«…Я ДО ВЕСЕЛОЩІВ ОХОЧА, Я СВІТЛА, ЯК В КУПАВАХ РОСЬ»

Це рядки з вірша Любові Богдан, вечір пам’яті якої відбувся 30 червня у Національному культурному центрі України в Москві, де були радник-посланник Посольства України в Російській Федерації В’ячеслав Яцюк, радник з консульських питань Володимир Саєнко та інші працівники Посольства.

Ассоль
ОВСЯННИКОВА-МЕЛЕНТЬЄВА,

м. Москва

Цього року Любові виповнилося б п’ятдесят. За давніми народними віруваннями, коли людина помирає, вона стає зіркою. Якщо це так, зірка Любові Яківни — найяскравіша на небосхилі. На мою думку, деякі стають зірками ще тут, на землі. А потім, коли минає час, просто починають світити всім. Саме такою була актриса Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, кіноактриса, режисер, заслужена артистка України і справжня українська красуня Любов Богдан.
Із великим хвилюванням про неї розповідали ті, хто знав її. Нелегке завдання вести вечір випало на долю начальника відділу культури і мистецтв Лариси Бондарук, яку час від часу переповнювали емоції й починав тремтіти голос. Та й Галина Цюцюра — близька подруга Любові Яківни — ледве вимовила кілька слів. Настільки рана втрати ще свіжа та незагоєна.
Любов Богдан була надзвичайною в усіх сенсах. Ті, хто знав її особисто, хто був поруч з нею і в щасті, й у горі, в один голос стверджують, що це була людина-свято. Переконують у цьому і фото, на яких вона завжди яскрава й усміхнена. А очі! Великі, глибокі, виразні. Такі можуть бути тільки у красивої душею й надзвичайно талановитої людини.
З великого портрета на нас дивилась молода красива жінка, усміхнена, з “бісиками” в очах. А потім вона ж, але ще молодша, дивилась із великого екрана в ролі Аксиньї у фільмі “Господи! Прости нас грішних” за повістю А. Чехова “В яру” (режисер Артур Войтецький), де її партнером був Богдан Ступка. Саме після виходу в світ цього фільму Сергій Данченко взяв Любу, яка 14 років працювала у Вінницькому музично-драматичному театрі ім. М. Садовського, до трупи Національного театру ім. І. Франка. І думалось у ті хвилини лише про несправедливість її раннього відходу. Скільки вона ще зіграла б ролей, скільки людей могла б осяяти своєю життєдайною енергією та зігріти їхні серця!
Про Любов Богдан її чоловік, генеральний директор Центру Володимир Мельниченко свого часу написав книжку “Страсті за творчістю” — надзвичайно душевну і щемливу. А як можна написати інакше про кохану людину, яка жила на межі можливого й сприймала життя оголеними нервами? У ній, крім біографічних фактів, вміщено сторінки щоденника Люби, який вона вела з 12 років. Залишається дивуватися, звідки у простої сільської дівчинки, четвертої у сім’ї дитини, яка днями допомагала мамі-доярці, стільки мудрості, таланту (набагато пізніше все село приходило до сільського клубу, аби подивитись на Любу в новому фільмі), стільки віри у себе, що подолала материнську заборону стати артисткою. Вона закінчила театральну студію театру імені І. Франка, а потім — Академію театрального мистецтва в Москві. Зіграла кілька десятків ролей у театрі й кіно.
Говорячи про дружину, Володимир Юхимович згадав пронизливий вірш українського поета Павла Гірника:
У зимну днину, в лиху годину
Летіли гуси над білим ставом.
А ватаг крикнув, що Україна,
І серце стало.
“Є люди, які саме так сприймають Україну, — сказав Володимир Юхимович. — Вони служать їй. І не тому, що так треба, а тому, що не можуть інакше. Такою була Люба. Вона ніколи не сиділа спокійно. Це був життєдайний вогонь, який запалював усе навколо себе. У деяких надзвичайно складних, здавалося, безвихідних ситуаціях, коли я вважав за правильне піти з Центру, вона була тією живою емоційною людиною, яка переконувала, що цього не треба, не можна робити. Дякую їй за це”.
І ще одна непересічна подія відбулася того вечора — презентація нової книжки Володимира Мельниченка “Українські наголоси московських храмів”, присвячена світлій пам’яті дружини.
Цю книжку автор задумував давно. Більшість церков і храмів, про які йдеться, вони — чоловік та дружина — відвідували разом, бо Любов Яківна була глибоко віруючою людиною. Деякі з них збудували українські майстри, скажімо, Іван Зарудний; у деяких бували видатні українці — Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Михайло Щепкін, Осип Бодянський, Михайло Максимович; у деяких когось із них відспівували тощо. І чимало храмів, на щастя, живі, “дихають” і закликають нас до духовності.
Любов Яківна була Людиною-Зіркою, яка жила стрімко, бо боялася чогось не встигнути, раділа кожній миті й дихала на повні груди, бо понад усе любила Життя.
І завершити хочу суголосно — влучними рядками з вірша тезки Любові Богдан — Любові Овсянникової:
Я віддала б, коли б лиш мала,
Безсмертя за єдину мить,
І зіркою Вам в серце впала,
Щоб вічним полум’ям світить!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment