МОЯ ДРУГА СВІТОВА…

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

Продовження. Початок див. у ч. 20, 21, 23, 24 за 2010 рік

Попри постійні атаки радянських танкових дивізій, прорватися в Дубно ніяк не вдавалося. Запеклі бої, які велися 28—29 і 30 червня 1941 року в цьому трагічному трикутнику, завершилися для 8-го механізованого корпусу оточенням, із якого їм довелося прориватися ціною великої втрати техніки і значної частини особового складу.
А в цей час енкаведисти поверталися на місце злочину, щоб закінчити свою зловісну роботу. Дехто із тих, хто дивом уцілів, встиг перелізти через мури і греблею почав утікати у бік Рачина. А ті, хто залишився в тюрмі, хто не міг без сторонньої допомоги піднятися — був поранений або шокований садистською розправою енкаведистів над безпорадними чоловіками і жінками, були достріляні особисто начальником райвідділу НКВС Яковом Винокуром і його поплічниками. Та катам не судилося втекти. Спроба Якова Винокура, голови міськради Сидора Козійчука вскочити разом із своїми посіпаками в поїзд і втекти до Рівного не вдалася. Оунівці із Рачина поїзд зупинили і пошкодили. Енкаведисти кинулися втікати в бік Луцького перехрестя, але там їх зустріли вогнем німецькі десантники1. 26 червня німці вступили в Дубно.
Жахлива картина відкрилася мешканцям Дубна і навколишніх сіл, які прийшли до тюрми в надії відшукати рідних і знайомих. Ось що побачив кореспондент газети “Краківські Вісті” й надрукував свої враження в цій газеті 9 липня 1941 р.: “У безконечній черзі йдуть мужчини, жінки й діти до дому жаху, що обіймає кількасот келій, розміщених на п’ятьох поверхах. Повітря важке, переповнене жахливим сопухом тіл у розкладі. Мусимо притискати хустини до носа, щоб витримати в тій атмосфері жаху. З жахом помічаємо перші трупи — за виваженими дверима келії. Якийсь старець лежить з руками, схрещеними на скорченому тілі, його лице обезформлене серією куль зі скоростріла. За ним стіна, подірявлена кулями. Направо, в куті, молода, ясноволоса людина глядить на нас шкляними очима. Перед її ногами лежить на животі у скровавленій сорочці український селянин. Йдемо з келії до келії, всюди мертві кличуть до неба про помсту. Мертві, які не були ніякими злочинцями, тільки любили свою українську батьківщину й ненавиділи большевицький режим.
На другому поверсі в’язниці лежать тіла знасилуваних матерів і доньок. На землі валяються відірвані від грудей немовлята з порозпорюваними животиками. Безперервно посувається ряд людей в жалобі повз жертви большевицького терору. Жінки плачуть, кидаються на тіла їхніх найближчих. Глибоко зворушені, стаємо перед дверима келії: у півсумерку світяться дві свічки при голові та ногах мужчини, що лежить зі затисненими кулаками, зі шкляними очима у калюжі крови, побіч інших 11 трупів”2.
Із вечора та в ніч 24 червня і на світанку 25 червня 1941 р. енкаведисти розстріляли і закатували у Дубнівській тюрмі 527 ув’язнених.
Хтозна, можливо, мій батько опинився в тій же камері Дубнівської тюрми, в якій перебувала політв’язень Валентина Крещенко і якій судилося залишитися живою та опублікувати “Спогади розстріляної”.
“Ми чекали на свою чергу, може, з півтори години. Як скінчили сатрапи стріляти дітей, ми раптом почули постріли і крики поряд з нашою камерою. Ось вона, наша черга!.. Тільки й встигла сказати: “Прощайте, гинемо за наш край!!!” Затріщали у дверях ключі, вони відчинилися. І в тих вузьких дверях стало з рушницями двоє на коліна, двоє вище і ще вище.
— Становись в угол!
Я одрухово кинулась не в куток, а під стінку. Затулила руками вуха і промовила: “Мамо…” Дівчата оточили мене, сподіваючись, що їм чимось можу зарадити.
Затріщали кулі. Раз, вдруге, втретє. Ми всі впали покотом.
Оті з рушницями зачинили двері і пішли далі нищити в’язнів.
…Лежала прикрита трупами моїх друзів, відчуваючи як пече рука і нога, все тіло. Я була при пам’яті. Хотіла встати і допомогти тим, хто ще був живий, але не змогла. Побачила, що Оля Орловська, і ота Фрося (з Луцька) ворушаться. Почала лізти по підлозі, щоб, бодай чимось, їм допомогти. Оля дістала кулю в живіт, а Фросі розбило руку в лікті, висіла на одній шкурці. Решта була роздерта розривними кулями “дум-дум”. Боже, який жах! Я нічим нікому не могла допомогти. Лізла по підлозі, стікаючи кров’ю. Ще було трішечки в “монашці” води біля мене, але не мала сили її взяти.
Лежу. Чую страшні крики по цілій в’язниці. Кидають гранати. Боже!?? Це ж пекло!!! Маленькі кімнати, де було понад 30 в’язнів, закидають гранатами.
Поранені просили допомоги, гинучи. Відчувала свій кінець і я, не знаючи, що у мені сидять аж сім куль. Ще раз підійшли кати під наші двері, подивилися до камери через “вовчок”:
— Все! Не живут!
Відійшли. Лежу. Із ран стікає кров…
Опівночі затихли постріли. Це уже потім довідалися, що наші дядьки, побачивши вози з енкаведистами і зброєю в місті, побігли рятувати в’язнів. До них долучилося багато людей з Дубна, хто з вилами, хто з лопатами. Кати злякалися.
Почула тяжкий стукіт, це в’язні, яких не встигли розстріляти, намагалися вибити двері калориферами. Вдалося. В’язні почали бігати по кімнатах і рятувати інших. То вже було під ранок. Відшукали ключі і до нашої камери”3.
…Я побував в одній із цих камер. 1959 року. Як студент Дубнівського педагогічного училища. А головне — як оркестрант. Ні, скромніше це має звучати: як учасник концертної бригади. Бо грав у духовому оркестрі педучилища, яке здійснювало шефство над малолітніми злочинцями. От ми й прийшли в колонію для малолітніх злочинців, щоб виступити перед ними з концертом художньої самодіяльності. Перед концертом вихователь провів нас цехами чи майстернями, де юні правопорушники набували робітничі спеціальності, зазирнули в кімнату-камеру, в якій стояло триярусне ліжко. Умивальник, паркетна підлога, постелі акуратно заправлені… Чистота і порядок.
Мені тоді не могло прийти в голову, що в цій тюрмі, яку побудували до війни поляки і дуже гордилися цією будовою — у камерах паркет постелили, не тюрма, а готель, перебував мій батько, що тут енкаведисти чинили такі звірства над людьми. Не знав я й того, що недовго був мій батько в Дубнівській тюрмі. Погнали їх, військовополонених, назад через Луцьк у район Холма. Не тисячі, не десятки і не сотні тисяч радянських військовополонених, а два мільйони, кинувши зброю, здалися в полон німцям. Більше півмільйона радянських солдатів і офіцерів були захоплені в полон. Тільки дезертирів Червоної армії нарахували один мільйон — 657 354 чоловік спіймало НКВС, 10 200 червоноармійців було розстріляно енкаведистами. Вбитими і пораненими втратив СРСР у перші дні й місяці війни понад 800 тисяч чоловік4.
Мій батько був одним із 3,9 мільйона червоноармійців, офіцерів і генералів, які опинилися в німецькому полоні. Німецьке військове командування вже 25 липня 1941 року видало наказ про звільнення полонених деяких національностей, бо утримувати таку велетенську масу людей було неможливо. За час дії цього наказу вермахту за № 114590 — від 25 липня до 13 листопада 1941 р. було звільнено з полону 318 700 полонених червоноармійців, із них 277 761 українець5.
— Там, у Хелмі, на полі нагнали стільки тих воєнноплєнних, — розповідає батько. — Сто двадцять тисяч. Азербайджанці, калмики, казахи, чеченці… Жовта раса вся здавалася в плєн. Сила народу була. Такі поробили, поставили курені, в них спали, по двадцять, по тридцять… Великий обшир землі зайняли. Ой-ой-ой. Навколо дріт провели, а в дроті була летрика, що близько не можна було підійти, бо забивала. Були рови. Нужники такі. Туалет. Положені дошки. Йти далеко, якихось два-три кілометри. А люди слабії. Отак сидить-сидить на тій дошці — і впав… А німець говорить: “Гуд. Капут”. Не витягали, як впав. Вже й втопився. Так. Бо їли баланду, траву. Варили суп з трави…
Як гнали нас туди, то по боках, у ровах, коні лежать забиті. Коли передихали, то ті, хто не міг терпіти, різали те коняче м’ясо і їли. А воно вже з рубаками. Червиве. Доставали червинку — така червона хороба, коли кров’ю йдеш… Вмирали геть. Я того не робив. Терпів як міг. Бо знав, шо то смерть, ради нема.
Якось прийшли німці, їхнє начальство, і з ними український піп. Він і каже: “Знаєте шо? Ви щасливі. Німці будуть вас розпускати, бо ви є під забором польським. А тих, хто під забором Росії, ті будуть затримані”.
Якби не випустили — здох би. Червоний Хрест розводив тих, хто вже не міг йти. І мене везли. Дали знати в село, то Клим — брат Серафини виїхав, довіз. Двоє мене до хати внесли, жінка запалила грубу, а то літо було… А мене тіпає від холоду. Мені так було зимно… Помили мене, а воші було так обсіли — страшна мука була терпіти. Під шкурою сиділи.
Видряпався якось, почав господарювати. Муня — свого коника — жінка забрала із колгоспу, плужка, борону… А в селі вже наша, українська власть. Ті, шо з комуністами, із совєтами почали було ладити, пропали. Вибили свої. І в нашому селі, і в Боремлі, і на Новому Тоці…
Батько ні з ким не спілкувався, сидів тихо, хіба що з Климом — жили по сусідству, хата в хату — шептався. Той розповів, як насипали біля могилок курган-могилу на честь проголошення у Львові незалежності України, поставили на цій могилі фігуру, як ставили і прикрашали квітами тріумфальну браму… Особливо гарно вшанували свято Української державності в Боремлі. Була велика маніфестація зі священиком і хоругвами, співали хори, грав духовий оркестр, жовто-сині прапори висіли на будинках… А люди які були щасливі, веселі… Хто міг подумати, які біди, трагедії й розчарування чекають на них?
— З біди страшної почалася для новосільців та війна, — печалився Клим Воляник. Уже в суботу, 21 червня сорок першого року, в три години дня на урядування в селі вступили Денис Кримусь, Володимир Кухарук, Мілетій Кримусь. Мали вінтовки, жовто-сині такі лєнти, ну, пов’язки на рукавах. Із тризубом. Першим забили двоюрідного брата Володимира Кухарука — Андрія. Ішов із Боремля попід ровом. Бухгалтером був на маслозаводі. Той Володимир до свого двоюрідного брата: “Ну шо, комуніст, кончилась ваша власть?!” І тут, здається, Йосип Кримусь у нього з вінтовки як пальне — той і приліг у рові. Відтягли того нещасного бухгалтера на цигольню, в окоп кинули… Вночі родичі поховали, бо на другий день, пам’ятаю, у неділю, вже прийшли німці. А мо’, і забув. Чи не у вівторок, 24 червня, німці прикотили. На мотоциклах. Тоді люди робили браму з написом, квітками обстромляли, щоб німців стрічати. У середу були збори, мітинг чи як, говорив там Луцан — із нашого села, новосільський, той, що до Маруськи Пилип’юк ходив. Був він із підпілля. З партизанів наших. Оунівський патріот. Тоді почали виловлювати тих, хто до совєтів пристав, якусь владу від них мав або так тулився до нових урядувальників, то їх виловили оунівці. Десь душ вісімнадцять. Із нашого села і сусідніх. Секретарем сільської ради був Смалько, то і його взяли. Восьмерих випустили, а тих возили в гай, одрубували голови до пеньків, як курам. Потім скидали в лісничу криницю. Машиною возили. Зловили шофера, заставили їздити збирати активістів. Потім і шофера забили, а машину спалили. Ага, тоді ж взяли Семена Іщука, був головою сільської ради в Новому Тоці. У нього ще нога боліла. З навколишніх сіл набрали вісімнадцять душ, я вже те казав.
…Лежу за могилами, одним оком вистежую, чи ніхто не заходить на могилки від брами, прислухаюся… Нічого не чути. Штаб “руських” за каплицею — з якого боку її обповзти? Краще з лівого від муру, якщо хтось є у штабі, то не чекає, що зайдуть з-за спини. Ну, доповзу до штабу, а далі що? Я й так знаю, що там може бути Славко Мотрунин або Юрко Сашків — Піддубний. Чого мені їх боятися? Можу вернутися і сказати, шо в штабі один салдат — і все! А коли їх два? Мушу видивитися і доповісти Іванові Савіцькому. Збрешеш — більше на войну не візьмуть. Будеш сидіти на мурі, нюняти, а воювати не дадуть.
Та перша могила від Стиру не Михайла Цибульського (“род. 1920 р. 4 мая. умер 1941 р. 8 січня”), а Пшитюка Олексія Андрійовича. Побілили так пам’ятника, забілили геть — не розібрати. Поволі “визбирую” очима букви і цифри: “род. 1922 р. умер 1941 р.”
Не знаю в селі Пшитюків. Де ж вони жили? Чи, може, живуть десь на кутку. Молодий умер. Двадцять один рік.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment