ПОВЕРТАЮ МЕДАЛІ

Емілія БЕРЕЖНИЦЬКА,
м. Коломия,
Івано-Франківська обл.

Одержала медаль “65 лет Победы в Великой Отечественной Войне 1941—1945 гг.”, якою нагороджували серед інших і дітей війни.
Для українських дітей війни “Победа Отечественной” — це заміна коричневого окупанта набагато гіршим. На перший погляд, приємно, що хтось згадав про нас — тих, хто народився в період Другої світової війни. Але ця радість закінчується тоді, коли у пам’яті виникають спогади того часу: тиск і переслідування українського народу російськими “визволителями” .
На моїх очах у рідному селі Голинь охоронці з вівчарками заганяли цілі родини з малими дітьми в товарні ешелони, якими вивозили наших людей до Сибіру. Дорогою поводилися з ними, немов з худобою. А моя родина тим часом ховалася по різних хатах села, щоб ніхто не зміг нас знайти. У той період, коли “червона мітла” робила рейди збору в Сибір, наша хата була порожньою.
Пам’ятаю роки колективізації. У нашому будинку не раз робили обшуки, а мамині вишивані сорочки рвали на онучі й одразу взували чоботи, бо тоді, мабуть, була зима. Усі сімейні фотографії теж забрали, не залишивши жодної згадки про дідусів і бабусь. Вражають спогади і про те, як один “вояка” із п’ятикутною зірочкою на шапці пройшовся прикладом по портретах Т. Шевченка й І. Франка, від чого все попадало побите на підлогу. Мені це було незрозумілим ще довго.
Виростаючи дитиною війни, не пригадую, щоб я або моя родина потерпіла від фашистів, а лише від “кіпучєй” та “могучєй” радянської влади. Тому Радянський Союз ніколи не був моєю батьківщиною. Яка ж то батьківщина, якщо переслідувала своїх людей?
Незрозумілими були й знущання над моїм татом і мамині сльози. Нас тоді було шестеро переляканих дітей, а сьоме лежало в колисці, й ніхто на це не звертав уваги, вимагаючи свого.
Не пам’ятаю, скільки так тривало, але згадую, що батько ходив на базар і купував масло, аби натурою заплатити податок за власну ж землю. Щоб прогодувати дітей, був змушений зголоситися до колгоспу.
Під “страшним” німецьким окупантом наші селяни не голодували. У них не відбирали ні реманенту, ні землі.
Найстарший брат Петро, 1916 року народження, загинув, воюючи в лавах УПА. Наша сім’я стала “неблагонадійною”. Батько був під слідством сім місяців у Станіславській тюрмі. Жодних доказів вини не знайшли, і його викинули на сніг, побитого і напівживого. Привезли його додому чужі люди. Коли батько повернувся з в’язниці, був на межі смерті. Наступного дня з далекого села приїхали рідні, щоб його… хоронити, але він вижив.
Пам’ятаю свої шкільні роки. На травневі й жовтневі свята вся школа була змушена йти парадом селом з піснею “Кипучая, могучая — никем не победимая…” із червоними прапорами з серпом, молотом та зіркою. Російську мову вважали тоді панівною. Переслідувана з дитинства радянською “батьківщиною”, я сприймала російську мову як чужу.
У кінці 1950-х років найстарша батькова донька написала нам короткий лист з Америки. Тоді я вперше довідалася про цю “чорну пляму” нашої родини. З нашого села вивезли багато молоді на примусові роботи до Німеччини, звідкіля сестра не повернулася, адже була задоволена своїм життям. Ми всі їй заздрили. Що це за “отечественная” держава, яка переслідувала нас, громадян СРСР, через добробут нашої родини за кордоном?
Тоді сільській молоді паспортів не видавали. 1959 р. я успішно закінчила 10 класів, але рекомендації для подальшого навчання не отримала. Довелося поїхати на Донбас, щоб одержати паспорт. Два роки працювала там чорноробом на новобудовах. Та зі своїм минулим (брат загинув в УПА, а сестра Марія виїхала в Чикаґо) не мала місця у вищому навчальному закладі.
Переслідували й мою сім’ю. Син Петро служив у Радянських збройних силах 1983—1985 рр. На першому році служби у штабі у Львові КДБ довідався про минуле сім’ї. Погрожували синові позбавленням волі на 10 років через “ізмєну Отєчеству”, бо, мовляв, приховав участь дядька Петра в УПА і про тітку Марію з Чикаґо, яких ані я, ані син ніколи не бачили. Батько про це не розповідав навіть у сімейному колі.
Отож ці нагороди, на яких красуються атрибути радянщини: п’ятикутна зірка, Кремль та панівна, “общєпонятна“ мова — викликають не радість, а сум і біль за мій народ.
У Трипіллі та в Україні-Русі нашими символами були Сонце і чотирираменна Сварга. Сварги/свастики досі звеличують патериці й ручні хрести священиків в українських гуцульських церквах.
Мій спогад — голос дитини війни, яку, як багатьох інших, переслідувало криваве “кипуче та могуче Отечество”, а президент обіцяв “прислухатись до думки кожного із нас”. Тому повертаю цьогорічну медаль, а також подібну, отриману 2005 року від президента Віктора Ющенка.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment