ВІДПОВІДЬ РЕЦЕНЗЕНТОВІ

Володимир і Галина ОСТРОВСЬКІ

Не можемо пригадати публікацій під таким заголовком. Але ми, автори книжки “А українською кажуть так…”, мусимо до цієї відповіді вдаватися. І не з якихось там авторських амбіцій (їх не “дєржім-съ”), а єдино з любові до рідного Слова, бо в рецензії, віддрукованій у “Слові Просвіти”, пан Караванський дозволив собі наговорити чимало такого, що аж ніяк не може зватися корисним для української мови. Зауваження він згрупував під окремими заголовками. Підемо за ними й ми. Отже:
Неглибоко опрацьовані твердження
Стосується цей заголовок передусім вислову мало того. Рецензентова думка про нього: замість російськоподібних вставних слів більше того напиши мало того — матимеш речення на сто відсотків українське. Наша думка: і більше того, і менше того — це однаковісінької ваги копії російського более того. Українським речення стане тільки завдяки власномовним словам і зворотам: ба; бай; ба навіть; чи й більше; ще й надто. Ось що з цього приводу пише відомий і вельми шановний у пору Розстріляного Відродження мовознавець Олена Курило у праці “Уваги до сучасної української літературної мови” (К.: Книгоспілка, 1925. С. 161): “Ми можемо бачити, як рослина росте, мало того, ми можемо й чути, як вона росте” — треба: “Ще й надто, ми можемо чути, як вона росте”. Можна й: “Ба, ми можемо чути, як вона росте”.
Рецензент боронить своє мало того двома уривками зі Стефана Королева: “… пропала і сіль, і горівка … Та мало ще того: … ще й до криміналу запхають”, — і в другому з них (подаємо його напівжирним шрифтом) бачить зворот (?), з якого нібито й могла постати вставна пара. Геть непереконливий приклад, пане Караванський, бо вставні слова, як відомо, граматично з іншими членами речення не пов’язуються, а тут такий зв’язок — перед очима (шкода газетної площі на схему синтаксичного розбору!).
Протиставимо казуїстиці класику: “…земля б стала вільною до панів, ба й сама пам’ять про них щезла б” (М. Коцюбинський), — а читачі хай уже самі виміряють глибину опрацювання наших тверджень.
Другим з “неглибоко опрацьованих” є прикметник стійкий. Він, за нашими спостереженнями, повиштовхував з українських ЗМІ практично всі свої синоніми — як оте зозуленя, щойно вилупившись, випихає пташенят з рідного їм (а не йому!) гнізда. Перекладний тритомник, дякувати його вкладачам, деякі з цих синонімів (хоч у дужках) наводить, а інші… В чому річ? Пішли по раду до Грінченка. Там стійкого нема.
— Він його переочив, — пояснює нам рецензент.
На наш погляд, причина не в цьому. Недогледіти можна якогось окремого слова, а в процесі опрацювання цілого гнізда похідних від стояти (воно в Грінченка досить широке) пропустити стійкий… Схоже на те, що народна мова, на основі якої здебільшого й компоновано “Словарь…”, прикметника стійкий просто не мала. Бо й справді: нащо було, скажімо, рибалці називати свого човна на російський копил стійким, як він (човен) із давніх-давен звався: неперекидистий? Козацькі гінкі чайки теж ставали неперекидистими (рос. устойчивыми) завдяки тямовито приладнаним і добре просмоленим очеретяним сніпкам. А з якого дива господині мали казати про молоко стійке (рос. стойкое), як воно відколи світа й сонця звалося солодким; чи нестійке, як про нього мовлено в одних місцях сліпе, в других зрушене, а в третіх потягнуте? Та й у народних піснях чи приказках (ми переглянули їх кілька збірок) прикметника стійкий не надибали — так само, як у Свидницького, Руданського, Марка Вовчка й інших наших класиків на чолі з Т. Г. Шевченком.
Пан Караванський нам пояснює: “Усі прикметники з кінцівкою -кий росіяни запозичили з руської (себто української) мови: гибкий, ковкий, легкий, мягкий, сладкий тощо, а також і стойкий. Стойкий — це варіант стійкого”. І не без ущипливості запитує: “Чи ж можна виправдати таку категоричну ізоляцію не від когось, а від самих себе?”
Ми, як і наші земляки-одесити, відповідаємо запитанням на запитання:
1. Чи можна запозичити в когось те, чого він не має? Наприклад, наша мова ніколи не мала прикметника гибкий (мала тільки гнучкий), а рецензент каже, що гибкий у нас росіяни запозичили.
2. Чи гоже й інші прикметники на -кий зараховувати до запозичених? Чи не коректніше — до спільної лексики української і російської мов?
Ясно, що до цієї лексики не слід гуртувати стійкого. Він — стопудовий росіянізм. Якби це було не так, русифікатори не пропихали б його до нашої мови аж надто завзято. А що бачимо? В усіх повоєнних словниках, особливо технічних, тривкі емалеві та нелинючі текстильні фарби велено звати стійкими; витривалі до холоду чи вологи рослини — морозостійкими чи вологостійкими; найпершою характеристикою всього твердого, сталого, нехисткого, непіддатливого, незламного, несхибного (несхибна рука до пострілу), стабільного, завзятого тощо виступає тільки стійкий. Чи ж варто на поталу одному сіренькому нахабі оддавати десятки рідних, значно барвистіших і доречніших, прикметників (епітетів)? Либонь-таки ліпше випхати з гнізда підкидька…
Та тут рецензент вводить у бій “важку артилерію” — словник Желеховського, де стійкий живе. Тільки називає цього словника русько-німецьким, а не так, як є насправді, — малорусько-німецьким. І цим все сказано! У малоруському можуть існувати ще й не такі дива, як стійкий.
Як бачимо, завзято, навіть затято (стійко!) бореться рецензент за це слово. А ще невідступніше триматимуться його (ми певні цього!) преса й ефір, бо шкідливих звичок, відома річ, позбуватися надзвичайно тяжко. Тому пропонуємо “перехідний етап”: лишити стійкий тим, хто його найдужче любить, — комуністам і фашистам. Хай собі пишуть, як писали, — стійкий ленінець і характер стійкий, нордичний, а пресі й ефірові ліпше-таки розповідати дітям про непохитного олов’яного солдатика (переклад казки Андерсена 20-х років), а дорослим — про видатних людей твердої вдачі.
Далі автор рецензії закидає нам нетямущість у дієслівному керуванні. Каже, що після нехтувати обов’язковим є знахідний (кого? що?) відмінок, а ми дозволяємо собі ще й орудний (ким? чим?). Свята правда: дозволяємо. Бо в Б. Грінченка бачимо, що можна нехтувати одежину і нехтувати нею (т. II, с. 52). Та й у П. Мирного читаємо: “І тепер ще є чимало мудраків, що… нехтують своєю рідною мовою”.
Калька, як муха: женеш у двері, летить у вікно
Під цим заголовком рецензент не тільки жене, а й ловить кальки. Як? Найчастіше виведенням “жертви” поза контекст. Наприклад, він нас цитує: “Незліченна безліч”. І не без уїдливості запитує: “Ця пара має заступити сусідське неисчислимое множество — чи ж самого безліч не досить?”
— А звідки вихоплено цю пару? — спитаємо й ми і самі дамо відповідь:
— Та з-під нашого ж таки (в нашій книжці) заголовка “Тавтологічні звороти”. Еге ж! Тав-то-ло-гіч-ні.
Тож єдине, за що перепрошуємо читачів, — це за друкарські помилки. Треба читати: безліченная безліч (див. сл. Грінченка, т. І, с. 41).
Далі. Ми розповідаємо, що росіяни для відтворення поняття дуже (душею) хотіти мають одне дієслово желать. Ми — двоє: бажати і зичити. Перше стосується власних прагнень (серцем бажаю щастя!), друге — завжди скероване до когось (щиро зичу [вам, тобі] добра!), висловили з цього приводу думку, мовляв, у сьогоднішньому солдатському вітанні, перемальованому з російської (ще царської) армії, — “Здоров’я бажаємо!” — логічніше б лунало дієслово зичимо. Тут нас і застукали:
— Калька!
— Та ми ж про дієслова, а не про…
— Калька! Треба: Здорові будьте, пане сотнику!
Ну що ж… Треба, то й треба… Коротенько:
Українські вітальні вигуки: здорові, здоров був!, здорова була! здорові були! і (лагідно) здоровенькі були! — походять з вигуку щоб ти [мені] був здоровий, тому й у своєму вітальному скороченні зберігають дієслово у формі минулого часу, що підкреслює тривалість доброго зичення.
Відповідь на вітання у процесі мовлення теж скоротилася. Було: Зичимо (зичу) доброго здоров’я і вам (тобі)! (як бачимо, калькою тут і не пахне). Стало: Здоров! (до товариша), доброго здоров’я! Дай, Боже, здоров’я! (до знайомців чи до гурту). Тут дієслово (хоч і пропущене) — теперішнього часу, що підкреслює думку і сьогодні, і завжди. Іноді до двох останніх відповідей додають ще й колишнє і вам (тобі). Але воно “приліпилося” в основному до здрастуйте, що примандрувало до нас від сусідів і живе серед одеситів у такій формі: “Здравствуйте вам!” або (іронічно) “Здрасьте вам!”
Що ж до Вашого категоричного треба, пане Караванський, то воно — не вітання, а формула прощання, бо саме для неї характерним є наказовий спосіб: будь, будьте, ходи, ходіть, зоставайся, зоставайтеся здоровий, здорові.
Отже, воякам української армії найкраще відповідати на вітання свого командира так, як узвичаїлося в народі: “Доброго здоров’я, пане сотнику!” Зробімо невеличку репетицію:
— Здорові були, товариші курсанти!
— Доброго здоров’я, пане полковнику!
Що ж до Вашого “Здорові будьте”, то воно добре пасує до застілля (Будьте здорові, пивши! Будьмо!).
Один із наших читачів зауважив, що ми в нашій книжці торкнулися (та ще й дуже побіжно) лише ситуації, коли командир звертається з вітанням до вояків, а вони хором відповідають. А як має вітати свого командира вояк не в гурті, а сам? При цьому вітати першим. На це знаходимо відповідь у Грінченка (т. 1, с. 398): Доброго здоров’я зичу! Рос. Желаю здравствовать.
Можна, на наш погляд, і коротше: Здоров’я зичу [пане полковнику] або Зичу здоров’я [пане капітане]! Дозвольте звернутися!
Другий спосіб ловитви кальок у нашого рецензента простіший: наклеювати етикетку на нормальний відповідник. Зокрема, ні сіло, ні впало, узвати слово суперечність калькованим, а про вислови за всіма параметрами, за своїми масштабами говорити, що “тут за калькує російське по”, бо, мовляв, потрібні безприйменникові конструкції. Хто проти таких конструкцій? Ми? Але ж і за не відкидаємо: конструкції з цим прийменником на місці російського по цілком правомірні. А щодо Вашого, пане Караванський, твердження: “Фахівець у галузі проектування шляхів. Канцелярська копія з русчини”, — то ми просто зраділи, почувши таке формулювання по радіо. Бо досі тільки й лунало спеціаліст по проектуванню. От де була калька!
Третій спосіб ще простіший — висміяти опонента. Цитуємо: “Взяти до провадження. Карикатурна копія… з (вислову) принять к производству… на-вербі-грушне слово, краще… взяти для судочинства”.
Тямущі люди пояснили нам, а ми пояснюємо Вам, пане Караванський: судочинство — це, так би мовити, завершальний етап того, що діється в суді. Складові його частини (етапи): дебати сторін, опитування свідків, виступи адвокатів (словоговоріння), нарада суду, вирок. Передує цьому ціла низка заходів: реєстрація позову, розмови з позивачем і відповідачем, з’ясування обставин, розгляд документів, попередні засідання і багато чого іншого. Зветься воно все ведение [дела], а українською мовою — провадження [справи]. Де тут предмет посміху?!
Наголоси
Під цим своїм заголовком рецензент нас повчає: “Чоло… треба наголошувати на другім, о: чолО, бо селО, вікнО — на вікні”. А чом не на першім, спитаємо ми, як-от на лОбі, на нОсі, на Оці, у вУсі, в гОрлі? З якого це дива прирівнювати таку видатну частину людської голови, як чОло (лоб), не до інших частин тієї ж таки голови, а до села чи вікна?
Інша річ — у фразеологізмах. Там справді наголос переходить із першого складу на другий. Порівняймо: “Хоч кривавиця на чОлі, та рай у серці” (М. Коцюбинський) і “На чОлі — отаман із шаблюкою” (О. Стороженко). В першому йдеться про конкретну річ — спітнілий од праці лоб, у другому — абстрактне поняття про лідерство. Те саме: бити чолОм, оддавати чолОм. Тут не йдеться про конкретне биття лобом об щось, а про щось інше. Тож і наголос інший (див. сл. Грінченка, т. IV, с. 468).
Небажані форми у викладі
Цей заголовок рецензента об’єднує кілька його претензій до нас.
1. Автори не цураються наказових форм візьмімо, почнімо, а інколи — візьмемо, дослідимо, розглянемо. Треба бути послідовними”. Себто послідовно “наказувати?” А коли просто пообіцяти читачам: розглянемо, розберемося, то вже зась? Дивна вимога.
2. Не менш дивна претензія про порядок слів у парі це все. Ми там, де хочемо поставити логічний наголос на все, пишемо це слово першим; де логіка підказує виокремити це, виносимо на перше місце саме його. Воля авторів. А що рецензент вважає найінформативнішим тільки порядок це (те) все, то хай собі. Наш орієнтир — класика: “Якщо вашим очам доводилося хоч раз бачити все те (підкреслення наше — Авт.), то не забути вам того довіку” (П. Мирний).
3. “Форму аби лиш, — твердить рецензент, — утворили носії койне як кальку російського лишь бы”. То це й ті хуторяни (Миколаївська область), серед яких наша сім’я напитала собі притулку лютої воєнної доби і від яких раз у раз чула аби лиш був живий, аби лиш додому прийшов, аби лиш наші скорше повернулися, були носіями койне? Може, й Соломія з повісті “Дорогою ціною” М. Коцюбинського була такою носійкою, коли шепотіла Остапові:
— Аби лиш перебігти оце місце… аби лиш перебігти… і все минеться…
4. “Автори пишуть: “аж в очах рябить”, — цитує нас рецензент і складає оцінку: “Це ляпсус”. Треба — рябіє. “Рябіє”, пане Караванський, — це коли дивитися на щось здалеку і це щось запосідає великий простір (лука рябіє квітами). Коли ж ідеться про відчуття, що виникає в того, хто на щось дивиться зблизька, а воно ще й рухається, то в очах таки рябить, ряботить, мигтить, миготить, мерехтить без жодних ляпсусів. Як-от чули від уже згадуваних хуторян: “Світа білого не видно через оту завірюху — аж в очах рябить”. Таке відчуття буває і в очах людей з нестабільним артеріальним тиском.
5. Рецензент запитує: “Не приймаючи слів наволочка, занавіска, казна, недолік, доход, застінок, як можна схвалювати галстук?” Але він не зрозумів головного: ми не приймаємо до гурту українських тих слів, які дають російські імена предметам, що віддавна вже мають назви українські. Такого предмета, про який рецензент запитує, ні в нас, ні в росіян не було. Потім він з’явився. Росіяни запозичили для нього назву з німецької мови, ми — з польської. Так і велося.
Та от настали часи піонерських (о ні, не краваток — це суворо заборонялося!) галстуків. Привчені до них іще з молодшого шкільного віку, люди вже й “дорослу” окрасу чоловічого (а часом і жіночого) туалету, називали цим словом. Воно й отаковилося. Та ще й настільки, що аж до приповідки вскочило. Отже, народ визнав. Тож чого нам тепер обставати саме за польщизну? Вона ж бо така сама позичка, як і російщина. А приповідка така: “Дарма що голий, зате в галстуку”. Висміює тих, хто пнеться до високих посад, не маючи для того жодних реальних підстав. Дорівнює російській много амбиций, да нет амуниций.
Наступний заголовок нашого рецензента.
Дискусійні місця
Тут нас переконують, що вислів цими днями рано чи пізно має скоротитися до одного слова: днями. На нашу думку, це годиться хіба що для белетристики: вона далеко не завжди має потребу в чіткому окресленні часу подій. Інформація ж (а саме до її “постачальників” — засобів масової інформації адресуємось) просто зобов’язана повідомляти точні дати. Іноді зробити цього неможливо. Тоді подають час подій приблизно, але не розпливчастими до нескінченності “днями”, а таки взятим у вужчі рамки — “цими днями”. Подибуваний іноді вислів “на днях” — не що інше, як банальний росіянізм.
