ВАШ ВИХІД, МАЕСТРО!

Наталя ГАТАЛЬСЬКА,
завідувач відділу етнографії Волинського краєзнавчого музею, просвітянка, учасниця капели “Посвіт”, лауреат обласної премії імені Миколи Куделі

Ростиславу Григоровичу Кушнірукові, відомому на Волині диригентові-хоровику, композиторові, педагогу, який виховав цілу плеяду фахівців хорового диригування, засновникові й керівнику багатьох співочих колективів у Волинській області — 80.
…Малому хлопцеві наснився сон: на криласі Свято-Покровської церкви, що у селі Княгинінок біля Луцька, стоїть він разом зі своєю співучою родиною: татом, дядьками і тітками. Співають “Отче наш”… Свято Спаса… І вже хлопчику здається: це не він виводить дзвінким дитячим голосом “Нехай святиться ім’я Твоє…”, а стоїть, дорослий, перед хористами у чорному костюмі й вишитій сорочці і, як регент дядько Іван Сачук, змахуючи тоненькою паличкою, диригує церковним хором.
…Та раптом окрик чужою мовою повертає його до жорстокої дійсності: він, чотирнадцятилітній підліток, — невільник, каторжанин, засланий разом із батьками й сестричкою у холодні сибірські сніги, а його рідне квітуче село Німецьке (поблизу Княгинінка, над річкою Стир) — недосяжне. Десь там, на Волині, його родичі, друзі, рідна хата, могили прадідів, убитий енкаведистами старший брат Аполінарій, так і не похований по-християнськи. Така типова доля багатьох тисяч волинських повстанців. Невже ця страшна реальність стосується і його, хто найбільше в житті мріяв стати музикантом?!
Трагічні події на початку війни в Луцькій тюрмі круто змінили життя хлопця з патріотичної селянської родини Григорія Дем’яновича і Марії Матвіївни Кушніруків, залишивши глибоку рану в пам’яті. Адже йому довелося чути голосіння рідних тіток, бачити скупі батьківські сльози під час упізнання родичів серед трьох з половиною тисяч українських патріотів, розстріляних енкаведистами без суду і слідства в Луцькій тюрмі 23 червня 1941 року. Рідних батькових сестер Анастасію Кушнірук і Ганну Корольчук теж кинули за ґрати за зв’язок із підпіллям ОУН. Під час жорстокої розправи жінкам-в’язням наказали лягти на долівку камери і не кричати, “бо буде вам так, як вашим чоловікам”. Тоді загинув батьків швагро Петро Корольчук.
І ось — заслання. Вивезені в тайгу українці й там давали собі раду: облаштовували під житло бараки, де стіною між двома родинами Кушніруків слугувало рядно. Дехто спромігся і на хату. І хоч не була вона така світла й весела, з різьбленими віконницями, як в Україні, та все-таки власна.
Обживалися в Сибіру, бо знали, що вислано їх надовго, якщо не назавжди. Невипадково під час виселення нахабний енкаведист, відбираючи документи і фотокартки, зловтішався: “Ето вам больше нє понадобітся!”
У вересні 1945 року місцеві діти пішли до школи, а дітей із сімей депортованих послали до лісу збирати ягоди. Семирічну доньку Клаву Григорій Дем’янович до лісу не пустив: “Дитині треба вчитися, а не ходити на роботу”. На щастя, з великим ризиком вдалося таємно відіслати доньку в Україну з родичами, які приїжджали в гості.
Ростиславу на засланні довелося освоїти і професію коваля (до речі, й досі ніхто в околиці не зуміє підкувати коня краще за нього), і водія вантажівки-лісовоза. Уже після реабілітації з першого прослуховування його зарахували артистом-співаком до професійного колективу — В’ятського народного хору. Ще до того допитливий юнак самотужки оволодів азами нотної грамоти, навчився грати на хроматичній гармошці, акордеоні, а згодом і баяні. Це все знадобилося вже на волі.
Чотирнадцять довгих років заслання. Скалічена молодість, не набуті вчасно такі бажані знання… Боліла душа за Україною.
Кушнірукам судилося вижити. Тому одразу після завершення терміну заслання родина повернулась на Волинь. На щастя, збереглася хата, садиба, у якій досі проживали родичі. (Адже ж було у практиці тодішньої влади вивозити заможних людей до Сибіру на загибель, а їхні хати “под желєзом” використовувати для власних потреб. У моєму рідному селі, яке в 1940—50 роки стало райцентром, усі адмінбудинки споруджували з хат, перевезених із навколишніх повстанських сіл). Хоч як вмовляли керівники хору Ростислава Кушнірука залишитися, пропонували розкішну квартиру в місті Кірові, була перспектива розвиватися як професіоналу-музиканту, але намір повернутися додому зостався твердим.
З неабиякими складнощами Ростиславу Кушніруку вдалося прописатися в Луцьку. Тут, в обласному центрі, він працював диспетчером в автобусному парку, став учасником самодіяльності Луцького районного і міського будинків культури. Талановитого співака відрядили на десятимісячні курси керівників художньої самодіяльності, запропонували продовжити навчання.
Так у 29 років Ростислав Григорович знову сів за парту, на цей раз учнем Луцького державного музичного училища.
Після успішного закінчення училища Р. Кушнірук вступив до Рівненського педагогічного інституту ім. Д. Мануїльського. Здібного випускника запросили працювати викладачем хорових дисциплін до Луцького музучилища. Три десятиліття талановитий педагог плекав юні таланти, завідував заочним відділенням. Учнями Ростислава Григоровича були відомі нині на Волині співаки Сергій Бень і Людмила Бабачик, талановиті керівники колективів Володимир Єфіменко, диригент Волинського народного академічного хору, Василь Мосіюк, художній керівник і диригент академічної хорової капели “Оранта”.
Роман Кушнірук заснував хорові колективи на Луцькому автозаводі ще студентом третього курсу училища в селі Скобелка Горохівського району. У 1983—84 роках Ростислав Григорович керував хоровим колективом у Горохівському радгоспі-технікумі, а з 1984-го і донині очолює Локачинську хорову капелу, яка під його орудою стала дипломантом всеукраїнських і міжнародних конкурсів. Саме він створив і виплекав самобутній колектив — народну аматорську хорову капелу “Посвіт”, у репертуарі якої понад 200 пісень патріотичного звучання.
Ювіляр — один з організаторів Народного руху України на Волині, незмінний член його крайового проводу і ради, учасник з’їздів Руху різних років. І в поважному віці Ростислав Григорович Кушнірук активно пропагує українську національну ідею, часто зустрічається і спілкується з учнівською та студентською молоддю, невтомно збирає матеріали про учасників Української Повстанської Армії. Ростислав Григорович — член правління обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, депутат районної ради, щирий порадник і вірний товариш.
Рішучий і безкомпромісний, вольовий і сміливий, імпульсивний та обов’язковий пан Кушнірук — взірець для молодших колег. Він автор багатьох оригінальних хорових творів, численних аранжувань та обробок народних пісень. Та поряд із творчою діяльністю Ростислав Григорович, як кожен сільський житель, оре й косить, доглядає бджіл і майструє, плекає сад і лікарські рослини та не пропускає жодного концерту в Луцьку (а живе за 15 кілометрів від обласного центру). У всіх справах його підтримує дружина Мілентина Василівна, турботлива і добра, привітна і гостинна господиня.
За багаторічну подвижницьку працю на ниві українського духовного відродження, пісенної культури й активну громадську діяльність Р. Кушнірук першим удостоєний звання лауреата обласної премії “Одержимість” та премії імені Миколи Куделі, його нагородили медаллю “За працю і звитягу”, пам’ятними знаками до 100-річчя Романа Шухевича і 100-річчя Степана Бандери, численними грамотами, дипломами та подяками. 1998 року Р. Кушнірукові присвоєно звання заслужений працівник культури України. І зараз Ростислав Григорович залишається бадьорим, діяльним та активним учасником різноманітних громадсько-політичних заходів, сповнений кипучої енергії й оптимізму, творчих планів і задумів.
Коли на сцені шикується хор у повстанських одностроях і лунають слова: “…художній керівник і диригент…”, швидкою ходою виходить високий і гарний чорночубий чоловік у повстанському мундирі з відзнаками Української незалежної держави, і могутнє розкрилля рук диригента злітає над сценою, а над ним — пісня, яка стала змістом життя Маестро.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment