності, героїзму, рішучості? Який чинник формував страх?
Моє покоління понесло колосальні втрати. Це покоління, на долю якого випало сформувати певний проукраїнський концепт, і це зроблено. Воно представлене, зокрема в літературі, іменами Євгена Гуцала, Григора Тютюнника, Володимира Дрозда, багатьма відомими шістдесятниками.
Багато сторінок, присвячених участі українців у війні, ще залишаються чистими. Що спричинилося до війни? Чому такі величезні втрати?
Нещодавно прочитав черговий том про війну, виданий у Росії. Сучасні російські історики шукають відповіді на різноманітні питання, зокрема: “Почему Адольф Гитлер совершил фактически самоубийство, напав на нашу страну? Кто давал деньги Адольфу Гитлеру и его партии? Почему Льва Троцкого можно считать отцом германского нацизма? Почему в германских самолетах стояли английские моторы? Почему англосаксы не любят пакт Молотова-Риббентропа?” тощо. Про Україну жодної згадки нема, ми там неприсутні.
Є дуже багато запитань. Не лише до сучасних істориків, а й до самих себе. Чому ми не ставимо свої проблеми в широкий світовий контекст, як це роблять російські історики, політики? Що на нас очікує? На яких проблемах ми першочергово повинні робити наголос? Чи ми повинні витворювати нову міфологію, як це робить Росія, яка зараз усе списує на масонів, змовників, замовчуючи про те, хто фінансував партію Владіміра Ілліча Леніна, багато інших речей. Сьогоднішня російська ідеологія вибудовується якось дуже цікаво. Її творці підкреслюють, що України нема, нема такої нації, такої держави, що створена держава — тимчасова. Проте український фактор є загальносвітовим, ми можемо це стверджувати; він надзвичайно важливий, без його обґрунтування історія буде сфальшована.
Треба, щоб кожен із присутніх висловив власну думку, враховуючи ті небезпечні тенденції, які накреслені нинішнім міністром освіти і науки Дмитром Табачником, що формує “нову ідеологію”.
В обговоренні взяли участь Володимир Василенко, доктор юридичних наук, професор; Микола Грабовський, письменник, заступник голови правління Афгано-Чорнобильського братства “Побратими” з питань культури; Петро Кононенко, директор НДІ українознавства, академік; Леонід Мужук, кінорежисер, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка; Петро Панченко, академік НАН України; Любомир Пиріг, академік Національної академії медичних наук; Андрій Топачевський, письменник; Ігор Юхновський, в. о. голови Інституту національної пам’яті, академік НАН України.
Розпочав дискусію Віктор Король, доктор історичних наук, професор, член Міжнародної Слов’янської академії наук, який окреслив як одну з найважливіших тему втрат українців у Другій світовій війні:
— Це найболючіша проблема, яка хвилювала, хвилює й хвилюватиме всіх нас. Звичайно, треба говорити й про героїзм, на цьому й молодь слід виховувати, але ж хіба можна забути про мільйони людей, які пропали безвісти, загинули в полоні? За новими даними, в полон потрапило шість мільйонів двісті тисяч осіб різних національностей. 85 % втрат припало на три слов’янські народи: український, російський, меншою мірою білоруський. Найбільші втрати поніс український народ. Ця страшна війна пройшла крізь його душу, серце, крізь усю українську територію. Це питання дуже заанґажоване, заполітизоване. Я свого часу витримав великі атаки опонентів. Говорили, що перебільшую втрати, що треба навпаки — показувати факти героїзму. Цих фактів не відкидаю, але замовчувати втрати не можна.
Віктор Король розповів, що величезні втрати, яких можна було уникнути, припали на початок війни і пояснив, чому в цій історії ще так багато “білих плям”. Першим почав досліджувати ці факти і за це постраждав російський науковець, доктор історичних наук Олександр Нєкрич. 1965 року він написав книжку “22 июня 1941 г.” Книжку обговорили, схвалили, а потім за вказівкою члена Політбюро ЦК КПРС Михайла Суслова її пустили під ніж, а Нєкрича вислали за кордон. Лише наприкінці життя йому вдалося знову приїхати до Росії й перевидати книжку. Така сумна доля спіткала дослідника і його твір, хоч він назвав не так багато фактів, до того ж, підтверджених документально. Після цього “синдром Нєкрича” став застереженням для українських, російських і білоруських науковців, тож вони намагалися не торкатися теми початку війни, щоб не мати неприємностей. Відомого російського письменника Віктора Некрасова за правдивий опис війни також переслідували. Тому історики писали й захищали кандидатські, докторські дисертації, починаючи від 1943—44 років, коли війна завершувалася, в ейфорії переможних салютів, як вимагали “зверху”.
Звичайно, треба писати й про завершальний період війни, однак дослідження не буде повноцінним, якщо не дізнаємося, якою ціною почалася війна, скількох людей втратили, і передусім Україна, український народ.
1941 року на початку війни дуже багато військ було зосереджено на кордоні. 4 мільйони 900 тисяч — тільки на західному кордоні (це здебільшого територія України, частково Білорусі). Армія до війни не готова, через те її початок був катастрофічним. Це була провина Сталіна і його оточення, а винними зробили солдатів. На кордоні зосередили більшу частину складів стратегічного значення, де зберігалося 5 мільйонів 400 тисяч ґвинтівок, 191 тисяча кулеметів. Цю зброю захопили німці за перші два-три тижні війни. Ось чому на початку війни на день бою солдатам видавали одну ґвинтівку на трьох, чотири снаряди на кількох. Цього недостатньо навіть для години бою.
Звідси виникає інша проблема — полонені. Тільки під Києвом у полон захопили 665 тисяч осіб. На цю тему ще нема жодної дисертації. Переважна більшість потрапляла в полон, вичерпавши всі засоби боротьби, — хто поранений, хто непритомний. Хоч були факти й добровільної здачі, адже українське суспільство було розколоте. Одні виступали проти Гітлера, а інші чекали нової влади, бо постраждали від голодоморів, репресій тощо. За підрахунками Антонова-Овсієнка, за період радянської влади було репресовано близько 20 мільйонів осіб.
Любомир Пиріг з болем згадує дитинство, коли тричі “визволяли” галичан: 1939-го — радянські війська, 1941-го — німці, 1944-го — від німців. У дитячу пам’ять вкарбувався страх, весь час боялися арештів, “сушили сухарі”. Відступаючи, радянські війська масово розстрілювали полонених. Згодом дізналися про лист Берії й Жукова, в якому планувалося виселити з України всіх, хто був під окупацією. Через те в деяких районах німців зустрічали спочатку як визволителів.
Звідси й проблема колаборації. Крім того, деяким полоненим німці пропонували: або загинете в таборі (їх не годували в перші тижні), або співпрацюватимете з нами. Є фотознімки з німецького табору: за колючим дротом сидять десятки тисяч полонених, а навколо з’їдена вся трава.
Генеральний штаб, Ставка верховного головнокомандування, Політбюро за всю війну жодного разу не висвітлили питання, якою ціною нам далися перемоги. А як рахували втрати? Коли гинув німець, у нього на тілі був медальйон із двох частин: одну частину відламували і здавали в архів. У нас же Сталін віддав наказ ліквідувати солдатські медальйони і ввести графу “пропав безвісти”. Так списували мільйони. Наше завдання — дослідити цю проблему.
Не треба забувати, що Сталін особисто 1937-го — на початку 1938 року підписав 366 списків на розстріл 44 тисяч офіцерів. Серед них багато українців. Третина Київського особливого військового округу репресована. Звідси й рівень мистецтва полководців і величезні втрати.
Український народ, особливо молодь, не жаліли. Про це писали Олександр Довженко, Анатолій Дімаров, Віктор Астаф’єв. Коли форсували Дніпро, на штурм заходило 25 тисяч, виходило — 3,5 тисячі. Були створені польові військкомати, молодь мобілізовували цілими селами, кидали в бій ненавчених, нерідко без зброї. Коли визволяли Київ, мобілізували 300 тисяч новобранців. Ад’ютант генерала Ватутіна, який був на одній з нарад, свідчив, що Жуков якось сказав: “На кой хрен, мои друзья, голову морочить? Все хохлы предатели. Чем больше в Днепре утопим, тем меньше после войны придется в Сибирь ссылать”. Це опубліковано, за словами Віктора Короля, в одному з його підручників.
Проблема жертовності українського народу, його героїзму і втрат — це проблема номер один. Радянські війська втратили, за даними бюро втрат російського Генштабу, 16 мільйонів 200 тисяч солдатів і сержантів, мільйон 200 тисяч офіцерів, 3—4(!!!) мільйони пропало безвісти. Мільйон більше, мільйон менше — такі їхні підрахунки. У полон потрапили близько чотирьох мільйонів.
Про втрати українців багато років писали: втрачено 2,5 мільйона військових, 5,5 мільйона цивільних. Ці дані давно застаріли, і цифра наших військових втрат наближається до 6 мільйонів, а цивільного населення — близько 8—10 мільйонів.
Про величезні втрати українців засвідчували й інші промовці. Петро Кононенко зауважив: раніше вважали, що найбільше втратили поляки. Справді багато, але українці — ще більше. І це тільки фізичні втрати. А скільки покалічених морально, скільки не народилося?
Було порушено тему визвольної боротьби українців, зокрема ОУН-УПА. Це питання аналізували Ігор Юхновський, Петро Кононенко. “Офіційно визнано, — сказав   П. П. Кононенко, — що у Франції, Бельгії, інших країнах був Рух Опору. А ще чимало тих, хто вважає, що ОУН-УПА — це бандити. Насправді перший Рух Опору почався в Україні, і це — ОУН-УПА. В УПА були люди різних національностей, зокрема й росіяни, це була армія європейського зразка. За словами Тараса Шевченка, “За святую правду-волю розбойник не стане”. Друга світова війна була тріумфом українського патріотичного визвольного руху”.
Промовці також зійшлися на думці, що дата початку війни — 22 червня 1941 року — для українців некоректна. Війна для українського народу почалася 1939-го. Наприклад, у складі польської армії було до 200 тисяч українців. 289 тисяч польських солдатів й офіцерів загинуло в концтаборах. Скільки там було українців, не знаємо досі. Для них війна почалася 1 вересня 1939 року, а 17 вересня радянська армія увійшла на територію Західної України.
Дослідники Другої світової війни відкривають нові факти, багато ще є неопублікованих матеріалів. Зокрема Леонід Мужук має матеріал для семи нових документальних фільмів цієї тематики, але, на жаль, ніхто не зацікавлений у тому, щоб їх зняти. Матеріали цього “круглого столу” увійдуть до збірника, який планує видати “Просвіта”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “«БІЛІ ПЛЯМИ» НАСПРАВДІ КРИВАВІ

  1. Микола

    Чув, що Павло Мовчан, голова Просвіти, пішов до коаліції допомагати Табачнику нищити Україну…
    Багато років я поважав Просвіту… а тут якось розгубився.
    Просвітяни – або міняйте цю голову, або самороспускайтесь!

Leave a Comment