Далі пан Караванський виносить нам догану, мовляв, ми йдемо за російським перекладом крилатого вислову з “Іліади” і пишемо яблуко розбрату, а треба йти за українським (його пропонує проф. А. Коваль) і писати яблуко незгоди.
А може, ліпше придивитися до ситуації, за якої цей вислів виник? Справді, з незгоди війна могла вибухнути, але могла й не вибухнути. А з розбрату таки вибухла, та ще й така, що “греки.., спаливши Трою, зробили з неї скирту гною” (І. Котляревський). Тому ближчим до істини є таки яблуко розбрату.
Такої думки додержувався відомий в Україні перекладач, лауреат Шевченківської премії С. Ковчанюк (наш навчитель), а також автор надзвичайно розумного підручника “Українська мова” І. П. Ющук. Пристаємо до неї й ми.
Згодні також на пораду рецензента розширити розповідь (у другому виданні, якщо його Бог нам пошле) про прийменник о (об) — дякуємо за слушне зауваження.
Нахил до гіперпуризму
Цей заголовок нашого критика відкинув старшу з авторів у її допенсійні часи (десь на середину 70-х минулого століття). Тоді таке теж було. Щойно заїкнешся, мовляв, українською треба.., як тобі — просто межи очі: пуризм! І не рипайся, бо ще й націоналізмом пожбурять, а це вже, як кажуть росіяни, “чрєвато”…
Дякувати Господу, минулося. Тільки наш рецензент чомусь ніяк не може зійти з давнєколишніх позицій. А веремію зняв із приводу слова вираз, якому хоче накинути в нашій мові ще й російське значення (слово, форма, оборот речи). Для чого? Щоб уже остаточно знищити українське вислів? На щастя, його зберігає нам класика: “Одні складали дзвінкі вірші, додаючи цим виразності висловам, другі…” (П. Мирний).
Дрібні стусани
Це вже наш заголовок. Гуртуємо під ним закиди, відповіді на які не потребують особливо ґрунтовної аргументації.
1. Понад те. Це калька від сверх того… Замість понад те… українці кажуть поза тим.
А от та українка на автовокзалі в Курячих Лозах (Вінниччина) товаришці хвалилася: “Чого тільки мені на дорогу не надавала! А понад те (!) ще й бутель квасу винесла. Добрячий. Аж сльозою проймає. Покушай!”
Що ж до значення свыше, то маємо поверх (поверх сотні — сл. Грінченка, т. 3, с. 210).
2. Необхідний. Це канцелярське слово часом… потрібне як синонім. Ми виступали проти цього канцеляризму, бо хіба мало інших синонімів до слова потрібен? Невідмінний, конечний, доконечний, обов’язковий, конче потрібний… кров з носа… хоч лусни…
3. Збігти по сходах. Це спуститься с лестницы, а не скатиться.
А таки скатиться, пане Караванський, згадайте досить поширені рос. вислови [кубарем] скатился с лестницы, ему это — как с горочки скатиться. Наші відповідники: [стрімголов] збігти, як уже сказано, і йому це — як дурному з гори збігти.
На цьому припиняємо наші відповіді: нудно тлумачити елементарне та ще й авторові такої розумної речі, як “Словник складної лексики”.
Закінчується рецензія заголовком:
Додатки
Основний з них — спроба нав’язати нашому слову черговий ще й російське значення (следующий). Виставляємо проти цього свій
Додаток
Мудрі люди компонували наш головний перекладний тритомник! Працюючи під тяжким, іноді навіть смертельним, тиском сталінського “зближення мов”, вони — хоч у дужках та за різними дискредитивними позначками, хоч далеко не на перших місцях та серед сили покручів, — а все ж зберегли основний фонд української мови. Перевидати б тепер цей словник, очистивши його, певна річ, од русифікаторської осуги та повернувши до життя повикреслюване з міркувань общєпонятності, — ціни б не було такому щитові проти сьогоднішнього мовного нігілізму та самоперекладацького анархізму. А девіз для щита вже маємо: чия мова — того й держава.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment