«ЗАЧИНАТЕЛЬ СМУТ…»

70 років тому, 13 липня народився великий український лицар і бунтівник Іван Сокульський

Юрій ВІВТАШ

Навчатиму беззаконних путів твоїх,
і нечестиві навернуться до Тебе

Псалом 50

18 років тому, в день літнього сонцестояння, відійшов від нас Іван, непересічний поет із Дніпропетровська.
Він був одним із перших, хто підніс свій голос на захист української духовності й культури. 1969 року його заарештували як одного з авторів “Листа творчої молоді Дніпропетровська” на захист роману Олеся Гончара “Собор” та за “антирадянські” вірші, за що відбув чотири роки в таборах Мордовії й Володимирській в’язниці.
Навесні 1980 року за правозахисну діяльність й участь в Українській Гельсінкській групі його знову засудили до п’яти років в’язниці, п’яти років таборів особливого режиму та п’яти років заслання.
Звільнившись 2 серпня 1988-го, Іван Сокульський поринув у громадсько-політичну діяльність. Він став чільною постаттю в обласних організаціях Руху та УРП, обстоював відродження УАПЦ. Став редактором неформального художньо-публіцистичного журналу “Пороги” (за 1988—91 рр. вийшло дев’ять чисел), який видавав разом з поетами Раїсою Лишею й автором цих рядків, Петром Розумним, мистецтвознавцем Лідією Яценко, істориком Ярославом Гомзою, Орисею Сокульською й художником Сергієм Алієвим-Ковикою. Журнал став подією в літературно-мистецькому житті краю й мав резонанс в Україні й за кордоном.
Навесні 1991 року Івана Сокульського жорстоко побили агенти КДБ під час мітингу на підтримку незалежності України.
Іван Сокульський був речником козацького, степового типу духовності, внутрішнього, релігійно-екзистенційного, православного.
Поет починав як шістдесятник — традиційним віршем із симоненківськими інтонаціями та помірним націоналізмом. Згодом, у 70-ті роки, а надто під час другого терміну ув’язнення, погляди ставали радикальнішими, безкомпромісними, й національне самоусвідомлення набуло глибокого релігійного забарвлення, а поетична творчість ставала дедалі глибшою, переймалася ускладненою метафоричністю, у ній віддзеркалювалися глибинні духовні контрасти, які боролися в поетовій душі.
Поезії Сокульського притаманна надзвичайна інтенсивність духовного горіння й болю (як у його побратима Василя Стуса), а з формального огляду її можна означити як “необароко”, маючи на увазі трагізм світосприймання, що переборювався екстатичною надією.
Іван був в авангарді — справжньому — борців за волю України. Він був серед тих, хто протистояв ударам большевицького апокаліптичного звіра з безодні, й 73 доби безперервного карцеру витримав уже в часи перебудови — в Пермському таборі. Це стало рекордом навіть серед українських політв’язнів, яких карали особливо жорстоко.
13 років таборів і в’язниць та 73 доби безперервного карцеру не минули безслідно.
У люмпенізованому суспільстві, де слово “інтелігент” — майже лайка, він був інтелігентом у всьому й до кінця.
За часів, коли все продається й купується, вперто, стоїчно нічим не торгував. Його м’які, делікатні манери й гордий консерватизм нагадували давню Україну.
Мав на обличчі езотеричну просвітленість, що дається роботою Духу.
Власні думки та вчинки забезпечував вартістю життя й стражданнями — дехто бачив у цьому гординю.
Мав у своїх рисах метафізичний відблиск, що дається шляхетним обранцям причетністю до Світів Інших та провіщим знанням своєї долі.
Його поетичний стиль, своєрідне “необароко”, емоційно перенасичений, з глибокою чистотою релігійного почуття, магічною мелодикою збагачує сучасну українську поезію.
У світі, де бракує лицарства й благородства, Іван значно поповнював дефіцит того й іншого. Невиправний бунтівник, він випив не одну чашу болотяного гніву обивательської цикути.
Національний романтик, він боляче реагував на карикатурне втілення своїх мрій.
У політику приносив моральність і релігійне підґрунтя, чим не раз дратував деяких сучасних політиків, вихованих швидше за приписами Мак’явеллі.
На поставі його лежав відбиток глибокої екзистенційної самотності, хоч був (часом аж занадто) у гущі політичної боротьби.
Переважав в Іванові Сокульському, кажучи євангельськими словами, “внутрішній чоловік” та спрямовував його вчинки й життя мірою Вічного.
У кожного поета є власна таємниця. Іванова була в тім, що в його творчості, світобаченні й навіть способі переживання світу зрусифіковане козацьке Придніпров’я (як раніше в творчості В. Підмогильного) знайшло своє усвідомлення, свого речника й захисника.
“Першою елементарною умовою мого існування як особистості є право бути українцем з усіма наслідками, котрі з цього випливають. Все моє свідоме і несвідоме життя свідчить, що такого права, права на Україну, — я не мав і не маю… На своєму досвіді переконався — українцеві немає іншого місця, окрім тюрми чи “психушки”, — так писав Іван Сокульський у заяві, перебуваючи в ув’язненні 1981 року. Сумний парадокс, що зараз ці слова великою мірою можна повторити…
Любив Іван пісню “Ой, на горі та й женці жнуть”. Женці на горі — отже, високо зійшли. Жнуть — отже, сіяли. Залишимо поета — живого — також на горі, на яку він викотив свій камінь і який, здається, — вже вкотре — ось-ось впаде і знову треба буде довго котити.
В одному з віршів Іван запитує “Хто у світі перший?”— маючи на увазі Бога, але те первісне — покликало кожну людину духовну, отже, і його самого…
У січні 2010 року Президент України Віктор Ющенко посмертно нагородив поета орденом Свободи.

Іван СОКУЛЬСЬКИЙ
ПОЕЗІЇ РІЗНИХ РОКІВ

* * *
Я владар каменю.
Ось тут мої пороги…
Мій дім — стоїть.
Я владар каменю.
Вернулися дороги —
З усіх століть!

Я владар каменю.
Ось тут — моя тривога,
Мій перший день…
Нема доріг! —
Молитвою до Бога —
Дніпро іде.

Я владар каменю.
Далека Україна
В моїх очах..
Як довго ждать!
Як важко — на колінах —
Тримать меча!

* * *
Жебрацький мотлох вріс у саме серце.
Либонь, його довіку вже не зняти,
либонь, із ним породжує нас мати…
Жебрацький мотлох вріс у саме серце.
Скажіть, що діять з ним?
Як далі жить, порадьте?!
Він тисне і гнобить, і заступає світ,
мов ґрати…
Жебрацький мотлох, як його позбутись?
Не приховать нічим! Його все’дно видати —
крізь блазенські вбрання,
крізь найдорожчі шати…
Жебрацький мотлох, як його забути?

* * *
Він безнадійно хворий Україною,
та всі діагнози кінчаються на “іст”.
“Його хвороба — небезпечна,
його хвороба — інфекційна!
У лазарет його, за ґрати, в табори!
Для блага всіх — від всіх…”
Він безнадійно хворий Україною…
Йому дихнути степом рідним!
Йому хоч слово рідне вчути!
Йому себе, себе зустріти! —
хвороба вмить пройде.
Та хто йому таке здарує?
Та хто йому (таке!) дозволить?!..
Ніхто його не розуміє,
ніхто не дасть Вітчизни спити…
“Він безнадійно хворий Україною.
Він, мабуть, скоро вмре.
До того ж часу —
це доконечно необхідно!
Тут — інтерес Держави!..”
Він безнадійно хворий Україною.

* * *
Воді — текти. Траві тривати далі.
Зростати дню, здійматись небесам.
Мені ж іти і думи позосталі
збирать до сліз, де я сьогодні сам.
Камінню — буть. Землі не йти нікуди.
Земля прийшла, де води поміж брам…
І жде земля, аж доки прийдуть люди
на цей поріг, де я сьогодні сам.

УКРАЇНСЬКИЙ ЧАС

Освятімо серця! Через них — буть дорозі.
Освятімо чорнозем! — хай родить він нас.
Освятімо цей день!.. На тріскучім морозі —
наш український час.
Так дорога іде — через кожне
неспідлене серце,
через справжність і біль,  через хвилю
останню Дніпра…
Її ніч, її клич не на камінь схлюпнеться! —
вірне братство своє з-поміж нас обира.
Так дорога іде — через Лук’яненка крицю…
Зупинившись на мить біля могили Івасюка…
І втікає з дороги ляк білониций,
вся несправжність і дріб’язок тут утіка.
Так дорога іде… Хай Сибір, хай морози!
Через нову руїну — небачений ґвалт.
Тут крик, а не туга! Кров, а не сльози.
Тут рабство і розбрат прийма немовлят.
Так дорога іде — там, де наші
далекі заслання…
Через вірність, мов доля, високу!
Через пам’яті кров, через слово
моє останнє,
манівці та вибоїни 1979 року.
Прокидаймось од втоми, ляку і ліні!
— Корогво моя! — не схолонь.
Всі ми ось тут! На Вкраїні
побратимів моїх легіон!
Освятімо себе! Бережімо свій Дім —
кров, що записана в Бога!..
Ім’я збережім! —
не зупиниться наша дорога.
* * *
Осінь, осінь, — чистий образ Божий!
До небес — дерев іконостас.
Перед серце — щедро та вельможно —
Лаврою оздобною звелась.

Світлий сум. Полишене гніздів’я…
У молитві світ завмер увесь:
сяюча, ошатна Візантія —
пишно сходить з вівтаря небес!

* * *
У цьому камені — мої усі віки,
у цьому камені — моя спинилась тиша.
— Прийти. І камінь цей відкрить,
прийти, і тут себе залишить!
У цьому камені — моя скипіла кров.
У цьому камені — гранітний порух болю…
— Зійти — з козацьких корогов!
Зійти, і дати волю — волі!

Коли б забув Твою біду,
коли б не тут схилив коліна…
Якщо до Тебе не прийду —
нехай поб’ють оцим камінням!

* * *
Дніпро показує мені свою далеч,
куди йому ще текти і текти,
Дніпро показує мені своє третє небо,
свою найвищу воду.
Дніпро показує свої гори,
пороги (і шаблю забуту — на дні),
Дніпро простеля мені степ —
до безмежжя, аж боляче бути!

Заховує Дніпр мою муку
(в тіні своїй голубій)…
Дніпро полає мені руку:
— Ходім!

* * *
“Б’ють пороги, місяць сходить…”

Пороги! Пороги!.. Послухай —
чути пісню шалену (завмерлу)!
Камінь козацького духу —
потоплені нині гранітні говерли.

“Клекочемо тут і заховуєм гнів.
І не знаєм спочинку і втоми…”
Заховують Січ саркофаги віків —
непокори кар’єри, гніву і грому!

“Нап’ємося нараз не гнилої води, —
цілющої спраги Тараса!..”
І щоб ревом степи розбудить —
виглядаємо слушного часу”.

МЕСА СІ МІНОР Й. С. БАХА

Квіти, квіти — всього світу…
Мов на прощу ходоки.
Навзаході давнє літо —
всі сюди зійшлись віки!

Далечінь! — за небокраї…
На хвилину світ пригас!
Хтось собою нас єднає,
світить день крізь нас.

Далеч слова, далеч слави…
— Пронеси, мов рану, кров!
То не квіт — Вінець Кровавий
пізнім полем перейшов.

Через всю протяжність болю —
зблисло, сталось, відбулось!..
То не квіт, то пізнім полем
перейшов Ісус Христос.

Перейшов і нам полишив
біль пробитої руки.
Запахущі соти тиші,
щиросвіту щільники.

* * *
Ніч творилась, діялась, була,
крилами незримо тріпотіла.
Через серце річкою текла…
Ніч мене лишити не хотіла.

Ніч тривала, далі йшла в глибини,
де найбільша тайна світу спить,
душі наші — всесвіту рибини,
зупинившись, слухають блакить.

Ніч питала: “Хто у тайні — перший?”
слово чув я: “Перший над усіх
понадсвітній сонцесяйний Звершник,
що на троні царственому сів”.

Ніч творилась, діялась, була,
мовою вершини говорила.
Дарувала два мені крила…
Та летіть… летіть було мені несила.

Кучино, карцер

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment