КостЯнтин МОРДАТЕНКО: ХОЧУ!

Костянтин Мордатенко 1975 року народження. Здобуває другу вищу освіту — юридичну. Автор понад десяти поетичних збірок, перші дві — російськомовні. За його словами, “з літа 2007-го припинив писати мовою Пушкіна, почав вивчати рідну мову”. І закохався у слово. Експериментує, творить неологізми: “любовоспас”, “святохлібне”, “осонцюю”, “пір’їнно-молоково” тощо. “Любов і правда — вена і аорта України, в яких тече проза Стефаника і поезія Стуса. У цих постатях усі інші, неназвані… а мій поет — Плужник”, — зізнається Костянтин. Можливо, часом експериментує надмірно, але без пошуків не буває знахідок. Хочеться побажати авторові успіху і нових здобутків.

Запах книги
Біля рундука з кавунами
і динями пахне медом…
Біля кіоску з книгами пахне
розлущеними кісточками
абрикос…
Книги пахнуть не фарбами і палітуркою,
а тим Сонцем і зірками,
тими деревами і хмарами,
тим дощем і вітром,
які були за вікном, коли автор творив…

ПриреЧенІсть
Як на кризі вуж —
слово нечисте в храмі…
Зізнатись мушу:
Грішний… Не перестану
Світи сотворяти… Ні,
Це не виклик Месії…
Мов Юрій Святий на коні,
Словом проштрикую Змія.

* * *
Я знову повернувся до життя:
п’ю воду талу, дихаю весною,
я випустив на волю солов’я,
якого в травні вполював з тобою;

вдихнув любов у вірші, що неспівані,
і навстіж розчинив затемнене вікно;
я душі буду лікувать зневірені
і перетворювати воду на вино.

Півсонця червоніє, наче гребінь…
Світань росиста ніжність і дужінь!
Ви знаєте, що Бог живе на небі,
як проганяють його люди із душі?

* * *
Зорі у небі розтанули вщент.
Росинки — світанкові доці!
Будьте ласкаві, я диригент
оркестру народження Сонця.

Гей, горобці, голосніше “цвірінь”,
завмер вітерець в очереті.
Чути, як в заростях дзвінко бистрінь
заграла на сонячній флейті.

* * *
Шлях читав поезію лапату:
слухали зупинені авто,
і притихли гомінкі дівчата —
ще так вірші не читав ніхто;

ровер свій спинив і став на ногу
хлопчик — впала гичка із мішком —
качка з каченятами дорогу
переходили поважно ланцюжком…

* * *
Я аж пригнувся, щоб не завалило:
зірки дрібні, яскраві, чисті — скрізь…
Їх просто безліч, міріади, сила:
ніч трусонула так Чумацький віз,
що сіль розсипалась по небу біла-біла…
Суха гілляка під ногою “хрусь”…
В цю мить зоря зірвалась, полетіла —
неначе Бог до мене доторкнувсь.

* * *
Як з цукром перетертий мак
в макітрі, землесніжну піну
в калюжі дощ змісив. Будяк
розворушив духмяне сіно —

пробивсь. Кульбаби цяпотять,
як в ящику курчата. Бджоли —
ченці тепла. “Привіт, як звать?”, —
спитав промінчик матіоли.

Прийшло кохання молоде,
все вибухає і димиться.
А ти… сховалась від людей
солодким сонечком в суниці.

* * *
Радісно небо на хвилях лежить.
Лащиться кішкою, нявкає —
море веселе — і хочеться жить,
вериги зірвать разом з лямкою.

Обличчям до жереба — не бокаса;
досить надіями маятись —
життя своє наново переписав
під заголовком: “Не каятись!”

* * *
Косив. Перекусити сів
у тінь — розлогі крони…
На скибку з маслом, що солив,
стрибнув зненацька коник:

я пальчиками взяв його
легесенько, обдмухав —
в зелено-сірому трико,
наляканий, не рухавсь.

В траву поставив чи поклав…
Проміння — з Сонця вісті —
Кристалик солі відбивав
На кониковій ніжці.

Старе, Як мале
А дід купив собі
на смерть костюма білого,
а баба лаялась: “Вже геть здурів…
Про себе думаєш, нема до мене діла…
Піди курей позаганяй у хлів.

Та зачекай… скажи, чому це білого?..
Чи хочеш і в труні парубкувать?
Піди кролям вкоси… Допіру ж бо —
у березі вода — прорвало гать…

Іди з моїх очей, йди, безсоромнику…
Прибив мене до себе, мов вертлюг…
Як той віслюк впертющий…
А загонистий…
Помреш, то і сльозинки не проллю…”

Сказала і розплакалась сльозищами:
“Ти що, мене надумав покидать?”
Дід самокрутку скручував: “Поки що ні…
Ось на…”, — і простягнув їй мармелад…

ПІслЯ свайби
Сонце виросло з неба холодного,
Мов школярик з костюма за літо,
Молодої батьки з корогода
Повернулися втомлені… Звіток
В руках мати куйовдить і плаче…
Батько в сінях добавив чарчину:
“Віддали єдну дочку, а наче…
Все життя”, — як сказав, так і пчихнув.

ГнІтюЧий ралець
Вибирали труну…
— Вам яку? — продавець запитав.
— Невелику…
Лиш не знаємо дві чи одну
купити…
Бабця кволо на діда:
— Мовчи!..
А в обох почорнілі церли…
— Розумієте, у дочки
Близнюки-немовлята померли…

В бурю
Вітер хвилею хмару підпер,
Наче рукою голову…
Миється море, як в Чистий четвер…
Сум височіє згористий.

Йде полегом здалеку штиль…
В душі — карколомні рими…
Дивлюсь в вічі шторму, кажу: “А ти,
Як Слово моє, нестримане…”

Марнота марнот
Сніги летять, наче біла кров,
дощі ллються осторонь…
В душу постукався Бог…
— Вам кого?..
Все просто:

Христа не пізнав — не відчиняв…
Лаявся, суперечив…
Гріхами забризкані… Ірод щодня
главу відсікає Предтечі…

СвІдоме
Перший вірш — за здоров’я.
Другий — за упокій.
Догорає позаду Троя.
Стій!

Дай мені, Боже, сили,
що має тиха трава…
Я вірю тобі, вірю —
Ти врятував!

Щоб вІдЧути самотнІсть,
поЇдьте на Хрещатик
Найбільше люблю, коли дощ, як з відра,
бо тоді не потрібно думати,
що ж робить, куди йти і зайнятися чим:
всі сидять по квартирах і слухають…
Дощ об’єднує в місті самотніх людей,
час і простір урівноважує…
Тіло для серця — всього лиш сейф,
Дощ у краплях дзвінких,
наче з пляжу йде:
викупаний, бадьорий, веселий…
Аж завидки беруть,
як прекрасно бути Дощем…

ПередЧуттЯ
Шляхом ішов чоловік і трикирій
ніс у руці, в нім горіла свіча,
кінь за ним плівся, ушима козирив,
а божевільний щось дике харчав…

Він пішов геть, але трапилось лихо:
десь біля півночі, гнівна і зла,
ватра у церкву зайшла помолитись,
а коли вийшла, зосталась зола…

Церква згоріла, а дзвони вціліли:
в кіптяві кожен, мов гордий дужак.
(Пісня скінчилась… Ось так після співу
в серці добро, як ці дзвони лежать…)

Спека виснажлива, репнули тіні…
Дощ невеличкий пройшов… Знов пече…
Три дні як Пасхи Переполовення…**
Саме пора будувати ковчег…

ХимернІсть
Кров червоніє лише на сонці,
а в тілі вона волошкова.
Я трав’яній вклоняюся цноті,
запалюю день від слова.

Сонце розрізали, наче гарбуз,
вийняли зорі-зерня.
Із потойбіччя гріхом повернувсь,
Мов козак-характерник.

Кисла і радість оця чомусь,
як ягоди довжикові…**
У рукаві схований туз,
в душі почуття любові.
ДалебІ
Вірші вітрів — достеменні.
Поезії моря — вічні.
Вода твердіша за кремінь:
хребти вітер хвилям калічить…

А душі людські, як вата,
Спалахують від кохання.
(До зливи хмари загнати,
Мов коней найкращих зі стайні,

і далі бігти по хвилях,
в медузи жбурляти зірками).
Я віршами душу виллю
серед птаства Нових Асканій.

І більше нічого — лиш воля
гаряча, мов скалка із ватри.
Душа моя (з чорної солі) —
Цвіт папороті йде шукати…

ОлІвець
Як дружби у церкві над молодими
тримають вінці, ось так після дощу
віття трима крапельки… Яка днина!
В повітрі знайомий смак вірша відчув…

Спокійно вмить стало…
і грім вже затишивсь,
а Сонце в калюжі, мов свіжий стигмат.
І я усвідомив поезії вищість,
як голос пророцький на острові Патм.

“Занотувати нема як…”, — знедужав…
Мов нашепт уголос рядки промовляв,
що слово — живе,
це мій меч харалужний,
а Я — олівець на папері Земля…

Город бІлЯ ставка
Птахи засіли на сараї…
Опудала вже не бояться,
але найбільше їх лякає,
як короп кинеться зненацька.

А жовтяки і гарбузиння
сплелися у Гордіїв вузол.
Немов теля, що смокче вим’я,
гілля верби ставок вовтузить.

Над картоплинням в кінці серпня
гарячі грона винограду,
немов над Ріо-де-Жанейро
стоїть Христос на Корковадо.

Прекрасна ця пора достоту!
Врожай і одночасно згуба…
Льох задивився на природу,
Як на Андрія Тарас Бульба.

ХоЧу
Хочу бути багатим, як болото жабами.
Хочу пахнути, як літо липами.
Хочу щастя, як піски — дощів,
людиною височіти, як дуб серед степів.

Зблиск
Господь світ змайстрував…
А я любов…
— Ці айстри Вам…
— Мені? Чому?
— Бо…
ніжно-ніжно… кохаю…
— Мовчи, мовчи… заміжня…
— Знаю…

Боюсь
Зламалась мальви штама.
Ранок місяць спльовує….
Тіні від Мандельштама
з голосом Гумільова —
шукають притулок
й не можуть…
Блок стука —
тихіше!..
Ховаю свій зошит —
знаю:
мої не гірші…

* Переполовення Пасхи — середина П’ятдесятниці, богослужіння, присвячене згадуванню події, коли дванадцятилітній Христос зайшов до храму, де розмовляв з юдейськими вчителями.
** Довжикові ягоди — ґатунок кислих вишень (словн. Б. Грінченка).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment