Микола ПАТРИКЕЄВ,
м. Радивилів,
Рівненська обл.
Велопробіг, організований Радивилівською районною організацією Української народної партії та підрозділом Українського козацтва “Волинська Січ”, було приурочено до 359-ї річниці битви під Берестечком. Отож, у путь!
Стартуємо звідти, звідки й торік, коли велопробіг було започатковано, з майдану Незалежності в Радивилові. Попереду — велотурист із прапором партійної організації. Хоча напередодні на засіданні ради учасників велопробігу було вирішено, що їхатимемо за будь-якої погоди, сподівались, що негода нас омине. Але хмари на небі густішають, а мжичка швидко перетворюється на рясний дощ, який супроводжує нас аж до завершення дистанції у с. Пляшева.
У с. Полуничне, а це вже півдороги, робимо зупинку та докупляємо плащі-дощовики. Зв’язуємося телефоном із директором Пляшівської школи Павлом Гогоєм, аби він надав спортивний зал для ночівлі, бо розбивати наметовий табір під дощем незатишно. Тим паче, що з нами їдуть і діти. Коли почули, що завгосп уже відкрив школу і підготував зал для ночівлі, настрій поліпшився.
Лише рік відділяє нас від першого велотуру, а здається, минула ціла епоха і ми, українство, опинилися на марґінесі, почуваємося нацменшиною у рідній державі, де купка олігархів і досі нахабно визискує з терплячого люду, а окупаційний режим на чолі з Януковичем відверто демонструє антиукраїнську сутність. Правда, робить це якось похапцем, розуміючи, напевно, свою тимчасовість.
На під’їзді до Пляшевої, вимоклий і стомлений, згадав слова з “Берестечка” Ліни Костенко: “Якби не ремст і розбрат, якби хоч трохи глузду під чуби, якби старшини не пішли у розбрід, якби, якби, якби, якби…” Оце “якби” ставить страшний діагноз сучасності.
З такими думками не помітив, як проїхали останні метри дороги. В’їжджаємо на подвір’я Пляшівської школи, заводимо велосипеди до спортивного залу, переодягаємося у сухе та готуємося до відпочинку.
Суботній ранок зустрів сонячною погодою. Розбиваємо наметовий табір у с. Остів неподалік річки Пляшівки. Живемо за чітко встановленим графіком, беремо участь у всіх запланованих заходах.
Дорога додому запам’яталася одним епізодом: коли проїжджали повз коня на припоні, він нашорошив вуха, злякався, рвонув ланцюга, вирвався і понісся чимдуж селом. Не знаю, що його сполохало: тріпотіння прапора, великий кортеж велосипедистів, а можливо, у його генетичній пам’яті пробудився спогад про далеких родичів, що були вільними і безтурботними.
Що ж нас, українців, повинно розворушити, щоб ми зрештою порвали ланцюги рабства, розбрату, холуйства, безпам’ятства і галопом понеслися висхідною дорогою вільного шляхетного народу?
